Коментарі на полях історії


Нещодавно в Івано-Франківську відбулася презентація книжки «Євромайдан. Хроніка відчуттів». Це перше видання такої тематики, але не комплексне дослідження, а польові враження. Саме вони є цінними, бо писалися не після того, як вже склалася цілісна картина, але під час. Як бувають коментарі на полях книжки, так це коментарі на полях історії.

Їх робили, починаючи з кінця листопада минулого року і до кінця лютого 2014 (до моменту усунення Януковича) Тарас Прохасько, Іван Ципердюк, Юрій Андрухович, Сергій Жадан та Юрій Винничук, пише Збруч.

Есеї-колонки регулярно публікувалися протягом Євромайдану у газеті «Галицький кореспондент» та на сайті «ТСН». Вони мають хронологічну послідовність, а також можна простежити, як мінялися настрої авторів впродовж революції – це значною мірою відображає настрої українського суспільства. Під кожним текстом вказана дата публікації, а наприкінці видання подана хроніка основних подій Євромайдану, за допомогою якої можна співвіднести, на що саме реагують автори в тому чи іншому тексті.

У франківській презентації брали участь четверо з п’яти авторів. Не було лише Жадана. Натомість інші поділилися своїми цікавими моментами з Євромайдану, які не втрапили до книжки, а також почитали тексти.

Юрій Андрухович проводив паралелі з Помаранчевою революцією і зауважив, що тоді активна фаза протестів була набагато коротшою, ніж зараз. Справа скоро перейшла у Верховний суд і, по суті, революцію виграли юристи. Натомість, в Євромайдані вже перемогли бійці, тому що юристи не мали жодних шансів. У цьому порівнянні якраз дуже виразно висвічуються відмінності між тодішнім режимом і тим, який ми щойно повалили.

Тримісячна активна фаза Майдану мала свої віхи. Спочатку був етап, коли найважливіше було протестувати мирно. За першими спостереженнями Андруховича в Києві, усі були налаштовані на відкритість. І коли на вулицях бачили людей у камуфляжі і масках, то сприймали їх за владних провокаторів. Оскільки на Майдан всі прийшли відкрито продемонструвати свою позицію.

«Ми не дуже мали ілюзію, що таким чином змусимо владу до кроків назустріч. А з іншого боку, чому ні? – міркує Юрій Андрухович. – Це безпрецедентно було – першого грудня на вулицях мільйон людей. Ця відповідь на побиття в ніч на тридцяте листопада була настільки сконсолідована, що, здавалося, єдиний шлях – це аби нас там було якомога більше. І ми повинні всіма своїми зусиллями показати, що провадимо цивілізований ненасильницький протест. Цей етап тривав близько двох тижнів. До того часу, коли влада не припинила його першою звірячою спробою цілковитої зачистки Майдану. Після цього почала по-справжньому формуватися Самооборона».

Далі починається період жорсткішого протистояння зі щонічними повідомленнями, що зачистка буде саме цієї ночі. З масою суперечливих інформацій. Від таких, що тепер треба всім тікати і ховатися, і до таких, що навпаки треба всім бути там, тому що це єдина надія. З одного боку розумієш, що треба, аби там було якомога більше людей, а з іншого, не хочеш, щоб під вогнем, були люди, яких ти любиш.

Також Юрій Андрухович розповів, як вони з дочкою та зятем  Андрієм Бондарем почали займатися інтернет-пропагандою. Протягом кількох годин була створена платформа в інтернеті, зголосилася добра сотня людей, які на громадських засадах погодилися перекладати усіма доступними мовами актуальні тексти, які ось у ці хвилини, години пишуть у Києві українською, російською. Потім їх розсилали по знайомих-друзях і, головне, по світових ЗМІ, щоб показати реальну картину і стан подій. Це заняття стало для них приватним фронтом. Про те, що це справді серйозна робота, стало зрозуміло з того, що вже за кілька годин роботи сайту його знищили. Була потужна хакерська атака. Тоді підозрювали, що це справа рук СБУ. Але сайт відновлював свою роботу, і востаннє його знищили за кілька днів до презентації книжки «Євромайдан. Хроніка відчуттів». Себто, теперішня українська влада цього не робила, і є усі приводи вбачати тут російські спецслужби.

Івана Ципердюка в часи Євромайдану вражали не якісь особисті речі, а події з людьми, яких добре знає: «То товариство, в якому я є впродовж більшої частини свого життя, воно яким було, таким і залишилося. Хтось їздив на Майдан, хтось був у сотнях, хтось писав, і таке різноманітне життя лише підтверджувало те, що й не варто підтверджувати. Це всі порядні люди, які жили так і до того часу. Зворушливо те, що дуже багато людей, які не знали одне про одного, і це часом вселяло в їхні серця зневіру, тепер побачили довкола себе таких самих людей, як вони, і зрозуміли, як файно бути одним з них».

«Мені хотілося все це хоч якось відображати в щотижневих колонках, історія яких триває і далі, – ділиться Іван Ципердюк. – Нас позбавили втіхи насолодитися Майданом. Зразу зробили так, що… Як то кажуть, помста смакує холодною… Тут «цей чоловік» не стримався, він зробив все, щоб нас максимально отруїти, щоб ми навіть не думали про це. Але, я думаю, тим і добра ця книжка, що вона зафіксувала цю зиму з тим, що переживав кожен з нас».

Юрій Винничук зауважує, що час Майдану – це великий стрес, а останні події з Кримом – наче тобі дали по морді, ти облизуєшся і не знаєш, що з цим далі робити: «Все, що я можу робити – писати і таким чином пробувати впливати на чиюсь думку».

З погляду Тараса Прохаська, такі етапи, такі епохи погано залишаються в пам’яті: «То, що відбувалося у вісімдесятому, дев’яностому, дев’яносто першому році, якось майже ніхто не пам’ятає, як тоді було. Тому думалося фіксувати принаймні відчуття, бо події десь будуть зафіксовані. Фіксувати відчуття – це було тою можливістю щось чинити. Тим більше, що ця епоха здалася мені важливою через такі речі, що люди почали говорити одне одному про своє пережите. Всі були перейняті ніби чимось одним, але постійно говорили про свої переживання. Велике зрушення у історії нашого співіснування – те, що ми почали ділитися одне з одним своїми пережиттями».

Наступні презентації книжки «Євромайдан. Хроніка відчуттів» відбудуться 3 квітня в Одесі, 9 квітня в Дніпропетровську, 10 – в Харкові і 17 квітня у Львові.