Звя'зковий УПА Василь Гук: Сказали, що вмирати є кому, не буде кому будувати Україну

news-image: Звя'зковий УПА Василь Гук: Сказали, що вмирати є кому, не буде кому будувати Україну
14 жовтня на Прикарпатті і по всій Україні святкуватимуть 75 річницю створення УПА. До наших днів дожило дуже мало ветеранів визвольної боротьби, які можуть розповісти про події того часу з власного досвіду.

Серед таких і ветеран УПА, зв’язковий з Прикарпаття Василь Гук. Його життя нагадує сценарій голлівудського фільму, де головний герой проходить всі випробування, які зустрічаються на його шляху і виплутується здавалося б з безвихідних ситуацій.

Пану Василю вже 90 років, проте не зважаючи на поважний вік, він пише книги, спогади про рідне село, повстанську боротьбу та героїв, які віддали своє життя на вівтар незалежності. 

Василь Гук з дружиною в молодості

В розмові з кореспондентом Бліц-Інфо ветеран показує нещодавно надруковану статтю в стрийській газеті "Заграва" про історію однієї повстанської родини.

«Це історія про молоду жінку-повстанку, яка народила дитину в лісі. Їй з чоловіком прийшов наказ переїхати в Рожнятівський район, а в лісі ж немає ні пелюшок, ні молока.  Тож вона мусила віддати двотижневу донечку чужим людям. Але залишила записку дитині хто вона є, хто її батьки, бабуся з дідусем. І перед тим як піти, ця жінка сказала над колискою до своєї донечки, якщо ти зрадиш Україну, то я проклинаю тебе уже тепер. Яка це була відданість Україні! Потім ця жінка з чоловіком загинули у криївці, коли їх зрадив хлопець, якого послали за хлібом, а він привів москалів. А ця дівчинка виросла і стала такою ж відданою Україні як і її батьки», - розповідає пан Василь.

Василь Гук запевняє, що в ті часи патріоти довго не роздумували чи йти в УПА. Його старший брат пішов у повстанці, а згодом у 1942 році і він ще підлітком вступив в юнацьку ОУН.

«Я закінчував початкову школу, 4 класи, у своєму рідному селі Церківна, Долинського району. Коли прийшли совіти у 1939, то у п’ятий клас вже пішов у село Розточки. Нас 15 учнів підвозила сільська фіра, бо тільки у цьому селі була вища школа. Потім розпочалась війна і я пішов у Болехів у сьомий клас, пропустивши шостий. Окрім того, що я ходив до школи, директор школи давав мені приватні лекції латинської і німецької мови. Так я готувався до вступу в гімназію. Поїхали ми з татом до Львова поступати, оскільки тато був старшим братом у церкві, наш священик дав рекомендацію, що я файно вчуся і хочу бути священиком. Шептицький нас прийняв. Боже, я так хвилювався… Пам’ятаю, що вклякнув, поцілував руку, тато зробив так само і віддав листа. Шептицький прочитав і запитав, чи я хочу вчитися. Кажу так, але нас багато і тато немає грошей. Його тоді якраз звільнили з залізниці, бо проголосував на виборах за українського кандидата. Подумав митрополит і мене взяли вчитися», - з усмішкою пригадує чоловік.

На фото: батько Василя Гука

Проте священиком пану Василю не судилося стати. В 1943 році коли німці відступали зі Львова і бомбардували місто, мама відіслала батька забрати сина додому.

«Мені 17 років, а в село приїздять і ловлять молодих хлопців у Німеччину. Тож тато мене влаштував в залізничне училище. Німці готували спеціалістів, щоб обслуговувати залізничну техніку. Я пішов туди, бо там давали «бронь». В 1944 році, я пішов у школу в село Витвицю, а потім у Болехів. Там був великий скульптор Черешньовський. Він працював з підпіллям, але відкрив фірму, виготовляв різні різьблені речі і тих, хто там працював, також не брали в Німеччину. Коли я у вересні  44-го знову пішов до школи, то провчився там до 14 жовтня. 15 жовтня прийшли чекісти і забрали хлопців 8 класу разом зі мною у Станіслав. Нас посадили на вокзалі. Той що нас пильнував сказав, що «завтра вас повезуть на фронт». Я зрозумів, що треба втікати», - каже ветеран.

