Колишній підсотник першої Івано-Франківської сотні на Майдані Тарас Угринчук: «Беркут» не мав нас за людей

З Польщі повернулися активісти Майдану з Надвірнянщини. Наші краяни лікувалися там від травм та вогнестрільних поранень, отриманих під час протистоянь із «псами» владного режиму в столиці нашої держави.

Серед них — і «свободівець» Тарас Угринчук, котрий був заступником сотника першої Івано-Франківської сотні на Майдані в Києві Сергія Дідича, який загинув 18 лютого. Того трагічного дня серед побоїща в районі Маріїнського парку  Т. Угринчук дивом зостався живий. Але отримав низку важких травм, що унеможливило його подальше перебування у гущі подій. Отож нині він ділиться з «Галичиною» спогадами й роздумами про пережите. Оскільки найсвіжіші враження в нього — від тритижневого перебування в сусідній країні, то з них і розпочалася наша бесіда.

У Польщі почувалися, мов у родинному колі

— Спершу тиждень перебував в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні, пройшов усі обстеження, навіть готувався до операції, — розповідає Тарас УГРИНЧУК. — Та коли завдяки допомозі регіонального представника Національної експертної комісії України із захисту суспільної моралі, депутата Надвірнянської районної ради ігоря Андруняка з’явилася можливість вирушити на лікування до Польщі, то скористався цим. і то було дуже доречно, оскільки матеріальна база й технічне оснащення тамтешньої медицини на порядок вищі. Хоча спеціалісти — і наші, й їхні — демонстрували однаково високий рівень фаховості й доброзичливості. Правда, серед польських медиків у ставленні до мене та моїх побратимів, котрі теж там лікувалися, відчувався ще й особливий пієтет — гордість за українців. Мушу підкреслити, що в Польщі завдяки українській Революції гідності змінили на краще свою думку про наших людей. і тепер вважають нас сусідами, з якими можна товаришувати на рівних. Тож для них було справою честі надавати нам, пораненим на Майдані, медичну допомогу.

Шкода, звісно, що не можу перелічити всіх польських медиків, які мене обстежували й лікували, оскільки на кожне моє ушкодження — а отримав я і струс мозку, і травму правої лобної ділянки голови, і переломи кісток черепа та лівого зап’ястя, і вивих плеча — був свій спеціаліст. Але мушу зазначити, що там і система перебування в стаціонарі відмінна від нашої. Пацієнт польської клініки не мусить знати персонально, як кажуть у нас, свого лікуючого лікаря. Від нього потрібна лише згода на прописане йому лікування. Що ж до іншого, то він може бути спокійний — фахівці свою справу знають, отож усе зроблять якнайкраще.

Отакими спокійними були й ми. Навіть попри те, що особисто мене «бадали» чи не щодня, оскільки повторно проходив ррунтовне обстеження: перевіряли й зір, який було впав через забійну рану на голові. Відчувалися і вельми професійний підхід, і бажання допомогти на найвищому рівні.

- Пане Тарасе, ви весь час пробули в названому медичному центрі, тобто в цьому місці було все для вашого успішного лікування?

— Безумовно, що тут знайшлося все необхідне. і я повторюю, з подивом надивився на дуже високий рівень технічного оснащення польської медицини. Скажімо, якщо в нас і досі після операції накладають на рану, щоби зняти набряк, пакет з льодом, загорнутий у простирадло, то там цю функцію значно ефективніше виконує апарат, який створює на тому місці цілу лікувальну атмосферу з ліками й холодом. Навіть гіпс, у який вбирали мої руки, накладають якось інакше, ніж у нас, простіше. Доти, приміром, я й не знав, що можуть бути такі термометри, які не потрібно тримати під пахвою чи деінде, щоби виміряти температуру тіла. А в Ополі їх побачив, медсестри визначали той показник навіть на відстані — одним доторком червоного промінчика з маленького ручного пристрою до голови пацієнта.

