Тарас Прохасько: Як ішов-им

Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Збручі.

У листопаді 1938 року місто Хуст прославилося на цілий світ. Воно стало столицею автономної Карпатської України. Українське питання раптом стало модною темою у Європі. Побувати у Хусті, з яким пов’язували майбутні фундаментальні зміну у континентальній геополітиці, вважалося ознакою найвищого рівня репортера, який знає, де і коли треба опинитися, щоби побачити найважливіше. Через вісімдесят років йшлося вже не про світові події, а про сліди тодішніх репортерів у сучасному Хусті. Тобто про відбитки їхніх очей на тій міській конфігурації, яка змогла ці погляди на себе намастити і зберегти себе, досі віддзеркалюючи їхнє світло.

Автобус з Мукачева їде тою самою дорогою, що й тоді. Спочатку через дивовижно порожні, як на цей клімат, пагорби, які колись були пасовищами, а тепер заростають корчами і низько-тонкими лісками. Ще є величезні озера, що зливаються з ландшафтом, і великі здичавілі сади. Незмінні гори служать краями природної миски. Зміни їхнього ритму, обрисів піднесень і западин нагадують кардіограму дуже розбурханого серця.

Перед Іршавою з’являються ознаки найпліднішого району Закарпаття. Села густо обвиті мотками садів, кукурудзи, винограду. Хати перестають мати мадярську форму, але не втрачають розлогості і ґрунтовності, вкритих дахівкою. Жодна не обходиться без шатра з винограду і лавиці перед брамою. Серпантин крізь осінній серпанок виводить на плато, з якого дорога так само звивисто спадає аж перед Хустом. З того плато видно, наскільки багатошаровими і багаторівневими є пласкі декорації гір з обох боків прадавньої дороги. Перед Хустом їхню сильветка точно відповідає знимкам на етикетках кількох ґатунків мінеральної води, передовсім «шаянської» і «плосківської».

Сам Хуст значно більший за площею, ніж сподіваєшся. Це тому – якщо шукати прості відповіді, – що він переважно одноповерховий. Величні будівлі, яких тут кільканадцять, мають щонайбільше три поверхи. Понад місто вилазить замкова гора з кількома зубцями провалених стін. Якщо підійти до тої гори і звідти починати занурюватися у місто, то ефект виявляється протилежним – усе, що стосується столиці, надзвичайно близько між собою. Саме такими були від осені 1938 до березня 1939 головні маршрути переміщень не тільки доброї сотні європейських репортерів, але і усіх урядовців, січовиків, літераторів, військовиків, послів, депутатів, партійців, комерсантів, розвідників, маркітанток, які наприкінці того року мало не вдвічі збільшили кількість мешканців гірського містечка.

Гори, навіть не замкова, а справжні, є головним тлом і орієнтиром у Хусті, вони такі близькі, що здаються частиною тутешньої урбаністики.

Отож. З-під  замку за сто метрів – будинок уряду, функціоналістська споруда, яка тоді здавалася якимось прибульцем. Тут же вілла поліції. Партеровий міський сад з виходом до ріки. Кілька імітацій палаццо. Звідти ще пару кроків до стрілоподібного роздоріжжя. Лівіше – за стародавньою церквою-фортецею – починається корзо, на якому і костел, де регулярно бемкають дзвони, і головна площа, і той цілий квартал готелю, переробленого із знаменитої січової гостинниці «Коруна», на якому тепер висять таблиці на честь тільки Шухевича і Ольжича. Правіше від роздоріжжя – будинок, в якому був штаб січовиків, а через дорогу греко-католицький храм, майже біля нього дім президента Волошина, від якого знову можна вийти на «Коруну».

А вже його задній бік виходить на ринок, біля якого ще стоїть скорочена синагога, але вже нема чисельних хаток-крамничок і шинків. Відразу за базаром кілька брукованих вуличок провадять до «чеського містечка». Розлогого кварталу, нещільно забудованого кількома типами державних житлових будинків з тридцятих, коли чехи старалися зробити Хуст комфортним. Досить багато всього, щоби розмістити на ньому уявне кіно з часів карпатської держави і української столиці.

Але найважливішим мотивом у тканині міста є мова. Специфічна архаїчна фонетика української, яка пережила тисячоліття мадярів, пів радянського століття, а тепер не викорінюється ні українською школою, ні українськими університетами. Стуй, пусти ня… пой! – каже молода інтелігентна жінка до свого кавалера. І віриш, що за певних світових умов ця фонетика могла би стати основою офіційного правопису державної української мови.

Збруч