Чоловік каже, що швидко спланував, як буде тікати. Незважаючи на перший мороз, залишив всі речі і в одній сорочці, щоб не викликати підозру, попросився у охоронця піти попити води. Тоді тихцем побіг через колії і сховався в ешелоні зі старими поламаними машинами з фронту.

«Я виліз на платформу, заліз в кабіну одної машини, та й прошу Бога, аби поїзд поїхав на Коломию чи на Калуш, бо будуть шукати за мною.  Поїзд рушив в сторону Болехова, а я вже так змерз, що думаю як десь зупиниться, то вийду і піду в село попрошу людей, аби мені щось дали одягнутися. Десь в Павлівці зупинилися, я зліз, йду попри вагон і вже збираюся повертати в село. Дивлюся, на відкритій площадці їдуть солдати. Кричать: «Пацан, пацан, що ти тут робиш?», а я вже брешу, кажу, що брат поранений, їздив до нього, а мене злодії обібрали і я добираюсь додому. Вони мене закликали до себе, один дав шинелю, другий пілотку і поїхав з ними до Калуша. Там вони кажуть, що будуть стояти довго і чекати наказу, тож я віддав їм речі і пішов до паровозів, які з Калуша на Долину переганяють. А тоді паровози на вугіллі їздили, тож я попросив машиніста взяти мене з собою, а я буду помагати вугілля кидати. Старий машиніст пожалів мене і взяв з собою. Так доїхав до Долини, а в Болехів вже не їхав бо боявся, що мене будуть шукати. Тож навпростець через села прийшов додому. Прийшов ввечері, тихенько зайшов до сіней і дивлюся через шибку дверей до кімнати. Тато сперся на руку, а мама йому каже: «І треба було того… Чужі діти пасут корови, а ти хотів мати вченого. А во послав… Вже другого нема». А тато каже: «Параню не муч мене, мені здається, що серце мені вискочить». Мені стало жаль тата і я постукав у шибку», - розповідає Василь Гук і показує на столі, як стукав.

Вдома всі втішились, що хлопець повернувся, погодували, але в хаті вже не було як ночувати. Тож юний пан Василь пішов до сусіда в оборіг спати. А вранці вже був у районного провідника УПА «Відважного» і звідти подався до лісу.

«Я перезимував з ними зиму по бункерах. Коли приходили сотні треба було помагати розквартировувати їх, діставати їм ліки. Там я був рік, до вересня  1945 року. Мене покликав обласний провідник «Іскра» і каже: «Готуйтеся, підете до школи. В Стрию у нас є своя людина, ви вже здали екзамени і поступили». То був наказ по Проводу, посилати до школи молодь. А потім каже: «У нас є кому зараз помирати, але не буде кому потім працювати. Бо Україна буде, якщо не за 10 чи 20 років, то за 50 років, але буде. І треба тоді нам лікарів, вчителів, інженерів своїх - українців. А ми вже гинемо», - пригадує ветеран.

В Стрию Василь Гук став зв’язковим. Якщо треба було передати «цидулку» з одного села в друге чи від одного провідника до іншого. Зазвичай це робили дівчата, але поки її по селах передаватимуть, то вона тиждень буде йти, тож термінові «цидулки» возив пан Василь.

«Часто несу «цидулку» і розумію, що мене можуть в чужому селі зловити москалі, що я тут роблю. То я мав фотографії дівчат, які також працювали підпільно. Казав москалям, що приїхав до дівчини і показував фото. Так то в одне село, то в друге їздив. Ще в одному селі був знайомий священик, він був монах і міг сказати, що я приїхав йому допомогти дров нарубати. То всюди мало бути алібі», - пояснює упівець.

Такі світлини-алібі, пан Василь зберіг до сьогодні.

Окрім передачі листів, Василь Гук розкидав інформаційні листівки УПА. В 1946 році йому дали завдання розповсюдити листівки, щоб люди не йшли на вибори, а також поперерізати за можливості проводи в місті. Незважаючи на перспективу бути спійманим і отримати 25 років, юнак сказав друзям, що пішов у кіно, а сам кнопками до дверей, дерев та парканів листівки поприкріплював.

