Прощавай, Дебальцеве. Як ми виходили з «оперативного оточення» – розповідь прикарпатського солдата
Перед Новим роком, 28 грудня, я повернувся з відпустки у зону АТО. Восени ми тримали позиції в селі Нікішиному, що під Дебальцевим. Цього разу підрозділ став кілометрів за 10 звідти. Розташувалися на колишній шахті «Єнакієвській» – через війну від того підприємства лишилися тільки сірі, закинуті, нещасні адмінбудівлі…
За два місяці, які ми там стояли, терористи щодня обстрілювали територію шахти з артилерії та мінометів. Прилітали й ракети «градів». Коли противник кілька діб поспіль штурмував сусіднє із нами село Новоорлівка, то виїжджали туди на допомогу й підсилення. Штурм відбили, ворожа піхота туди більше не лізла.
У неділю, 15 лютого, настало «припинення вогню». Воно тривало лиш кілька годин вночі. Далі бої відновилися.
Назавтра ми завантажили боєприпаси й речі та виїхали з шахти. Наказ був простим – терміново залишити свої позиції. Сумно, неприємно, на душі трохи гидко, але довелося змиритися.
Колоною прибули на так звану «поляну» – базовий табір нашої 128 гірсько-піхотної бригади. Поки офіцери радились у штабному бліндажі, десятки бійців на вулиці біля своєї техніки чекали подальших команд. Почався обстріл. Хтось добіг до сусідніх бліндажів, хтось просто упав на землю. На табір сипалися «гради», снаряди, міни. Із невеликими перервами обстріл тривав до ночі.
Ніч провели у бліндажах разом із солдатами служби пального. Час від часу нагорі гриміло, прилітали снаряди.
У куті бліндажу заправників була вирита яма, куди збиралася вода. Інакше вся земляна підлога була би суцільним болотом. Усю зиму, крім своїх бойових завдань, а також транспортування пального на позиції, ці хлопці мали ще одну – побутову, але надважливу роботу. Вони цілодобово відрами виносили воду з тої ями, а для цього навіть зробили окремий графік чергувань.
На ранок 17-го прийшла команда – вантажимося на броню. «Поляну» залишили та кількома БМП зайшли у саме Дебальцеве.
У місті все було далеко не так «під контролем», як про це повідомляли речники Генштабу й АТО. Ми заглибилися буквально на кілька кварталів і зайняли будинки у районі із приватною забудовою. Виявилося, що більшу частину міста вже контролює противник. Точилися вуличні бої.
Ближче до обіду стрілянина посилилася. Десь за багатоповерхівками запрацювали міномети. Далі підключилися танки. Час від часу вуличками на великій швидкості «пролітала» техніка бойовиків.
Піхота на нас не лізла. Але раз по раз долітали гранати та міни. До вечора вже мали двох поранених. Просили їх евакуювати. Відповідь – щось придумаємо. В результаті ці хлопці відходили разом з нами, їх везли на броні.
Вночі по рації передали, що скоро за сигналом треба буде відійти на два квартали назад. Сигналу так і не дочекалися. Потім замовкли рації – скінчилася зарядка.
Під ранок 18 лютого по мобільному додзвонилися до командира батальйону. Той дуже здивувався, коли почув, що ми ще в Дебальцевому. А ми здивувалися не менше, коли почули, що навколо нікого з українських військ уже нема. Немає їх і на «поляні». Вночі всі залишили Дебальцівський плацдарм.
11 бійців, в тому числі два поранених, опинилися самі у місті, яке вже було ворожим. Треба було щось робити. «Батя», наш механік-водій – сорокалітній, сухий, завжди напрочуд спокійний чолов’яга з Рівненщини – вночі кілька разів прогрівав БМП, тож машина завелася без проблем. Повилізали на броню та помчали вуличками.
На той час з боку базового табору долинали сильні вибухи, небом плив чорний дим. Це наші війська при відступі підпалили боєприпаси. Табір ми об’їхали стороною, вискочили на артемівську трасу, проїхали кілька кілометрів і втекли з неї вправо – у поля. Бачили багато різного транспорту – військові «Урали», «ГАЗони», БТРи, БРДМ, танки. Частина техніки горіла, частину просто кинули, бо закінчилося пальне.
Мапи в нас не було, тож покинута техніка послужила своєрідним орієнтиром. Так ми бачили напрямок, куди відходили українські війська. З іншого боку, не було жодної гарантії, що танк, який сумує на сусідньому пагорбі, зараз не поверне башту і не накриє з гармати.
БМП вискочила на чергову поляну, а там перед лісосмугою залягла група українців. Ми пострибали з машини, розбіглися і так само попадали на землю. Бійців обстрілював снайпер, але, побачивши бойову машину, напевно, кудись утік.
Хлопці, які залягли в полі, були частиною 25 батальйону територіальної оборони «Київська Русь». Вони кричали, щоб ми їхали далі, бо БМП – хороша ціль для ворожої артилерії. У метушні я не встиг заплигнути на нашу «беху», тому залишився з «територіалами».
А далі ми чотири години пішки йшли полями, лісосмугами, ярочками. Час від часу потрапляли під вогонь артилерії, навколо рвалися міни і снаряди. Двічі нас ледь не накрили «градами». Один боєць загинув від осколків, ще двох поранило. Один раз довелося відстрілюватися від десятка бойовиків.
Нарешті вийшли на український блокпост. Там спорядили групу, яка на БМП вирушила назад у поля за тілом загиблого побратима. Решту бійців «Уралом» повезли вглиб наших позицій.
За годину ми були в Артемівську. Там я із полегшенням обнявся з бійцями своєї БМП. Дорогою хлопці в полі підібрали ще одного пораненого, сильно обгорілого хлопця. Його та двох наших передали кареті швидкої. Того дня на навколишніх позиціях медикам роботи вистачало.
Народу навколо було багато. Солдати, техніка, у небі літали гелікоптери. Хтось радісно розповідав про те, як виходив. Хтось мовчки курив. Офіцери звіряли списки бійців. Волонтери носили гарячий чай, роздавали їжу, теплі речі.
Смачнішого чаю я ще не пив.
