Два дні на лінії вогню і віри: Донбас очима прикарпатської журналістки

— Пожила трохи в невістки, але ж бачу, що я в них — зайва. Об мене шпортаються, через мене сваряться. Вступитися нема кому, син — на роботі аж у Бельгії. Пенсії у тисячу гривень не вистачає, аби знімати квартиру у Києві. Натякала синові, аби допоміг, у відповідь — тиша. Їм важко, друга онука пішла навчатися на юриста, перша — на третьому курсі медичного. Треба платити, — розповідає та, що з Горлівки. Жінка назвалася Ларисою. — А в Горлівці на мене чекає пес, сусіди кажуть, виглядає кожного дня. Може, якраз все владнається. А поки що я на випадок обстрілів купила собі в аптеці спеціальні затички в вуха — так легше і спокійніше. Вже нема сил переживати, хай буде, як буде. На все — воля Божа. 

Жінка з Макіївки — теж додому. З найрідніших у неї — тільки діти сестри. Теж у них почувається зайвою, тому вертається. Тим більше, каже, відчуває, що вік її не довгий. Хоче, аби поховали біля чоловіка. Молодша сусідка по купе влаштовує життя у Києві, працює, займається волонтерською роботою, сама виховує сина. Їде на Донеччину як волонтер. Каже, знає, що таке біда, тож помагає. Повертатися на окуповані території не бачить сенсу. Тішиться, що вдалося перевезти автівку до Києва. Каже, нею поїде на оглядини Львова і Франківська, але не зараз. Зараз, мовляв, страшно, бо знає, як до луганчан ставляться. Ніякі запевняння, що ставлення до луганчан нічим не відрізняється від ставлення до киян — не діють. Напевно, має минути час. 

Всі троє радять мені бути обережною: “з франківським паспортом на “днрівську” територію не лізти, не показувати журналістського посвідчення, бо може бути біда”. А ще радять витерти з телефону фото з синьо-жовтою символікою і перевірити записи в соцмережах, кажуть, “наші” перевіряють все. Жінки налякані представниками так званої ДНР, котрі зараз контролюють територію, де вони народилися і прожили все життя. Налякані, але називають їх “наші”. Майже одразу після цієї розмови — засинають. А мені не спиться. Хоч розумію, що зараз — відносна тиша, що я не поїду на територію так званої ДНР в принципі, що попереду ще день у Слов’янську. Розумію, але не спиться. Переживання від зустрічі зі Сходом є. А ще я ніяк не можу зрозуміти, чи моїх сусідів можна назвати сепаратистами… Вночі відчуття страху і двозначності ще більше загострюється, аби не збудити “своїх сепаратистів”, виходжу на коридор. Там — ще кілька таких, як я…

Слов’янськ і його “Добра вість”

Фактично Слов’янськ — за 1200 км від Івано-Франківська. Коли прибув потяг, містечко ще спало. Кави випити нема де, все зачинено, окрім привокзальної крамнички, в якій ціни — як у нас, навіть нижчі. Можна булочку з яблуками з’їсти за 3.50 грн, пиріжок з картоплею — за 3. Кава з “автомату” — 5 гривень. Аби не витрачати час даремно, сідаємо в таксі і просимо показати місто. Таксист дорогою трохи розповідає про руйнування під час окупації, більше — про руйнування і закриття заводів і фабрик ще в мирний час. Видно, друге його болить значно більше. За годину ми об’їздили і побачили майже всі основні вулички і будівлі міста: центральну площу, яка тепер нарешті вже без Леніна, соляні озера, будівлю СБУ. І міську лікарню, яка ще й досі ім. Леніна… Від того, що тут було руйнування, не залишилося майже й сліду. Принаймні в центрі. Місто прибрали і відремонтували. За день, 5 серпня, Слов’янськ святкуватиме 370-ий день народження. Афіші на стовпах обіцяють насичену розважальну програму, мітинг-реквієм, флешмоб “Слов’янськ — це Україна” і навіть дискотеку. Поруч з афішею — оголошення про поїздки в Москву як на екскурсії, так і на роботу. Таких оголошень — на кожному кроці. Війною тут, принаймні на вулицях міста, вже не пахне. Перший раз почула слово “війна” в церкві “Добра вість”, з волонтерами якої ми домовилися поїхати в сіру зону Донбасу, прифронтові міста. “Добра вість” вибрала для себе девіз: “Ми йдемо туди, де біль, щоб проголосити правду Божу і відновити зруйноване”. І, на мою суб’єктивну думку, їм це вдається. Церква допомагає продуктами харчування, одягом в  сірих зонах. Волонтери церкви перекривають дахи будівель і латають плівкою вибиті вікна, за кошти церкви збирають дітей до школи, оснащують лікарні і навіть зводять і утримують центри для переселенців. Допомагають з пошуком роботи й адаптацією в новому середовищі. 

