З Прикарпаття до Сен-Жермен. Заробітчанські історії
Для українських заробітчан Париж розпочинається не з Ейфелевої вежі чи Лувру, не з Єлисейських полів чи Тріумфальної арки.
У кількох місцях французької столиці, обов'язково неподалік станцій метро (щоб зручно було добиратися), зупиняються буси з України. Саме звідси розпочинаються заробітчанські дороги, пише Західний Кур'єр.
Добирались у фурах, ночували під Ейфелем
Для Володимира Григорука Париж розпочався з Конкорду. Автобус привіз людей неподалік цієї легендарної площі Згоди у самісінькому центрі (дехто називає її по-своєму: площа Злагоди). Чоловік попрощався з водіями, почув напутнє «хай щастить» і залишився сам на сам з містом, яке класики називали святом, мрією, найпрекраснішою столицею. Такою на початках вона йому не видалась.
– То був жовтень 2001-го. Всі виходять – і я виходжу. Мені сказали, що десь близько є українська церква. Вирішив шукати по куполах з хрестами. А їх багато. Перше місце, куди прийшов, виявилося американським посольством. Нашу церкву шукав шість днів. Де тоді ночував? Перша моя ніч була під Ейфелем. Ввечері присів на лавку відпочити. Десь об 11 годині бачу, що вихідці з Африки сідають з сумками і починають лаштуватися спати. Це мені дивно було. Але виджу: той спить, і той. Яке то було спання – передрімав, вранці бачу: ідуть всі митися під кран. І я як всі. Іду далі шукати українську церкву. Я коло неї був може п'ять раз, просто не помічав, що то наша церква. А там скверик є Тараса Шевченка. Я так повертаюся – побачив бюст Шевченка. Вже о 6.05 подзвонив до церкви, мене запросили всередину, дали чаю, помився як люди. І вже відтоді почав тут свою робочу діяльність.
Володимир Григорук приїхав у Париж 15 років тому. Був одним з перших заробітчан з Обертина Тлумацького району.
– Хіба одним з перших десяти, – уточнює чоловік.
Першим називають Тараса Григорука. Як 125 років тому небилівці Ілиняк і Пилипів започаткували еміграцію до Канади, так і він «відкрив» для обертинців Париж. Правда, це вже була четверта заробітчанська хвиля еміграції у Франції.
Після Тараса Григорука до Франції подалися Люда Гутів, світлої пам'яті Микола Ломпас, який завдяки доброму знанню мови допоміг не одному земляку: щось перекласти, купити навіго (білет), зробити медичну карту.
Першими з Обертина поїхали чоловіки, згодом до них – дружини. А там – брат, чи син, чи кум… Почули від когось з людей: «потяглася ниточка...».
– Я кілька разів пробувала виїхати до чоловіка, давала на всякі візи, мала чотири відмови, – розповідає свою історію Галина Франюк. – Врешті-решт поїхала через Польщу, нелегально. Тиждень там були, поки нам робили фальшиві довідки. Двічі нас перевозили у фурах. Перший раз, коли переїжджали кордон між Польщею і Німеччиною (тоді ще був кордон), то по кутках стояли на колінах і молилися, щоб ми переїхали і я попала до чоловіка, якого не бачила два роки. А вдруге запхали нас, зо два десятки заробітчан, у фурі між упаковок пластикового посуду, залишивши маленький прохід. Ми мали їхати дві години, а їхали 18. Коли вже в Німеччині нас пересаджували у легкові автомобілі, то від того стояння ноги так спухли – з місця зрушитися не могла.
– У кожного з нас – своя дорога сюди, в Париж, своя історія, – долучається до розмови Ірина Григорук. – Думали, що їдемо на рік-два, а вийшло так, що вперше повернулися в Обертин аж через десять років, на весілля старшої доньки. Їхали, коли їй було 13, меншій – 11. Їхали бавити чужих дітей, залишивши своїх на стареньку маму…
– Рік минув, а заробітку нема. Заки роботу знайшли, заки повернули борги, – продовжує розповідь жінка. – Ні, спершу повертали проценти, які набігають ой як швидко, потім борги, а борги були великі, бо поїхали на позичені гроші. Зате потім, коли я комусь зичила гроші, то ніколи під проценти не зичила, ніколи. Моя совість чиста.