Звісно, це елементарні речі. Але навіть такі, здавалось би, дрібниці свідчать про великі переваги країни, котра у складі Євросоюзу, та всілякі зручності для її жителів від того. Хочеться, щоб і в нас було таке. Й поляки, бачачи нашу білу заздрість, втішали-запевняли, що й в Україні обов’язково так буде. «Ми теж важкі часи переживали, — казали вони. — Та нічого — вижили. інша річ, звичайно, що не мали тоді на своїх кордонах грізного зовнішнього ворога, якого маєте ви нині...» 

Після лікування в Ополі реабілітаційний період проходив у відпочинковому осередку поблизу м. Прудніка, міста–побратима Надвірни. Тут теж почувався, наче в родинному колі... Знаєте, додавало відчуття, що ти серед своїх, і те, що чи не кожен лікар, з яким спілкувався, радий був зазначити в бесіді, що в його родині є українці. Раніше в них цим, може, й не дуже полюбляли козиряти, а тепер з радістю згадують що їхні бабця чи дідусь мають українські родинні корені. В усякому разі, як виглядало, вони навперебій хвалилися перед нами, що родом з України. Такий відбувся в них порив на хвилі Майдану. Це дало зрозуміти, що ми рідніші, ніж гадали доти.

- Зрештою, на генетичному рівні певної глибини поляки й українці — єдиний народ.

— Очевидно. І знову ж таки, якби не той сумнозвісний польський гонор, то ми, либонь, дужче б трималися купи. історія наших народів переплетена. Але в будь-якому разі ми — добрі сусіди, а не вороги. До речі, не можу не зазначити принагідно, що директор Опольського воєводського медичного центру, в якому, крім мене, лікувалися ще Михайло Грабчук з Яремча та Юрій Тодорук з Микуличина, Марек Піскозуб, дуже доброзичлива людина, зізнався, що його родина — з Коломиї. Походить з Івано-Франківська й сім’я директора Опольської воєводської лікарні, в якій перебували Василь Кополовець з Ланчина та Володимир Фйолик з Татарова. Дружина власника реабілітаційного центру — інженера за фахом Адама Максимова — родом з Городенки. Тим-то всюди й постійно переконувався, що перебуваю не в чужій країні, де мене покинули самого, а серед друзів. Намагався вивчати польську. Та загалом ми спілкувалися так: вони — польською, я — українською, й ми чудово розуміли одне одного.

Але це я сказав тільки про поляків. Коли ж наші хлопці лише прибули до Польщі й по тамтешніх радіо й телевізії передали, що на лікуванні в Ополі перебувають потерпілі «майданівці», то до лікарень потяглися з продуктами й самі українці, котрі там живуть і працюють. Не можу не згадати зокрема Ірину Добош, родина котрої проживає в Ополі ще з 40-х років минулого століття. Особливо ж нами опікувалася виходець із с. Пасічни Надвірянського району Світлана Литвинець. Вона порівняно у стислі терміни так добре вивчила польську, що спілкується нею без акценту. Поляки з того дивуються та хвалять її, стверджують, що тепер і не кожен корінний житель республіки відрізнить її від польки. Медик за фахом, пані Світлана  працює в Опольській воєводській лікарні. Вона зокрема кваліфіковано переклала всю супровідну медичну документацію, яку ми привезли з собою. Щодня навідувалась або ж телефонувала, щоби дізнатись, як наше самопочуття. Так само й керівник згадуваного товариства «Nadvornа» А. Кархер регулярно цікавився ходом лікування й реабілітації надвірнянців. Приїжджали й іншіѕ Словом, у Польщі ми почувалися, без перебільшення, мов удома, за що всім, хто створив нам такий комфорт і затишок, висловлюю від себе й своїх побратимів велике і щире спасибі.   

Силовики не вірили, що ми боремося не за гроші

- Не можу не запитати принагідно, за яких обставин ви отримали такий «букет» тілесних ушкоджень?