«Я зустрічався з різними провідниками. В 1944 «Чорноті» поміг. Тоді москалі захопили всі поля, а йому треба було в село. Я погнав корову пасти, а там надійшов повстанець і з-за кущів кличе мене. «Ти з якого села? Кажу, з Церківної. «Ти можеш мені помогти? Треба піти додому, взяти татовий одяг, острівки, вили ніби йдеш снопи складати і мені винеси сюди. А може ще маєш що їсти, бо я вже два дні нічого не їв». Я мав фляжку молока та й хліба і віддав йому. Пішов додому, сказав татові, він дав все що треба і я попри окопи пішов до нього і провів до села. Потім взнав, що то був «Чорнота». Це теж цікава пригода була. Після фронту серед хлопців було престижно мати карабін, автомат. Я гнав корову пасти і вчив хлопців стріляти. Ввечір прийшов до нас повстанець і забрав мене. Веде мене селом, а місяць так файно світить, як в день. Назустріч надійшов якраз той повстанець, якого я привів у село і спитав куди мене ведуть. А цей йому розповів, що через нашу стрілянину хлопці цілий день не їли, бо думали, що совіти в селі. Я тоді кажу, що вчив хлопців стріляти, бо підемо в повстанці. Він каже, «то добре, що ви вчитесь, але нам треба патронів, зброї москалів стріляти, а ви вистрілюєте просто так». І питає, чи я не маю патронів до МР (німецький пістолет-кулемет – ред.), бо в нього один ріжок залишився. А коли фронт у селі був, то ми дістали приказ заготовляти зброю для повстанців. Тож я взяв 10 пачок по тисячу патронів і сховав у вербі над потоком. Відвів його туди і віддав ті патрони. За це він відправив мене додому, а тому повстанцю сказав, що це наказ «Чорноти». Так я і взнав, кому тоді поміг», - пригадує чоловік.

Коли ж пан Василь дістав диплом вчителя початкових класів, його відправили в село Вороблевичі, на Львівщину і з УПА він вже не працював.

Випускне фото молодих вчителів

«Тоді дуже видавали тих, хто працював з УПА. То я там довго не затримався. За два роки переїхав до Ходорова, де робив п’ять років, тоді в Надвірну, Лисець. І вже з Лисця в 1973 мене арештували за антирадянську пропаганду і посадили на 15 років», - завершив розповідь про свою боротьбу ветеран.

Пригадуючи події визвольної боротьби, пан Василь каже, що потрібно було очікувати цієї війни, яка зараз ведеться на сході України.

«Провідники, які боролися за Україну загинули в бою, або в Сибірах. Хто залишився, то дуже старий. Скажіть, скільки в Україні є при владі тих борців? Жодного. Зараз при владі ті, хто шукають грошей. Збирають гроші для хлопців на фронт, а вони ті гроші собі беруть, шахрують. Та мали би Бога в серці! Хлопці свою кров проливають, а вони їх грабують. Після незалежності приватизували заводи, фабрики, а Україна їм не потрібна. Москаль є одвічний ворог України. Він весь час намагався нас знищити, але ми винні також в цій війні. Де була наша розвідка, коли почались події в Криму? Чому відразу не арештували, коли починалися ті зелені чоловічки. Чому не вивели флот? Бо була зрада! При Януковичу майже вся верхівка була з москалів. Тож Москва знала, що у нас робиться», - переконаний Василь Гук.

Ветеран розчарований, що події повторюються і стільки молодих хлопців знову проливають свою кров у боротьбі за самостійну і неподільну Україну.

«Тоді гинули воїни УПА, зараз гинуть їхні діти і онуки. Я маю знайому зі Стрия, вона була моя «симпатія» ще у 1948 році. Я коли пішов працювати в село, то завжди на вихідні їхав у Дрогобич, йшов у кіно, театр, купував файні книжки і там познайомився зі студенткою Дарусею Боровик. Вона була в молодіжній організації. Їх всіх після вбивства Галана арештували і дали 25 років на лісоповалі в Сибіру. Мені сказали, що вона померла. А через 50 років, уявіть собі, ми зустрілися! Я був у лікарні для ветеранів УПА в Моршині. Вранці ми пішли пити воду і я спитав чи ніхто не чув за неї. А вона стоїть позаду мене і каже: «То я Василю, я не вмерла, я живу». Виявилось, що її син з початком цих подій пішов в АТО захищати кордони України і загинув»,- каже упівець.    

Втім, Василь Гук вірить, що саме патріоти, які зараз захищають Україну в АТО, волонтери і талановита молодь зможуть збудувати сильну, процвітаючу Україну, за яку боролися воїни ОУН-УПА.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 19.09.2017 07:12