Невинно осуджений і неоправданий народ
ХХ століття у серцях та пам’яті мільйонів людей усього світу залишило глибокий і болісний слід кривавими війнами, голодоморами та репресіями. Жертви вже нібито частково пораховано, засуджено основних винуватців, реабілітовано, хоч посмерно, невинних... Та, на жаль, до жертв тоталітарного режиму і донині не зараховано польських громадян української національності, яких було примусово евакуйовано з Польщі до Радянського Союзу на підставі Люблінської угоди, під час акції «Вісла» та внаслідок вирівн
Польська влада давно мріяла «розв’язати українське питання» і будувати мононаціональну державу. Воєнне лихоліття створило умови для реалізації цього плану. Оскільки легітимний польський уряд під час війни перебував в еміграції, 25 квітня 1944 року в Любліні було створено комуністичний Польський комітет національного визволення (ПКНВ), який взяв на себе конституційно неправомірні повноваження. Комітетники, усвідомлюючи, що їм не вдасться зберегти довоєнні кордони Польщі по Збруч і будувати державу «від моря до моря», 27 липня 1944 року таємно домовляються з Москвою про створення польсько-радянського кордону після війни по «лінії Керзона». і вже 9 вересня 1944 року було підписано «Угоду між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським комітетом національного визволення про евакуацію населення української, білоруської, російської і русинської національностей, що проживають в Холмському, Грубешівському, Томшівському, Любачівському, Ярославському, Перемиському, Лісківському, Замістському, Красноставському, Білограйському, Володавському повітах та в інших районах Польщі, — в УРСР і польських громадян з території УРСР у Польщу».
Згідно з угодою, це була евакуація, а не добровільне переселення, і її проводили з грубими порушеннями всіх людських і громадянських прав українців — тільки за національною і релігійною ознаками. «Евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо. Бажання евакуйованих може бути висловлено як усно, так і подано на письмі» — ці фарисейські твердження записано в угоді. Ніхто нікого не питав про згоду на виїзд, ніхто не давав заяви, навіть усної. Все робилось за давно відпрацьованою радянською схемою переміщення татарів, калмиків, німців і інших народів в СРСР. Таку угоду було підписано і здійснено за мовчазної згоди «Великої трійки» та інших провідних країн світу.
Хоч ще тривала війна, та в жовтні 1944 року почалась евакуація. Щоденно селами ходили представники евакуаційного комітету, місцевої поліції і НКВД, які примушували людей вантажити своє майно на підігнаний гужовий транспорт і виїжджати. В бескидських селах панували лемент, прокльони і горе. Це ридали «добровольці», котрі покидали все своє — майно, батьківський поріг, землю, на якій народилися і зростали.
За три місяці замість мільйона вдалося виселити лише 19 899 осіб. Представники польської влади стривожились і почали вживати заходів для прискорення евакуації. Приміром, 2 листопада 1944 р. люблінський воєвода К. Сідор писав до президії Державної національної ради і ПКНВ, що положення в угоді про «добровільність» переселення є недоречним і треба йти на примусове переселення. Ряшівський воєводський комітет своїм розпорядженням від 22 лютого 1945 р. зобов’язав повітових старост посилити тиск і «...якомога швидше виселити українців».
Поступово тиск на українців посилювався, а з липня 1945 р. польська влада офіційно взялася за відкриту брутальну за методами депортацію українців на територію УРСР. До евакуації були залучені 3-тя, 8-ма та 9-та дивізії Війська Польського, окремі піхотні полки та прикордонні війська. Всі дії оперативної групи «Жешув» координували з Варшави. Польські неонаціоналісти докладали всяких зусиль, щоб посіяти страх і паніку серед населення. Шовіністично налаштовані польські банди і нелегальні збройні формування — «Вольносць і Неподлєрлосць», «Батальйони хлопські», «Ожел б’яли», «Народні сили збройні» та вояки Армії Крайової, часто переодягнені у німецьку і навіть у форму УПА, нападали на села, грабували, палили і вбивали мирне населення на теренах Надсяння, Холмщини та Східної Лемківщини. Внаслідок цього впродовж перших місяців 1945 року сотні українців загинули в Павлокомі, Пискоровичах, Малковичах, Берізці, Бахові, Скопові, Старому і Новому Люблінцях, Завадці Морахівській, Кобильниці Руській та інших українських селах.
