Особлива кав’ярня: У Франківську відкрився заклад, де працюють люди з ментальними розладами
Вже третій тиждень при монастирі Святого Йосифа, що на вулиці Івасюка, працює інклюзивна кав’ярня-пекарня.
Тут гостей зустрічають люди з ментальними розладами, які чудово справляються майже на рівні з офіціантами. Люди реагують по-різному: більшість тішиться за цих дітей, хтось жаліє, іноді приходять з цікавості – аби просто глянути на особливий персонал, пише Галицький кореспондент.
«А він такий вродився?»
«Слава Ісусу Христу», – саме так у цій кав’ярні вітаються з гостями. Працюють поки що в тестовому режимі, навіть назву ще не вигадали.
Тут є дві зали, кухня і дитячий простір. Для гостей готують піцу, напої, печуть хліб на заквасці, круасани, незабаром будуть бургери, картопля-фрі і гофри. Меню розробляв відомий кухар Дарвін Седеньо. До речі, безкоштовно. Знаний дизайнер Ярема Стецик теж долучився до доброї справи і подбав про цікавий інтер’єр закладу.
Зараз тут працюють кухар, бармен, офіціанти і адміністратор. Персоналу допомагають люди з ментальними розладами, здебільшого ті, що при парафії. Всі вони давно дорослі, але все одно їх називають дітьми. До кав’ярні «на роботу» приходять щодня на кілька годин, у кожного є своя зміна.
Нині на посту Аня. Їй 34 роки, але на вигляд не більше двадцяти. Дівчину привела мама Надія Вовк. Каже, вже кілька днів дитина не давала спокою: «Ну, коли ми нарешті підемо до кав’ярні?»
Аня вдруге тут. Найліпше їй вдається натирати столові прибори. А ще вона допомагає складати тарілки. Іноді розбиває, але без цього ніяк. Тим паче у закладі знали, що так буде, тому замовили посуд, який важко б’ється. Окрім цього, всі склянки, пляшечки, пакетики повинні стояти на тих самих місцях – їх не можна перекладати, бо людина з ментальним розладом розгубиться. Для неї гіперважлива стабільність.
Аня часто посміхається, тому також їй довіряють зустрічати гостей закладу, недавно вона ще й навчилася казати відвідувачам: «Приходьте ще». Люди одразу розпливаються в усмішці.
«Це не робота у тому розумінні, як люди звикли, – каже Надія Вовк. – Для моєї доньки це дещо значно більше – соціалізація, велика відповідальність у її житті, відчувати себе корисною. Для нас із вами це начебто дрібниці. А для таких, як моя Аня, це чимале досягнення».
Для людей із ментальними розладами соціалізація справді має величезне значення. Нерідко самим батькам важко прийняти свою особливу дитину. Ховають її у хаті – подалі від людських очей. Соромляться. Та й суспільство буває дуже жорстоким – тицяють пальцями, підходять і по-панібратськи запитують: «А він такий вродився? А коли він заслаб?»… А дитина, замкнена в чотирьох стінах, моментально гасне, і зміни часто уже незворотні.
«Ізольована домашня обстановка губить таких дітей, – каже Надія Вовк. – Моя Аня після школи майже не говорила. Я почала її всюди брати з собою, потім з’явився гурток «Віра і Світло» при монастирі… Дитина і говорити почала, і значно більше розуміти, тепер навіть співає».
Це не зоопарк
Проєкт інклюзивної кав’ярні-пекарні став переможцем цьогорічного «Бюджету участі». За нього проголосували понад пів тисячі франківців. На його реалізацію спрямують 300 тисяч гривень з міського бюджету.
Це вже третя соціальна інклюзивна ініціатива, яка реалізовується при монастирі Святого Йосифа за гроші «Бюджету участі». Першим проєктом було відкриття на території монастиря майстерні, де молоді люди із синдромом Дауна та іншими порушеннями збираються, моляться і виготовляють маленькі вироби, потім продають їх на ярмарках, а зароблені кошти витрачають на потреби спільноти. Другий проєкт – інклюзивний майданчик.
Ідея створити інклюзивну пекарню-кав’ярню належить настоятелю монастиря Андрію Цікалу. «За кордоном працевлаштовувати людей з інвалідністю – звична справа, на відміну від України, – каже він. – До прикладу, в Європі десь 15% людей з ментальними відхиленнями і синдромом Дауна працюють: у кафе, пекарнях, торгівлі, бібліотеках. Натомість в Україні інклюзивних кав’ярень є лише кілька: у Броварах, Луцьку, Харкові та Ужгороді. У всіх випадках це ініціатива батьків особливих дітей. Я був не всюди, але на власні очі побачив, як це працює».
Тамтешні власники розповідали, що багато людей приходять підтримати, але повно і тих, хто хоче лише повитріщатися на особливий персонал. Однак не варто забувати, що це не зоопарк.
Отець Андрій каже, що кошти, які отримають з міського бюджету – це тільки маленька частина того, що потрібно для повного запуску цього соціального підприємництва. Взагалі ремонт почали за гроші благодійників. Часто робили все власноруч – аби здешевити. «Як треба було, ми з друзями ставали і викопували землю з цього підвалу, 15 КАМАЗів вивезли, – усміхається священник. – А що було робити?»
Заклад лише відкрився, а наклепи уже поповзли. Отець Андрій наслухався різних нісенітниць. Наприклад, що монастир використовує людей з інвалідністю, аби збагатитися. Що в церкві не настоятель, а бізнесмен… А хтось ніяк не згоджується, що в церкві може працювати кафе. «Але потреба доброї кави і доброго місця так само потрібні для єднання парафіян, – каже настоятель. – У церкві не раз говоримо, що важливо не лише молитися, але й займатися соціальним служінням».
Не треба жаліти
«Звісно, що наші особливі діти не виконуватимуть всю роботу, яка необхідна в кав’ярні чи пекарні, – каже адміністраторка Діна Жакупбекова, також мама особливої дитини. – Треба дивитися, кому що вдається. Наприклад, хтось фізично сильний, тому може місити тісто, інший поскладає кекси і круасани, поскладає начинку на піцу або зробить порядок з наліпками на пакетах, декому виходить навіть принести каву для відвідувачів, бо ж багато цього не можуть – трясуться руки. І ніхто з них не зможе взяти в людини замовлення і порахувати гроші».
Цим особливим дітям ще й треба забезпечити спеціальний простір. А люди ж різні заходять, тим паче у громадському закладі. До прикладу, якщо хтось із відвідувачів обуриться з якогось приводу чи крикне, людина з ментальним розладом дуже перестрашиться, розгубиться, почне панікувати і, швидше за все, більше не повернеться до кав’ярні.
Поки що більшість гостей – місцеві парафіяни, вони давно чекали на відкриття, але чи не кожен, хто заходить, одразу питає: «А діти є?» У закладі кажуть, що не варто приходити лише, аби пожаліти цих дітей. Взагалі їх не треба жаліти.
«Знаєте, вони такі самі, як і ми, просто дивляться на світ трохи по-іншому, – каже бармен Сашко, який не один рік працював з людьми з ментальними розладами у майстерні при монастирі. – Їхній світ іскриться яскравішими барвами, тими відтінками, які багато з нас уже відвикли помічати».
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