— Давайте на хвилину поставимо себе на місце цих людей, — пропонує директор центру для переселенців Дмитро Назаренко. — Є думка, що на Донбасі всі сепаратисти. Це далеко не так. Уявіть ситуацію, що то не вони, а ви сьогодні виїхали в сусіднє місто, бо ваше — зруйноване. Ви без роботи, житла. Ви без підтримки. Невже ця ситуація наповнить серця любов’ю до батьківщини, яка, здається,  кинула. У нашої команди є велике бажання дати цим людям часточку надії… 

Миронівка і Світлодарськ

Отож, вирушаємо до цих міст з волонтерами церкви, котрі везуть туди продукти харчування. По дорозі — неприємність: фіскальна служба не пропускає автобус через наявність у ньому великої кількість продуктів харчування. Мовляв, тепер будь-який вантаж треба спочатку завозити в Зайцево, отримувати дозвіл, а вже тоді — пропуск. В той час, коли ми намагаємося пояснити “фіскалам” ситуацію, вільно проїжджають значно більші автобуси і навіть машини. Їх так прискіпливо не перевіряють. До нас — викликають СБУ. Доки чекаємо, з “зеленки” починають виходити чоловіки, одягнені в військові штани, проте з голими торсами, один — з синцем під оком, розбитим носом і під “шафе”. Пропонують “порішати” з СБУ, якщо піду з ними в “зеленку”, наче ненавмисне розмахують автоматами. Їх двоє, але стає страшно. Рятує СБУ, яке так вчасно приїжджає. Чоловіки зникають, як і з’явилися, — в “зеленку”. Нас відпускають, проте наказують повертати назад. 

Врешті з запізненням, але потрапляємо в Миронівку, що знаходиться в так званій сірій зоні. В очі кидаються зруйновані будинки, музична школа, яку вже почали відновлювати, магазини. В деяких будівлях знесло дахи під час мінометного обстрілу. За словами місцевих, тут вже буквально тиждень не стріляють, проте люди і досі не можуть оговтатися і не дуже вірять в закінчення обстрілів. У вцілілих вікнах — ікони Божої Матері й Ісуса. На вулицях — мало людей, ще менше автівок. Таке враження, що машин у населеному пункті взагалі нема. Місцеві кажуть, причин дві: страх, щоб не розбили, і далека відстань до автозаправки. Їздять на мопедах, скутерах, велосипедах. На такому транспорті перевозять врожай, що виріс на городі.

— Маю город, так і виживаю. Доводилося і під час обстрілів збирати урожай, — розповідає жителька Миронівки. — Чекала обідньої пори, тоді трохи переставали стріляти. Сідала на мопед, везла врожай і молилася дорогою, аби не почався обстріл. 

Далі — розмови, одна цікавіша за другу. Розмови ватного спрямування і орієнтації з адептами совка. Багато фраз і відповідно думок ґрунтуються на домислах. Мовляв, сусід сусіда від сусіда чув, що… І так далі. У всіх бідах звинувачують “телевізор”, Америку, дехто — українських солдатів. 

— Я — за єдину Україну, — каже одна із жіночок “лавкового” комітету. — Але й з Росією не хочу сваритися. Там багато родичів, друзів. Ми зідзвонюємося, раніше їздили в гості. Не розумію, чому Росію винять у всьому. 

— Донбас продали, — впевнено каже друга. 

— Зараз висить прапор України, був ДНР, ніякої різниці ми не відчули. А дехто й не помітив зміни взагалі. 

— У нас показує “1+1”, “УТ-1”, ІСТV, Новий канал. В мене “тарілка” на Росію “стоїть”. 

Завіса!

Але не так все погано. Одна замальовка з Миронівки перекреслює почуте досі. Діти серед осколків і розбитих стін щось шукають. Старші кажуть, тут був магазин мобільних телефонів, діти сподіваються знайти серед уламків вцілілу “мобілку”. Успіхів у цій справі, видно, нема. 

— Певно, сЄпари все позабирали. От кАзли. 

Діти відчувають, значить, все у нас буде добре. Завіса відкривається. 

Подібна ситуація і в Світлодарську, куди ми приїхали після Миронівки. І, напевно, в багатьох інших “сірих” містах і селах. 

Дзержинськ: недовизволене місто?

Наступний пункт поїздки — місто Дзержинськ, який тепер без Дзержинського і без Леніна. Пам’ятники демонтували, тепер на їхньому місці — синьо-жовта символіка. Так само підправлене і панно на універмазі “Москва”, на якому тепер теж замайоріли українські стяги. Все це — силами патріотів, для яких героїзм — не просто слово, а щоденні реальні дії, котрі робляться під страхом смерті. І це не просто пафосні слова, повірте. 

Офіційно Дзержинськ — українська територія, хоча де-факто це так звана сіра зона. Практично, як називають місцеві волонтери, недозвільнена територія. Аби потрапити на неї, як і на інші території буферної зони, треба проїхати прикордонний пункт. Фактично такий самий, як на кордоні з територією іншої держави... 