— Достатньо було побувати  18 лютого під Маріїнським парком, щоби отримати весь «спектр послуг» від «доблесного» «Беркуту». Ми називали їх не «беркутівці», а «беркута» з наголосом на останньому складі, оскільки ніхто з них не розмовляв українською. Як усе склалося того дня? Зранку розпочалася серйозна хода «майданівців» до Верховної Ради, де мали розглядати відповідний закон. То була мирна акція, але напередодні вночі ми готували щити, впорядковували амуніцію, бо відчували, що буде «гаряче» протистояння. Хоча вже було звикли до димових шашок і міліцейських кийків, усе одно зустріти їх мали, як мовиться, у всеозброєнні. Але знову ж таки готувалися не нападати на правоохоронців, а лише захищати від них демонстрантів.

Отож ми рушили разом з іншими сотнями до ВР. ішли щільною колоною, поклавши одне одному руки на плечі, щоб сотні не перемішувалися між собою і щоб не змішуватися зі звичайними людьми, оскільки разом з нами було й багато киян, у тому числі жінки і навіть діти. Маніфестанти з Майдану підходили до будівлі парламенту з різних боків, щоби взяти її в кільце. Нам випало рухатися туди з боку Маріїнського парку, й коли підійшли до нього, то якраз потрапили на початок сутички з «тітушками», натиск яких стримувала самооборона Майдану.

Попервах нас не було залучено до цього бойового контакту. Зрештою, невдовзі вибухи гранат і гул голосів ущухли, й повз нас почали проносити поранених «майданівців». Настало нібито перемир’я, але в повітрі витала тривога — наче затишшя перед бурею. Відчуваючи недобре, звеліли жінкам і дітям відійти якнайдалі в тил. і саме вчасно, бо за хвилю нас атакували з фронту «беркута». Відверто кажучи, були вражені, що з їхнього боку якось відразу в нас полетіли не тільки світло-шумові й газові гранати, а й пляшки із запалювальною сумішшю. Вже й не кажу про помпові рушниці, з яких по нас густо стріляли. Ми могли чекати такої неадекватності від «тітушок». Натомість правоохоронці мовби продемонстрували тим, що розпочали війну на винищення.

Звісно, почалося пекло. Доводилося й ухилятися від «коктейлів Молотова», і відфутболювати від себе гранати, вибухові хвилі від яких були досить потужні — можна було й очманіти. Боковим зором машинально фіксував, як то тут, то там загорялися побратими...

Та все ж першу атаку ми відбили. Нападники почали відходити, і деякі гарячі голови погналися слідом. Через те наш стрій розпався, і цим скористалися «спецпризначенці», котрі стояли на флангах. Правда, ми помітили їх, коли вони підійшли впритул. Звичайно, в наших рядах це викликало замішання — досвіду ж як такого ще не було. Але хлопці — молодці, навіть у критичній ситуації намагалися зберігати спокій і витримку. і не тільки в моїй півсотні. Скрізь серед «свободівців», що мені сподобалося, не було паніки, ніхто не втікав і не метушився. Були різні дії — як наступальні, так і відступ, але все відбувалось організовано — кожен знав свій маневр.

Часто запитують, чи було страшно йти на міліцейські кийки, під кулі. Але тоді не було коли ні переживати страх, ні непокоїтися — не встигали задумуватися про загрозу для життя і здоров’я. Потрібно ж було дбати про інше — оцінювати обстановку й діяти зважено та холоднокровно, тобто якомога ефективніше.

- Вдалося відбитися й цього разу?   