Розгублених і переляканих людей вивозили фірами на вузлові залізничні станції, де вони тижнями просто неба чекали товарняків. Та і тут не було спокою від злодіїв та бандитів. Потім були довгі дні й ночі простоїв у тупиках і повільної їзди до місця призначення. До кінця липня 1946 року із Закерзоння (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина) на територію СРСР згідно зі звітами евакокомісії було виселено 482 880 українців. Радянський Союз отримував величезну кількість робочих рук у спустошені війною області України, де живими залишились тільки жінки, діти і старики.
Перші післявоєнні роки в радянській Україні теж не були солодкими. Переселенців називали зайдами, мазурами, сміялися з їхньої говірки. Та найгірше було те, що всіх селян обклали податками, контингентами та позиками. Не було мила, нафти й одягу. Процвітали короста і воші. У 1947 році до цього ще додався голод. По селах ходили, як старці, голодні виснажені люди — казали, що це молдовани. Вони викопували на городах перемерзлу картоплю, за жменю зерна вимінювали одяг і помагали по господарству. Ледве люди трішки оговтались, почали ставати на ноги, як у західних областях почалась колективізація. і тоді довелось віддати в колгосп останні худобину, коня і рештки сільськогосподарського реманенту.
Сотні сімей було вивезено в Сталінську, Полтавську, Ворошиловградську, Миколаївську та інші східні й південні області, де не було житла і ніякої, крім колгоспної, роботи. Почалась нова хвиля міграції переселенців, тепер зі сходу на захід, ближче до «дому». Однак кордони вже були закриті і багато біженців змушені були прилаштовуватись, хто як зміг, у Львівській, Тернопільській та Станіславській областях.
Трагедія українців Польщі не закінчилася масовою депортацією 1945—1946 років. Нищення українства тривало у 1947 році під час депортаційної акції «Вісла» та вирівнювання кордонів у 1951 році. Після депортації 1945—1946 років на території Польщі все ще залишились острівці компактного проживання українців. Це не влаштовувало польських політиків і «кресов’яків». і тому під виглядом захисту польського населення від «бандитів УПА» у 1947 році було організовано акцію «Вісла». На світанку села оточували війська і польська поліція, на збір українцям давали кілька годин і відправляли на залізничні збірні пункти, а потім транспортували під німецький кордон. При цьому свідомих селян, священиків, учителів «фільтрували» в Явожно, в колишньому фашистському концтаборі. Таким чином, ще майже 200 тисяч корінного населення — українців було вивезено на понімецькі землі, розселено по дві-три родини без права повернення додому.
Вирівнювання кордонів у 1951 році також має свою передісторію. Ще у
20-х роках минулого століття Польща планувала побудувати у верхів’ях Сяну в околицях Соліно потужну гідроелектростанцію. За кілька років було розроблено концепцію будівництва водосховища та гідроелектростанції. Але війна і встановлений у 1945 році польсько-український кордон «по лінії Керзона» перекреслили ці плани. Тож після акції «Вісла», коли відносини між Варшавою і Москвою стали дружніми, комуністичний польський уряд порушив питання кордонів і вже 15 лютого 1951 року було підписано угоду між СРСР і ПНР про обмін територіями.
На підставі цієї угоди за рахунок переміщення кордону СРСР отримав частину території східної Люблінщини, а до Польщі відійшло 480 кв. км Західної Бойківщини з нафтоносними районами. Понад 32 тисячі жителів з околиць Нижньо-Устрицького і Хирівського районів тодішньої Дрогобицької області були виселені на Донбас, Одещину, Херсонщину та Миколаївщину.