— Рік з хвостиком тому нас звільнили від озброєних бандитів, — розповідає волонтер Дзержинська, голова проукраїнської ГО “Твоє нове місто” Володимир Єлець. — Але всі сепаратистські сили залишилися в місті і працюють проти України. Мер міста, котрий особисто проводив референдум за відділення від України, і далі є мером міста. Увесь депутатський корпус, склад якого одноголосно проголосував за референдум, на своїх місцях. Редактор газети, який видавав сепаратистські випуски газети, і зараз редактор. Військовий комісар, котрий проводив курси зі збирання і розбирання зброї для так званих ДНРівців, зараз займається призовом бійців до українського війська. Мер створює штучну паніку перед тим, як ми маємо проводити проукраїнські заходи до Дня Прапора, Дня звільнення міста чи навіть Дня Незалежності. До речі, всі ці свята були проігноровані міською адміністрацією. Більше того, у них не знайшлося можливості забезпечити нам озвучення. У нас є 9 годин відеозапису мітингу сепаратистів у місті, на якому присутній і мер. Але ці записи нікому не потрібні. СБУ ніяк на них не реагує або, ще гірше, каже, що не має техніки, на якій можна б було переглянути відеоролики.

У цьому місті волонтери залишилися один на один із страхом, який навчилися переборювати щоденною роботою для України. Проте Україна поки що цього не цінує. 

— Каналів українських за увесь цей час у нас не відновили, нас не чують, — продовжує Володимир Єлець. — Патріоти залишилися один на один із бандою сепаратистів. Ми так само залишилися наодинці, як і під час правління Януковича, коли ми тут, на місцях, організовували майдани. Чому не приїжджали до нас патріоти з Києва, Львова, Івано-Франківська? В Києві і на Заході легко бути патріотом, коли СБУ і МВС за вас. А тут? 

Останній обстріл в Дзержинську був близько 2 тижнів тому. Проте люди не перестають боятися, живуть у страху, але багато з них їздять до українських солдатів, ризикуючи життям. Печуть пиріжки для військових, везуть молоко, купують фрукти, овочі і українську символіку. І, кажуть, чекають УКРАЇНУ! Чекають українську владу і мирне життя. 

— Від Дзержинська до найближчого поста так званого ДНР — 3 кілометри. А що таке 3 кілометри? То я на фронті чи ні? Правильніше буде казати, що бої відбуваються під окупованою Горлівкою чи все ж під українським Дзержинськом? Таке враження, що нас просто стирають з обличчя землі. Нема міста — нема проблем… — роздумує вголос Володимир Єлець.

У сірій зоні і після повернення — взагалі дуже багато роздумів і ще більше запитань: хто винен, що робити. Як “вибити” з одних специфічний менталітет совка і як допомогти іншим, хто там, у оточенні сепаратистів, живе із Україною в серці і в діях. Фактично — як їх вберегти! Як побороти дійсність і зробити так, щоб сіра зона не стала зоною відчуження. 

Темні факти у сірій зоні

Зараз — виключно те, що побачила і почула. Без коментарів. Отож, Краматорськ. Їдемо забирати акредитаційні картки для журналістів, які їдуть у зону АТО. Зараз у тому приміщенні, де розміщений прес-центр АТО, і Донецька адміністрація, яка переїхала з окупованого Донецька. Редактор однієї з газет Івано-Франківська запитує, чому так малолюдно. Відповідь — бо субота, вихідний день. Працівники Донецької ОДА поїхали до домівок… в Донецьк. В окупований Донецьк, з якого вони їздять на територію України на роботу. 

Друга картина. Майорське — село звільнене від сепаратистів. На українській території. Школи тут нема. Діти завжди їздили до Микитівки. Зараз, кажуть, теж тривають перемовини, аби дітей возити на навчання у Микитівку. На навчання! Через лінію фронту! Дітей! На окуповану територію! Хочеться кричати! 

Ситуація третя. Дзержинськ. Патріоти кажуть, мовляв, деякі з місцевих міліціонерів відмовляються отримувати посвідчення учасника бойових дій. Бо — “придут наши ребята из Горловки”. Вони все ще чекають на сепаратистів, але — отримують зарплату від держави Україна. 

Заходжу у крамницю золота і срібла в Краматорську. Говорю з продавчинями. Кажуть, зараз у них мало продаж. Чекають напливу людей з окупованих територій. Дні після видачі пенсій тут жартома називають “сепаратистським уікендом”. Сюди з’їжджаються пенсіонери за пенсіями. Тут вони витрачають кошти, купуючи все, що потрібно і навіть більше. Бо мають, окрім пенсій від України, заробітні плати від так званої ДНР. Купують все — і везуть в окуповані території. 

На виїзді з Дзержинська — зустрічаємо автобус “Дзержинськ-Москва”. За кілька кілометрів — окупована територія. Куди їде автобус і що везе — невідомо… 

Врешті — передова. Де ми були і з ким спілкувалися не називаю зі зрозумілих причин. Єдине скажу, були ми дуже близько до лінії війни. Бійці там не надто обласкані допомогою. Місцеві волонтери про них фактично недавно тільки дізналися. Тож досі солдати рятувалися, як могли. Зараз тішаться всьому, що привозять. Спершу розглядають дитячі малюнки, розхапують молитвеники і вервички. Одягають одразу на шиї. Кажуть, стали побожні, моляться. На фронті треба у щось і у когось вірити. І не тільки вірити, а й робити. Як і нам…