— Ні, сили були надто нерівні. Нас розсікли на окремі групи, й ту, в якій був я, відтіснили на огороджене подвір’я якихось багатоповерхівок. Згодом від воріт ми відступили й до самих будинкових під’їздів. Одні з нас відтак вийшли з того оточення дахами висоток. Тих же, хто зумів забарикадуватися в під’їздах і відбитися від силовиків, потім звідти визволили. Мені ж і ще кільком хлопцям з Прикарпаття та Львівщини поталанило менше. Ми спробували вибратися на покрівлю, проте всі виходи туди були зарратовані — таке враження, ніби спеціально зробили, заздалегідь підготувавши таким чином пастку. Тоді ми побігли сходами вниз, але назустріч нам піднімалися «беркута». Нас було менше, та ми кинулися на прорив, зав’язалася сутичка...

Мало що запам’ятав з того моменту. Лише переконався, що так звані правоохоронці справді поводилися вкрай невідповідно до свого статусу ще від початків протистояння в Києві. Є ж писане й неписане правило: коли людина впала чи лише присіла, затуливши голову руками, і вже не чинила опору, її мали забирати, відводити, відвозити, затримувати чи арештовувати й т. д. Та «беркута» на те не зважали — били-добивалиѕ Мене, приміром, змолотили так, що гадали, ніби вбили, бо покинули там, де я впав, умлівши від сильного болю в голові, й лежав непорушно. Навіть не обшукали, що зазвичай робили. Моїх побратимів забрали з собою, мене ж зоставили. Бачили, що стікаю кров’ю, тож, мабуть, думали, що коли й не вбили, то я й так умру від втрати крові.
Не знаю, скільки минуло часу, поки отямився. Лежав у великій калюжі власної крові на сходовій клітці й довго намагався зрозуміти, де я і що зі мною. Відтак зіп’явся на ноги й подзвонив у двері до якоїсь квартири. Коли ж відчинили, то попрохав води, бо дуже мучила спрага. Але напитися мені не дали. Натомість, як зараз пам’ятаю, жінка, котра вийшла з того помешкання, пішла сходами вниз і повернулася звідти з «беркутами». Тоді для мене все почалося спочатку.

- Що, знову били закривавленого, напівпритомного?

— Не те слово. Виглядало, що ударами в обличчя наче хотіли ще раз поцілити в ту саму рану на чолі. Тоді й зламали мені вилицю, стінку гайморової пазухи. І це при тому, що з розбитою головою, вивихнутим плечем та переламаним зап’ястям я вже й так був не боєць. Принаймні якщо першого разу, до отримання удару, що вкинув мене в непритомність, я ще оборонявся, намагався разом з усіма вибитися з міліцейського кола, то вдруге захищатися вже не мав сил. Але все одно били. Кажу ж бо, що «беркута» не мали нас за людей. і то найбільше шокувало. Втім, тоді нічого не відчував, окрім фізичного болю від ушкоджень, всі інші відчуття були притуплені.

Проте цього разу не непритомнів. Пам’ятаю, як обшукували, як тішилися, що знайшли стільниковий телефон — а то був гарний мобільний «Nokia» —  мовляв, нарешті хоч один пристойний трофей за весь день. Не знаю, чому стільки звірячої озлобленості було в тих молодих людей й без тіні співчуття до своїх жертв. Якось особливо їх дратувало, що на запитання, скільки нам платять на Майдані, відповідав, що ніскільки. Не вірили, перепитували й били, щоб сказав правду, але то була істина, що нам ніхто ніяких грошей не давав. Однак «беркутам» було невтямки, що ми боремося за ідею, воюємо, на відміну від них, безплатно. І це їх найдужче бісило.

Підтягли мене до автозаку. Але тут мені вже пощастило — «воронок» був переповнений. Дуже хотіли мене туди втиснути, але не змогли. Зрештою, й не мали права, бо таким важкопораненим, як я, спершу належало надати медичну допомогу. Вже не пам’ятаю, хто саме, лише знаю, що то були медики й журналісти, але мене забрали від «беркутів», взяли попід руки й повели, точніше, понесли до Будинку офіцерів. А там мені зашили рану на голові, надали іншу медичну допомогу.