Частина нафтовиків опинилась у Биткові, Надвірній, Ходорові та інших поселеннях. Так створилась можливість реалізації довоєнних планів, і вже у 1960 році почалося будівництво гідроелектростанції. Потужна гребля перегородила Сян, і під водою опинилися територія кількох сіл, поля, пасовиська, ліс. Нині Солинське озеро є найбільшою рекреаційною зоною в Бескидах, на берегах якого розташовані численні бази відпочинку, кемпінги, яхт-клуби тощо. Тут найдорожча земля. Колишні разди, жителі цього регіону відвідують ці місця як туристи і з болем у серці згадують минуле.
Внаслідок депортаційних акцій майже півмільйона громадян Польщі були депортовані й розпорошені по всій Україні, ще 170 тисяч під час акції «Вісла» вигнані на понімецькі землі без права повернення додому. Позбавлені своїх звичних географічних умов, компактного проживання і релігійних традицій, своєрідного суспільного устрою, сусідських та, часто, родинних зв’язків, лемки як етнографічна група були приречені на зникнення. За 70 років на понімецьких землях мало народитися щонайменше два-три покоління, і українців тепер мало б бути хоча б 300 тисяч. Однак за переписом населення 2003 року в Польщі українцями записалось близько 30 тисяч, а лемками — аж 6 тисяч осіб.
У «Хартії прав людини» такий стан трактують як геноцид. Документів про незаконне насильницьке виселення українців з Польщі є багато. До офіційних підтверджень цього належать постанова Конституційного суду Польщі від 23 вересня 2001 р., вирок Європейського суду з прав людини у справі «Броньовський проти Польщі» від 22 червня 2004 р., акт примирення на Волині. Навіть встановлення пам’ятника жертвам польського терору в Павлокомі 13 травня 2006 р. засвідчує трагедію українців. Свідчення очевидців і жертв депортації, звіти служб СБ і поліції вказують однозначно: це був воєнний злочин, який не має терміну давності. Геноцид не можна оправдати ніякими законами чи обставинами, ніякою доцільністю.
Та на це ніхто не звертає уваги. Навпаки, 70 років фальсифікатори історії та польські «кресов’яки» кричать, що депортація українців, русинів і змішаних родин була необхідна, щоб підірвати матеріальну базу «банд УПА» і врятувати Польщу від терору, а акція «Вісла» була благодійною для депортованих, бо вони з гір переселились на понімецькі багатства, на чорноземи. Але це неправда, бо за два післявоєнні роки все найкраще майно було захоплено польськими переселенцями з України або зруйновано і розкрадено. Жертви акції «Вісла» довгі роки були вигнанцями, перебували під поліційним наглядом. За 70 років нікому не вдалося повернути своє майно, ліси і ниви...
І хоч минає 70 років від часу здійснення депортації українців із їхніх споконвічних земель у Бескидах, ніхто з державних діячів чи політиків ні з боку Польщі, ні України, ні Америки чи Англії не дав політичної та правової оцінки трагедії, яка поставила лемків на межу виживання. Тому депортовані та їхні нащадки, розкидані по всьому світу, жертви державного насилля постійно звертаються до владних структур Польщі й України з такими вимогами:
— ліквідувати наслідки акції «Вісла» (геноциду) і зняти з українців Польщі тавро злочинців, скасувати декрети 1948-го, 1949-го та інших років, які позбавили жертв акції «Вісла» майна і права повертатись на рідний поріг;
— створити умови для повернення на батьківські землі усім охочим з числа депортованих під час акції «Вісла» і вирішення всіх правових та майнових проблем депортованих;
— визнати евакуйованих українців з Польщі депортованими з відшкодуванням їм завданих матеріальних і моральних збитків згідно зі статтею 3 угоди від 9.09.1944 р.
Ми, врешті-решт, не пропонуємо переглядати кордони, але вимагаємо встановлення історичної справедливості і правди для постраждалих людей.