«Жодної роботи не цураємось»
Ірина Григорук за фахом вчитель французької мови. Любила свою роботу, школу, дітей. Коли вперше почула від Тараса Григорука: «Їдь до Франції, з твоїм знанням мови зароблятимеш там великі гроші», навіть обурилася: «Мене держава вивчила, ще й платила стипендію, а я робитиму на чужу державу?». Та через два роки не могла дочекатися приїзду родича, якого попросила допомогти з візою.
Знання мови дійсно стали в пригоді. Хоча і вчитись довелось багатьом речам, навіть переучувалися «правильному прасуванню».
Французька у школі – можливо, саме це було визначальним, чому до Парижа подалися на заробітки обертинські люди. Втім, мову швидко опановуєш, коли послуговуєшся нею щодня, коли живеш у мовному середовищі.
Галина Франюк зізнається, що у школі французька для неї була чи не найгіршим предметом. Та тут, у Парижі, довелося стати нянею у дитини з дводенного віку. Мадам і месьє взяли її з собою на літо в заміський будинок.
– У квітні, як тільки починала працю, мала фундамент з кількох базових слів. Але порозумітися могли, бо у французів сильною є мова жестів. А у вересні я вже говорила так, що месьє якось зауважив, що ліпше би я не говорила, як говорила. Я вже могла дати якийсь відпір: це так чи не так…
Найчастіше українські жінки працюють нянями при дітях, на прибиранні помешкань, «помічницями при житті літніх людей», чоловіки – на будовах: мальовка, шпакльовка, сантехніка, електрика…
– Французи охоче беруть наших людей на роботу, бо ми доброзичливі, трудовиті, пунктуальні, – каже Ірина Григорук. – Хоча просто так, з вулиці, не візьмуть, потрібна рекомендація.
Галина за 15 років змінила чотири родини, де була нянею. Зараз доглядає внуків професора з Сорбони. Цих маленьких парижан навчила українських вітань і навіть пісень, вони знають про Україну, про війну і переконані, що «Путін – ворог України».
Серед Ірининих патронів (так називаються люди, які дають роботу) – і відомі актори, і танцівниця з балету Сержа Лифара, і чемпіонка Європи зі стрибків у воду з висоти, якій було за 80.
Спершу літня парижанка, що жила з сестрою такого ж поважного віку, захотіла удосконалити російську мову, для того і найняли українку. Якось запитала Ірину, чи та не порадить їй когось робити закупи. На Іринине «Та я можу» здивовано відповіла: «Як, вчителька – і ходити на закупи?». Згодом – схожа ситуація з прасуванням.
– Українці не відмовляються ні від якої роботи, – каже Ірина Григорук. – Але працювати треба насовість.
А з тими сестрами, яким уже за 90 і які зараз живуть у будинку перестарілих, час від часу бачиться. Провідує їх, хоча ніхто їй за це не платить. Переглядає з ними ті ж фотографії, що і десять років тому. От тільки тоді вони їй розповідали, хто і що на світлинах, а тепер вона їм, бо стареньких пам'ять вже підводить.
– Вони мене ніколи не вважали прислугою, називали мене подружкою, – зізнається Ірина.
Садок квітковий коло хати
Біля помешкання Григоруків на першому поверсі у внутрішньому дворику паризького будинку на Монмартрі є невеликий сад з численними вазонами. Поміж ними – синьо-жовтий прапорець. На дверях квартири – оберіг з українською символікою. Коли стає тепліше, Володимир о 6 годині 20 хвилин розкладає столик, щоб випити ранкову каву. Каже, що тут навіть чути спів соловейка. Не стверджує, що у їхньому дворі, але десь на Монмартрі поселилася пташка, що теж нагадує їм про Україну.
– Ідея такого зеленого куточка належить дружині, а я вже допомагав горщики купувати, робив полички, – каже Володимир.
І пригадує, як тут було до ремонту, коли тільки поселялися.
– Моя перша реакція – невже тут можна щось зробити? – сміється. – Але помаленьку-помаленьку привели все до ладу.
Тут радіють і такій дещо затісній квартирі, а вдома самотіють вибудувані на заробітчанські гроші хати…
В самому помешканні Григоруків, обжитому за стільки років, є чимало речей, пов'язаних з Україною. І це не лише численні світлини дітей.
– Коли наш тато святкував 40 років, то діти привезли йому цей вишитий рушничок і образ святого Миколая, – показує і розказує Ірина. – А ось цю Матір Божу, як і хрест поряд на стіні, ми знайшли на смітнику. Хіба так можна? А ось намальований образок. Він для нас особливий, бо подарувала його нам 25-річна француженка, яка напросилася до нас у гості на Різдво, побачити наші традиції. Прийшла з цим образком, який сама і намалювала.
Є у Григоруків ще дві особливі реліквії – тризуб і вишиванка, яким понад 70 років.
– Мене якось запросили до однієї мадами надати одноразову допомогу, – згадує жінка. – Я тільки зайшла, як погляд вихопив щось знайоме і водночас викликав відчуття: щось не так. На батареї стояла дощечка із орнаментом-вишивкою по боках. Коли перевернула її, дивлюсь – а по центру наш тризуб. Мадам розповіла, що її батько був в комісії, яка під час Другої світової війни займалася звільненими полоненими. Хтось із тих звільнених людей і подарував йому цю дощечку, що дивом пройшла через війну.
Пані Ірина розповідає і подекуди не може стримати сліз.
– А ще мені мадам каже: «У мене є тоді ж подарована татові скатертина». Я дивлюсь, а то вишита наволочка – пішелка, як кажуть у нас. Це ж, очевидно, відправляючи сина чи чоловіка на війну, українська жінка дала йому такий оберіг, – знову сльози переривають розповідь.
Ці дві реліквії мадам подарувала Ірині. А ще сказала, що їй батько не раз говорив: «Українці – то гарні люди».
Дарунком долі Григоруки вважають і те, що у тому ж будинку на Монмартрі, на третьому поверсі, живе родина Пастернаків. Наталя Пастернак, яка рік тому відійшла у Вічність, була очільницею Репрезентативного комітету української громади у Франції, активною громадською діячкою, яку знали і там, і в Україні. Її підтримували чоловік Жан-П’єр (Іван) та троє дітей – Дам’ян, Лілі та Іванко. Народжені у Франції, Пастернаки-старші вивчили українську мову і вважають себе українцями. Так виховували дітей. І дуже багато робили та роблять для України.
Вони і зараз нерідко збираються разом – Григоруки, Франюки, Онищуки, Пастернаки, щоб відзначити Різдво чи Великдень, або просто заспівати українську пісню і поспілкуватися.
До якого берега човнику пристати?
– Зараз нам легше, маємо зв'язок з Україною: Інтернет, скайп, вайбер, – розповідають Галина і Михайло Франюки. – А коли ми тільки приїхали в Париж, то треба було купити карточку, раз на тиждень дзвонилося додому. І нераз стоїш у будці годину, дві – гроші з'їсть, а не додзвонимося. То були страшні часи.
Сумну розповідь пробує пом'якшити чоловік.
– Файні часи були, ми молодими були, – каже Михайло. – Зате дружніші були між земляками. Якусь інформацію отримували – одразу ділилися один з одним.
І до цього часу джерелом інформації є зустрічі з односельцями, співвітчизниками, здебільшого біля української церкви.