Тут я і зустрів свого сотника Сергія Дідича, з котрим розсталися під Маріїнським парком. Правда, вже неживого. Коли після перев’язки звівся на операційному столі, то звернув увагу, що на долівці поряд лежать троє «майданівців». Запитав когось, чому мене на столі тримають, а тих хлопців на підлозі, й мені відповіли, що їм уже не допоможеш... Потім підійшов хтось із тамтешніх лікарів, знайомих мені по Жовтневому палаці, й я запитав, чи тут є ще хтось від «Свободи», з ким би міг поспілкуватися. Мені сказали, що якраз серед тих трьох — Сергій, мій сотник. Я не повірив, а відтак довго придивлявся до спотвореного тіла вбитого побратима — його важко було впізнати, настільки був понівечений. Не вірив, не міг собі нічим підтвердити, що то справді він, доки не побачив між складками одежі на його грудях «бейджик» із зазначеним прізвищем. Якщо хтось боровся на Майдані в масці, то Сергій, навпаки, — аж надто відкрито. Він якось обіцяв, що й мені такий виготовить — мовляв, як мій заступник теж мусиш мати ідентифікатор особи. Де я міг тоді подумати, що невдовзі лише завдяки тому «бейджикові» і зможу впізнати свого сотника серед загиблих. 

У Києві зійшлися в двобої люди двох протилежних полюсів

- Як вдалося вибратися з Будинку офіцерів, оточеного міліцією?

— То теж окрема історія. Зрозуміло, що повертатися на Майдан, який саме готувався до «антитерористичної» операції, в такому вигляді не було сенсу. Та кудись мав дітися, бо залишатися тут було небезпечноѕ Ще коли стояв над убитими, підійшла до мене дівчина — Настею її звали. Сказала, що зі служби «Автомайдан-SOS», створеної ще коли побили студентів уночі на 30 листопада. Запропонувала допомогу...

Отож за сприяння її й народного депутата Олеся Донія, котрий якраз туди навідався, виїхав звідти спершу на іншому авто, на якому саме підвезли медикаменти. Ним дістався до однієї з київських міських лікарень — здається, №4, де й мав діждатися легковика з Автомайдану. Чекав довго, бо тоді вже скрізь стояли міліцейські кордони, через які на вулицях виникли затори. Але забрали мене і ще кількох таких, як я, звідти машиною за сприяння активіста з «Афганської» сотні, котрий там чергував. Відвезли нас спершу на якусь автостоянку, де у простому приміщенні було обладнано досить пристойний підпільний шпиталь. Мене там залишили, оскільки був нетранспортабельний, а інших після обстеження відвезли на конспіративну квартиру.

Після ін’єкцій з транквілізаторами я до ранку то засинав, то прокидався. Крім мене, там лежали ще кілька покалічених. Була серед них і тендітна дівчина, майже підліток. Дивився на неї й не міг збагнути, за що її так — поламали ноги й узагалі місця живого не зоставили. Розумію, що я, високий, молодий і здоровий, міг викликати агресію в «беркутів». А чим загрожувала їм вона? 

Так само боляче було споглядати на юного парубійка, котрого теж по-звірячому побили. Причому, як розповів його батько, священик, котрий сидів коло нього, «беркута» потрощили його тими молотками, які «майданівці» використовували, коли розбирали бруківку. Як зараз пам’ятаю, той священик усю ніч то плакав, то молився й за нас, і за свою дитину, то кликав лікарів, коли синові ставало гірше. А під ранок привезли нового пацієнта — майже голого, обгорілого, залитого піною з вогнегасника...

- Чи вижив той хлопчина, побитий молотками?

— Наразі не знаю. Проте планую, коли остаточно одужаю, бо ще продовжую лікування вдома, поїхати до Києва. Маю намір пройтися всіма тими місцями, які тут згадую. Сподіваюся знайти й те приміщення, де розташовувався тоді той підпільний шпиталь, і щось, можливо, довідатися про долю сина священика. Чув від когось, нібито знайшлися лікарі, котрі підібрали його на вулиці й надали першу допомогу. Думаю, що знайду й той будинок у тому дворі, в якому закінчилося моє перебування на Майдані...

