«Ми переможемо!»

95-та бригада сухопутних військ Збройних сил України в зоні АТО — із самого початку. Вони були на Карачуні, коли їх обстрілювали терористи. Вони брали Слов’янськ і понад чотири місяці жили в полі і в лісах. Зараз частина бригади теж — на передовій. Під час мирної України вони виконували миротворчу місію в Косово, Іраку, Сьєрра-Леоне. Ми побували на їхній базі в Донецькій області.

КОМАНДИР

«У нас дуже багато хлопців із Житомира, Києва, є з Івано-Франківська, один зі Львова, так ми говоримо: ну нарешті, хоч один бандерівець», — жартує командир Ілля.

«Ви б бачили, що у нас було до цього чотири місяці. Тут — рай. Коли у тебе на добу — літр води, то ти, що хочеш, то і роби: хочеш — пий, хочеш — умивайся. Тому ходили і з бородами, і з вусами, і з бакенбардами. Я сам із бородою ходив, потім залишив лише вуса. А потім вирішив: Молодітиму! (махнув рукою) і збрив вуса. Хлопчаки у нас жартують, як можуть, така віддушина і розрядка потрібна». Він це розповідає про нові байки російської преси і тут же спростовує черговий медіа-маразм. Командир без вусів, справді, виглядає молодо й «живо», пише День.

«Знаєте, був у нас один «випадок» з «Правим сектором». З Майдану приходять такі ідейні, такі ідейні, але нічого не знають. Був у нас один такий живчик. Ми тільки Слов'янськ взяли і він до нас приїхав. Такий веселий. У Слов'янськ приїхав, каже, піду, допоможу медикаментами, продуктами. Прийшли до дідуся, а він неходячий - з ним повна торба. Затарили йому холодильник, приготували їжі. Дали йому медикаменти, лікарі зробили відразу всі процедури. Дідусь каже: «Ой, синочки, спасибі рідні, а хто ви взагалі такі?». Він такий йому: «Так, дід, спокійно. Взагалі-то ми Національна гвардія, «Правий сектор». Він каже: «Правий сектор», що різати будете?». Малий відповідає: «Ти що, старий, кому ти потрібен!», - розповідає історії командир.

ЖИТОМИРСЬКІ БЛИЗНЮКИ

Старший сержант Ваня Шехов (місто Житомир) спочатку був у Миколаєві і Херсоні на українському кордоні з Кримом. У квітні, з початком АТО, його було відправлено сюди. Служить разом із братом-близнюком старшим сержантом Юрієм. Їм по 32 роки, за плечима — дві миротворчі місії в Косово.

ВАНЯ ШЕХОВ

«Там люди різних культур: албанці і серби. А тут фактично один народ, якого налаштували один проти одного. Це той випадок, коли у нас чужі мутять воду», — розповідає солдат.

«Вони з братом вирішили відразу, що стануть військовими. Військовим був і їхній батько. Зараз брат у відпустці, Ваня — на передовій.

У ЧАС ЗАТИШШЯ

«Ми постійно в режимі бойової готовності, бо незрозуміло, що відбуватиметься далі і як розвиватимуться події», — говорить Іван.

«Як ми піднімаємо бойовий дух? А хіба він у нас упав?», — дивується старший сержант. «У нас на сьогоднішній день вистачає всього: і касок, і бронежилетів. Є техніка, звичайно, вона ламається, не без цього, але вона ж не вічна».

Після двох місяців активних бойових дій солдати відновлюють сили. На території частини є бібліотека, де можна почитати. «Я зараз читаю «Знедолені» Віктора Гюго», — розповідає Ваня.

Іван розповідає, що місцеві жителі до них ставляться по-різному: хтось ніяк, хтось добре, хтось не дуже. «Був випадок, коли до нас прийшла бабуся і принесла в чотири цукерки. Чим могла — тим і допомогла. Нам було дуже ніяково. Адже, що ця бабуся може купити на свою пенсію, окрім чотирьох цукерок. Ми навіть не хотіли їх брати. Але, відмовитися теж не можна. Нас це дуже збентежило, я трохи не розплакався», — розповідає Ваня.

За словами Івана, їм пише дуже багато людей, надсилають дитячі малюнки. «Якось прийшла посилка на моє ім’я, я навіть не зрозумів, чому, відкрив, а там — лист від двох жінок із Житомира». Взагалі гуманітарну допомогу надсилають кожного тижня. В основному це печиво, цукерки, сигарети, білизна, шкарпетки.

«РОСОМАХА»

Розвідник Іван Трембовецкий прийшов в армію добровольцем. До цього Іван працював у медіахолдингу «1+1» випусковим редактором на телеканалі «2+2». У АТО бере участь також із самого початку. Ще під час подій у Криму Іван із друзями прийшов у військкомат і написав заяву, що в разі чого, готовий іти воювати. Так і вийшло.

Івана тут називають хто Росомахою, хто — Пушкіним. Все через його бакенбарди. «Розумієте, я на роботі так ходити не можу, а тут, поки є можливість, чому б не поекспериментувати», — розповідає розвідник.