Вони можуть місяцями, роками не ходити до Ейфелевої вежі чи на Єлисейські поля. Для них ці визначні місця є не екскурсійною принадою, а чимось буденно звичним, на що шкода витрачати час. Натомість чи не щотижня приходять на бульвар Сен-Жермен – центральну транспортну артерію Парижа, де поміж численними магазинами і кав'ярнями знаходиться українська греко-католицька церква святого Володимира Великого і де збираються українці, особливо у суботу-неділю, на Різдво, Великдень.
Великим даром для українців вважають цю церкву настоятель храму о. Михайло Романюк і сотрудник парохії о. Іван Городицький. У 20-х роках минулого століття у цьому приміщенні був госпіталь, саме тут після поранення помер Симон Петлюра. Український храм – з 1943 року. А тепер сюди мають можливість приходити, молитися і бути разом ті, хто приїхав до Парижа на заробітки.
– Тих перших, хто приїжджав, я усіх знав поіменно, – каже о. Михайло, який у храмі служить з 1988 року. – Для тих, хто приїжджає, перша зупинка – то наша катедра. Зараз маємо чотири літургії, приходить близько шестисот людей. Це багато, бо коли я починав служити, то було шістдесят, а тепер шістсот. А на великі свята ми маємо три з половиною тисячі мінімум.
А ще при церкві діє українська суботня школа. Директором в ній Надя Мигаль – канадійка українського походження, що вже майже 30 років живе у Парижі, зараз також очолює Союз українок у Франції.
Вона згадує, що колись у школі було 13 дітей, потім 30, 50 («Гой, яка велика школа – здавалось тоді»), а тепер – 250 учнів, 14 класів.
– На жаль, – майже одночасно одну і ту ж фразу говоримо і ми, і директорка української школи.
Бо школа в Парижі збільшується за рахунок учнів, які мали би вчитися в Україні. А вони виїжджають за батьками. І у нас виходить навпаки: у школі, де колись було 300 дітей, зараз не більше трьох десятків.
До речі, о. Михайло Романюк нам розповідав, що колись мав сім-вісім хрестин на рік, тепер – по сімдесят. Треба лиш сподіватись, що згодом цих дітей батьки приведуть до української суботньої школи.
У цій школі малечу вчать української мови, читанню або української літератури, священики, монахині викладають катехизм, а ще є уроки народознавства. Заняття не обов'язкові – за бажанням батьків. Тільки обертинських дітей тут сімнадцятеро.
Батьки приводять їх сюди, щоб не забули діти української мови, наших традицій, нашої історії. У церкві є куточок, присвячений Небесній сотні. Тут бував (і багато хто знав його особисто) Василь Сліпак, який загинув в АТО. Діти разом з батьками беруть участь в акціях, які організовує українська громада проти російської війни. Молодь робить власну випічку і продає її – так збирають гроші на АТО або онкохворим дітям в Україні.
– Я завжди наголошую батькам, що ми мусимо залишитися українцями, бо ніколи вони французами не стануть, – каже о. Михайло Романюк. – А якщо не залишаться українцями, то будуть ніхто.
– Ми в Парижі хочемо в Обертин. Коли ми в Обертині – хочемо в Париж. Я як той човник – не знаю, до якого берега маю приплисти, – зізнається Галина Франюк.
– Так, це Європа, тут все є, ми ні в чому собі не відказуємо. Але та туга за Україною… Розумієте, ми ще не тут і вже не там. Ми приїжджаємо додому – ми чужі. Повертаємось сюди – але ми теж не є тут інтегровані, – підсумовує Ірина Григорук.
Болісними були для українців в Парижі наші запитання про те, як їм у Франції живеться і що відчувається. Чоловіки скупіші на розповіді та емоції, жінки – відвертіші, при цьому подекуди не могли стримати сліз.
Не від доброго життя вони подалися до далекої Франції. Не за яскравими враженнями чи легким хлібом. Кого винити у тому, що так склалася доля? І на кого сподіватися, що щось зміниться?
…Їх близько тисячі в Парижі – обертинських людей.