Взагалі, хотів би зустріти всіх, хто допоміг мені, вже пораненому, вибратися з небезпечної зони й уникнути міліцейських затінків, аби особисто подякувати. Але усвідомлюю, що то нереально. З другого боку, багатьох і не запам’ятав, а то й не розгледів. Проте не можу забути тільки жінку, в котрої просив води, хоч і не маю зла на неї. А ще укарбувався в пам’ять і один із «тітушок» — на вигляд старший і солідний чоловік. Коли «беркута» вивели мене, вдруге побитого, з під’їзду, він підбіг до нас, вимахуючи електрошокером і вигукуючи: «Дайтє я на ньом ето попробую!». Та мої «охоронці» йому це не дозволили: «Оставь, он і так нічєво нє чувствуєт, — заспокоїли агресора. — Зря только батарєйку посадіш».

Однак не можу не порівняти ці моменти з іншими з пережитого. Зокрема, ще коли чекав біля названої міськлікарні, звернув увагу, що попри глибоку ніч довкола було чимало волонтерок — дівчат студентського віку, які розносили теплий чай... Не сиділи вдома чи в гуртожитках перед телевізорами, а допомагали, чим могли, потерпілим. Або взяти київських дітлахів, котрі навіть коли було особливо «гаряче» на столичних вулицях, приносили нам молоко, що дуже годилося для отруєних газовими гранатами. Ми їх проганяли, щоб не потрапили під гранату чи міліцейський кийок, та вони щоразу поверталисьѕ Отак, зіставляючи ті контрасти, розумієш, що тоді в Києві зійшлися були в двобої не тільки активісти Майдану й «беркута», а й люди двох гранично полярних полюсів...

- А з підпільного шпиталю куди подалися?

— Вранці мене забрав господар оселі, куди ввечері прибули мої «попутники», пан Петро й теж відвіз до себе. Рухалися за всіма правилами конспірації, оскільки всюди стояли міліцейські пости — довелося пригинатися чи й інакше ховати забинтовану голову. А невдовзі нас усіх доставили до Обухова, селища під столицею. Це був канал, яким переправляли з міста — якнайдалі від пильного ока силовиків — поранених «майданівців». І то, як мені потім розповідали, був не єдиний такий потаємний шлях.

Узагалі, на Майдані було дуже добре організовано допомогу пораненим — від першої медичної й до розподілу їх по підпільних шпиталях та конспіративних квартирах. Радий, що до того доклали зусиль і наші краяни-медики. Саме вони, до речі, ще після перших сутичок на вулиці Грушевського зініціювали формування індивідувальних аптечок для бійців. Відтоді кожен «майданівець» мав при собі такий набір першої необхідності. Серед організаторів медичної служби Майдану — і Роман Хопта з Надвірни та Степан Андрійців з Івано-Франківська. Перший привіз мене відтак додому — забрали мене з Обухова, коли їхали на похорон Сергія Дідича, а другий опікувався мною в ОКЛ, коли знімали шви...

До речі, в Обухові я провів чотири дні в родині подружжя Олександри й Наталії Савінських, котрі й доти приймали «майданівців» на відпочинок та оздоровлення. Наталія, до речі, теж родом з Надвірни.    

- Як з висоти пережитого оцінюєте нинішню, постмайданну ситуацію в Україні? 

— Як і всі. Відчуваю розчарування. У країні радше хаос, ніж лад. Люстрація не відбувається, бо керівники держави в тому не зацікавленіѕ В усякому разі виглядає, що те, за що стояв на Майдані, не має особливого поступу. Правда, розчарування наразі легке, бо таки зостається надія: все, що діється чи, навпаки, не рухається, так чи інакше пов’язане зі складною внутрішньою політичною ситуацією й непростою зовнішньою. І коли ми й це подолаємо, тоді ідеали Майдану збудуться.