Злочини польського “Білого Орла” Армії Крайової на теренах Рогатинщини

Злочини польської організації “Білий Орел” Армії Крайової на теренах Рогатинщини та Жидачівщини (1944-1945 рр.)

В період Другої світової війни на українських землях окрім українського національно-визвольного руху, активну діяльність розгорнув і польський підпільний рух.

Концентрація якого була пов’язана з місцями компактного проживання польського населення. Однак в більшості випадків цей рух був спрямований не проти нацистського, а пізніше радянського режимів, а супроти українського населення та його визвольної боротьби. Вбачаючи, що після завершення світової війни Польська держава постане в межах кордонів зразка 1939 р. намагався вирішити “українське питання” на “всходніх кресах” шляхом вигнання та фізичного знищення українського населення.

Епіцентром польської партизанки на теренах Рогатинщини стала польська колонія Лукавець (сьогодні – с.Лукавець-Вишнівський). Сюди наприкінці німецької окупації масово стікалося польське населення з околиць. Згідно зі свідчень Стальнік Аполонії (полька), яка кілька місяців прожила у Лукавці, діяла польська організація “Бяли Ожел” (“Білий Орел”). Партизанський штаб розміщувався на Новому Лукавці в будинку Цубра Івана, де працювало 20 старшин польської армії. Серед них підпоручик Федорович Владислав та Горчинські Станіслав. Друга канцелярія знаходилася у Косьцельніка Стефана у криївці під будинком вхід до якої був через підлогу у сінях. У підпорядкуванні штабу перебувало 150 озброєних чоловіків. На озброєнні в них були кулемети, автомати, гвинтівки та гранати. Частину зброї у селі залишили відступаючі німецькі частини та поляки які перебували у німецьких військових частинах[1]. Щодня охорону села здійснювали 20-30 чоловік, які розташовувалися на околицях та дорогах, а також вели розвідку у лісах навколо Лукавця. В цілому Лукавці військово придатних було 500 чоловік. Склади зі зброєю знаходилися на Новім Лукавці при вул. Жидівській, переважно у старих єврейських хатах та у стодолі Цубра Яна. 

З приходом радянської влади близько 150 чоловіків пішло до Червоної Армії, ще 80 вступило в “істребітєльний батальон”. На зборах поляки виступали, що найгрізнішим ворогом поляків є українці і проти них треба організовувати всі сили. Старатися також знищувати українців руками радянської влади, доносити в НКВД. “Істребітєльний батальон” вбивати та палити українців. Такі збори доволі часто організовував ксьондз Даца Роман з с. Новосельці [2]. 
Спрямувавши всю агресію проти українців, польські партизани стали масово нападати на довколишні села. Найбільше нападів потерпіли села Вишнів, Чернів Рогатинського району та села Новошин, Молодинче Жидачівського району. Під час нападів господарства свідомих українців піддавалися грабунку, хто чинив спротив знищувався. 

Так, 13 вересня 1944 р. в с. Черемхові Жидачівського району стрільцями Самооборонного кущового відділу був затриманий чоловік, який вдаючи німого ходив від хати до хати. Під час слідства виявилося, що цей чоловік був розвідником, відправлений польською партизанкою з с. Лукавця, яка чисельністю у 80 чоловік квартирувала в лісі між селами Григорів та Молодинче. Цілю розвідки було вивчити, чи у навколишніх селах не перебуває українських боївок, для того щоб провести відплатні акції [3].
У вересні того ж року польська боївка в лісі, в урочищі “Гузів” між селами Чернів та Луковець вбили шістьох працівників залізниці, які на той час працювали на залізничній трасі. Тіла вбитих знайшли через кілька місяців у ямі прикиданої гіллям. Вбитими були: Вітер Василь, Галабудник Семен, Іванців Василь, Мареній Іван, Паньків Микола та Саміла Іван. Вже у жовтні в с. Каролівка був вбитий 13-річний Свачій Володимир. 21 листопада 1944 р. польська боївка вирізала майже усіх мешканців хутора Мандолина біля с. Чернева. Протягом кількох хвилин загинуло 16 мирних жителів. Серед них були: Вітер Костянтин, його дружина Євдокія, дочки Галина та Антоніна, син Євген, Кульчицький Петро з дочкою Ольгою, Буняк Ганна з сином Василем, Попович Семен з дружиною Марією та 5-ти річний син Любомир, Паньків Онисько з дружиною Серафимою, 11-річною дочкою Ганною та 9-річним сином Євгеном. Врятуватися пощастило Паньків Ярославу (15 р.), його брату Михайлу (21 р.) та Вітер Марії [4].

Восени 1944 р. нападу зазнало і село Вишнів Рогатинського району. Під час нападу було вбито: Буняк Ганну з дитиною, Гриців Ганна, Гук Василь. А Курілець Михайло та Фенин Іван були взяті живими та пізніше вбиті у Лукавці [5]. Уже 11 січня 1945 р. польська боївка у лісі біля с. Молодиче напала на 8 членів ОУН. Тоді було замордовано Олійник Андрія, Бенеця Романа, Барана Василя, Труш Івана, Сохан Михайла, Ворону Гриця та Кадюк Миколу. З помордованих зняли одяг та взуття [6].

Із закінченням Другої світової війни радянсько-польський конфлікт продовжував загострюватися. Масові арешти поляків та переселення з українських земель, змусило поляків змінити своє ставлення до українського визвольного руху та шукати шляхи порозуміння. Однак було пізно. Польське населення було переселено до Польщі, а в село прибули переселенці з Лемківщини.

Ярослав Коретчук, директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери