Змінив українське прізвище - і ти вже не українець...

news-image: Змінив українське прізвище - і ти вже не українець...
З прізвищами в Україні після колоніального ярма ситуація жахлива. Добре було б почати кампанію з повернення українцям їхніх питомих прізвищ, очищених від російського впливу. Вірю, що скоро громадська думка дозріє і до цього.

Український прізвищевий ономастикон, історія формування якого сягає глибокої давнини, конденсує в собі цікавий матеріал не лише для лінгвістів, а й для дослідників історії, культури та психології українського народу.

Надзвичайно інформативними в цьому плані є прізвищеві найменування, утворені від звичайних іменників безсуфіксним (лексико-семантичним) шляхом. Вони належать до загальноукраїнського репертуару прізвищ, що, за свідченням учених, був сформований уже в ХVI ст. Причому писемні пам’ятки засвідчують їх домінування на всьому українському терені — вони становлять 53% індивідуальних або родових найменувань осіб того періоду.

Походять такі прізвища, як правило, від дотепних прізвиськ, які давали запорозькі козаки та українські селяни одне одному.

Семантичний спектр таких найменувань надзвичайно широкий: це назви рослин (дерев, кущів, квітів, сільськогосподарських культур) або їх плодів, назви професій (родів занять), посад, назви за національною або соціальною приналежністю, за фізичними і психічними ознаками, назви тварин, птахів, риб, комах, назви частин тіла людини (тварини, птаха), назви знарядь праці, музичних інструментів, страв, їжі, будинків та їх частин, одягу, зброї, назви спорідненості та сімейних відносин, назви абстрактних понять, явищ природи, хвороб і знаків на тілі, географічні назви, назви виробів і продуктів праці, матеріалів, речовин, грошей, засобів транспорту, назви розваг, іграшок, акустичних вражень, назви, пов’язані з релігійними віруваннями, обрядами, звичаями, це і слова з дитячої мови, і назви мір простору та часу тощо.

В основі цих прізвищ лежать загальні іменники, які можна віднести до різних шарів лексики:

— одні з них належать до активного словника української літературної мови: Гречка, Квітка, Гуцул, Півень, Солонина, Заєць, Приймак, Заїка, Шелест, Жила, Чуприна, Вареник, Ковбаса, Сметана, Шапка, Ковпак, Голод, Чоп, Сирота, Скрипник, Співак, Король, Рибалка, Розкаряка й под.;

— інші функціонують у сучасній мові як застарілі або діалектні слова (тут і далі наводимо значення цих слів за 4-томним “Словарем української мови” Бориса Грінченка): Богомаз (“іконописець”), Гайдук (1. “Високорослий вартовий”; 2. “Різновид танцю”; 3. Гайдука садити, ударити. “Танцювати навприсядки”; 4. Ніс гайдука скаче. Вираз для вказівки на чийсь великий апетит, посилену роботу щелепами), Гоголь (“дика качка”), Дейнека (1. “Ломака, палиця”; 2. “Піхотний полк, створений у 1657 р. полтавським полковником М.Пушкарем із погано озброєного наброду (винників, броварників, пастухів і наймитів)”, Шляхта (“дворянський стан у Польщі”), Кметь (1. “Селянин, хлібороб”; 2. “Кмітлива людина, винахідливий, хитрун”), Джура (“козацький слуга-товариш, зброєносець, який ходив із козаком у походи та битви”), Каплун (1. “Вихолощений півень”; 2. “Хитрий віл”), Литвин (1. “Литовець”; 2. “Білорус”);

— треті вже вийшли з ужитку: Бельмега, Голута, Кордун, Кулбай, Ревута, Скорута, Скробут, Чичерка, Чорбач, Шабуня, Чеверда, Чемерис, Чермит тощо (шляхи їх постання можна спробувати встановити за допомогою етимологічних словників і свідчень дотичних до мовознавства дисциплін).

Як бачимо, ця найчисленніша група українських прізвищ об’єднує безсуфіксні утворення, які використовуються (або використовувалися в минулому) також у функції загальних назв. До речі, використання іменників у функції прізвищ без додавання будь-яких спеціальних суфіксів зближує українську мову з деякими європейськими, зокрема англійською. Так, англійські прізвища Wolf, Birch, Foot, Sparrow утворені лексико-семантичним способом від wolf “вовк”, birch “береза”, foot “нога”, sparrow “горобець” тощо. Цією рисою українські прізвища суттєво відрізняються від російських, серед яких взагалі немає прізвищ, утворених таким способом.

Відомо, що іменники — загальні назви — могли потрапляти до класу прізвищевих назв шляхом додавання до них власне українських суфіксів, як-от: швець → Шевч-енк-о, щерба (“навар із чогось, юшка”) → Щерб-ак, Щерб-ань, Щерб-ин-а, Щерб-ан-ець, чобіт → Чобіт-к-о, Чобот-ій,  сиротина → Сиротин-ець, чмир → Чмир-ів,  барило → Барил-як,  москаль → Москал-юк, борода → Бород-ач, брат → Брат-усь, чуб → Чуб-ар,  шум → Шум-ил-о, Шум-ейк-о, коса → Кос-ач, лоб → Лоб-ас, капуста → Капуст-ян,  кучма  (1. “хутряна шапка”; 2. “скуйовджена голова”) → Кучм-инд-а тощо.

Усі наведені вище прізвища належать до традиційних українських антропонімів.

Натомість до сучасного ж антропонімікону входить безліч прізвищ, утворених від іменників — загальних назв, словотвірна структура яких містить уже не українські, а власне російські суфікси -ов/-ев, -ин: Бугайов, Буряков, Гетьманов, Каплунов, Сотников, Ковальов, Шевцов, Щербаков, Приймаков, Горобцов, Бабичев, Сердюков, Барилов, Довжиков, Хрущов, Горбачов, Чубаров, Чумаков, Запорожцев, Мандрикін, Цибулін, Шульгін і т.ін.

Не треба бути філологом, щоб віднайти в цих прізвищах генетично українські антропооснови. А якщо б, припустімо, ці основи були не українськими, а російськими, то прізвище Бугайов писалося як Биков, Буряков — Свєклін, Каплунов — Пєтухов, Ковальов — Кузнєцов, Шевцов — Сапожніков, Щербаков — Наваров, Приймаков — Прийомишев, Горобців — Воробйов, Бабичев — Волокітін, Сердюков — Тєлохранітєлєв, Барилов — Бочкін, Довжиков — Дліннов, Хрущов — Майскожуков, Горбачов — Горбатов, Чубаров — Хохлов, Цибулін — Луков, Шульгін — Лєвшин (від рос. левша). А такі етнографізми, як сотник, гетьман, чумак, запорожець, мандрика тощо, взагалі непритаманні російській етнокультурі.

Ніхто не заперечить, що додавання до питомо українських антропооснов нетипових для української мови прізвищевих суфіксів призвело до спотворення цих прізвищ і засвідчило їхню очевидну русифікацію.

Зважаючи на історичні обставини, можна стверджувати, що процес русифікації українських прізвищ відбувався активно упродовж ХІХ-ХХ ст., причому як за бажання носіїв цих прізвищ (коли українцеві, чи “малоросу”, або ж “хохлу”, більш вигідно було поміняти свою національність на російську, чи “великоросійську” — оскільки без цього він не міг “вибитися в люди”, або ж залишатися українцем було просто небезпечно — як, наприклад, під час Голодомору), так і поза їхнім бажанням (це робили працівники як імперських, так і радянських урядових органів, колонізуючи таким чином місцеве населення).

Спостерігаючи за офіційними (що зафіксовані в паспортах та інших документах) прізвищами наших співвітчизників, помічаємо, що в одних випадках процес русифікації торкнувся їх трохи меншою мірою (напр., Гетьманов, Сотников, Бабичев, Довжиков), а в інших — більшою мірою (напр., Гетманов, Сотніков, Бабіче(є)в, Должиков). Своєю елементарною безграмотністю, недбалістю або навмисним спотворенням українських прізвищ працівники паспортних столів, загсів і сільських рад сьогодні успішно продовжують русифікаторську практику своїх попередників.

Зважаючи на ці тенденції, можна припустити, що наступним (і вже останнім) етапом русифікації прізвищ такого типу буде зміна в них кореневих частин, тобто виведення прізвищ від власне російських антропооснов. І тоді всі Зозулі або Зозуліни стануть Кукушкіними, Мірошни(і)ки або Мірошни(і)кови — Мєльніковими, Кушніри або Кушнарьови — Овчи(і)нни(і)ковими, а Кульбаби чи Кульбаби(і)ни — Одуванчіковими.

Хоч ми й не проводили спеціального опитування всіх носіїв русифікованих таким чином прізвищ, але напевно знаємо, що така прізвищева трансформація відіграла роль важливого психологічного чинника у переорієнтації самосвідомості багатьох перейменованих осіб і їхніх родичів з української на російську. А це в умовах політизації мовного питання в Україні й відсутності у паспорті громадянин України графи “національність” справляє виразно негативний у плані державотворення ефект.

Хотілось би вірити, що професійні філологи (передусім співробітники відділу ономастики Інституту української мови НАН України, а також фахівці відповідних кафедр університетів) зможуть зупинити процес подальшої русифікації українських прізвищ і працюватимуть над відновленням “справжніх” власних імен.

Філологи, у тому числі й шкільні вчителі, мусять проводити й просвітницьку роботу серед наших співвітчизників щодо необхідності встановлення й повернення їм питомих прізвищ.

А всім нам варто пам’ятати слова славнозвісного Івана Огієнка: “Бережи своє особове ім’я й родове прізвище в повній національній формі й ніколи не змінюй їх на чужі. І найменша тут зміна — крок до винародовлення”.

Надруковано в газеті «Слово Просвіти» (№ 19 за 2009 р.).


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 03.06.2017 20:29