РОЗВІДНИК ІВАН, ЯКОГО ЧЕРЕЗ БАКЕНБАРДИ КЛИЧУТЬ РОСОМАХОЮ ТА ПУШКІНИМ, ЛЮБИТЬ ГРАТИ НА ГІТАРІ ТА СПІВАТИ, ЧИМ І ЗАЙМАЄТЬСЯ У ХВИЛИНИ ЗАТИШШЯ. МАШИНУ, ЯКУ ВІЙСЬКОВИКИ НАЗВАЛИ «ЛАСТОЧКА», ВЛАСНОРУЧ ЗАХИСТИЛИ СІТКОЮ І МЕТАЛЕВИМИ ПЛАСТИНАМИ

«Мене з дитинства батьки вчили: чоловік має захищати країну, а жінка — народжувати дітей. Мій батько теж воював, пройшов Афганістан. Я вважаю, що це нормально, коли хлопець іде захищати Батьківщину. У цьому немає героїзму — це природно. Мені б хотілося, щоб усі думали, не про гроші, багатство і вплив. Є інші речі, важливіші. Після інституту я сам пішов у армію, давав присягу саме в цій 95-й бригаді. Нам багато хто допомагає. І якби цього не було, було б дуже важко, адже всі ці роки армію методично знищували. Ми взагалі були не готові до таких подій. Але ми об’єдналися, у нас неймовірний бойовий дух. Відчувається дух нації», — говорить Іван.

«Коли все лише починалося і ми проїздили через одне село в Донецькій області, нам назустріч вибіг маленький хлопчик і крикнув: «Слава Україні!». У нас текли сльози. Тому що саме у цей момент розумієш, що ти тут не просто так, що ти тут потрібний. Тебе тут чекають. Звичайно, тут були різні люди, і негідники також», — розповідає Іван.

«Те, що тут сталося, — це результат програної інформаційної війни. Росія, при потуранні місцевих олігархів, цілеспрямовано зомбувала наших людей», — вважає десантник.

«Я служу в другому батальйоні. Він на 90% складається з резервістів. З нами дуже складно. Я, якщо чесно, не заздрю нашому командирові. Ви ж розумієте, що ми не контрактники, за десять днів зборів неможливо з цивільних зробити військових. Хтось фермер, хтось фрілансер, хтось безробітний. У нас інша підготовка, різний вік, різні характери. Ми не діти, спробуй ще з нами впоратися. До кожного потрібен підхід», — продовжує він.

РОСОМАХА ТА "СИЛЬНИЙ ДУХОМ"

За словами Івана, коли знаходишся в полях і лісах, де немає води, і тобі дають один літр на день, а на вулиці неймовірна спека, доводиться терпіти, як можеш. За цей час він робив такі речі, які раніше й подумати не міг. Навчився надягати бронежилет на ходу, і на ходу знімати з автомата запобіжник, доводилося їсти траву, і не спати тижнями. «Раніше я любив ходити в походи, зараз розумію: треба поки відмовитися від цього». Іван узяв із собою намет. Він до нього звик. Після декількох місяців життя в лісах найбільше йому хочеться просто помитися і просто полежати в ліжку. А ще — поїсти дерунів і олів’є.

«Коли мені телефонували з роботи і запитували, що мені вислати, я просив книжки, хоча раніше не любив читати. Тут хочеться інколи відпочити душею і відволіктися. Читав і Єсеніна, і «Енеїду». Граю на гітарі, співаю. Хтось любить шахи, хтось шашки, а хтось сидить і кросворди розгадує.

Для нас дуже важлива підтримка. Дуже приємно, коли телефонують, запитують, підтримують. Коли надходять листи від рідних, ви собі не уявляєте, що відбувається з нашими хлопцями. Особливо з тими, кому пишуть діти», — говорить Ваня.

«Коли ми почули, що наш БТР підірвався на міні, як ненормальні поспішали до місця події. Ми не знали, що сталося, але ми бігли, щоб врятувати своїх братів. Витягували їх з-під машини. Слава Богу, вони живі. Зазнали різних поранень, але живі.

Був випадок, коли ми їхали на БТРі й потрапили під обстріл. Хлопець, який їхав попереду на танку, швидко зреагував і закрив нас собою, розвернувши танк. Я не знаю, як це сталося, але якщо б не він, ми б могли загинути», — розповідає Іван.

«Ви знаєте, дуже хочеться прийти на Майдан і наваляти всім тим, хто зараз там. Потрібно бути тут. Багато хлопців із Майдану тут, хтось пішов у добровольчі батальйони, хтось на роботи і там допомагає. А те, що на Майдані, — це вже не Майдан. Хочеш допомагати, приходь сюди. Дуже сильно дратує «диванна сотня», яка розповідає у «Фейсбуку», як потрібно воювати. А ви тут були, щоб судити?, — коментує останні події Іван. — Знаєте, що хочеться додати: Троєщина, вперед! (Сміється). І, звичайно ж, дякую батькам, друзям, сім’ям, знайомим, які нас підтримують. Це, правда, дуже допомагає.

«СИЛЬНИЙ ДУХОМ»

Доброволець Олександр із Хмельницького. На лівому плечі у нього татуювання «Сильний духом». Проте боєць сильний не лише духом. Про нього жартують, що він однією лівою може підняти БТР. Одну зі своїх машин солдати назвали «Ласточка». Вони власними руками захистили її сіткою і залізними пластинами.

«Я третій раз в армії. Коли таке сталося, не міг сидіти удома і спокійно  на все дивитися. Розумієте, наша Батьківщина в небезпеці. Ми десантура, за наказом з піднебесся — в бій. Те, що нас називають фашистами, це неправильно. Ми на своїй землі, ми повинні її захищати. У Росії вже багато лисих зі свастикою бігає, я не хочу, щоб у нас було так само. Я не дозволю ображати свою Батьківщину. Жодна влада нам не допоможе, поки ми самі собі не допоможемо».

«Не переживай, — заспокоює він мене, — ми переможемо, ми пе-ре-мо-же-мо».