"ДАХ ДОТЕРС" – верхівка айсберга в новому напрямку мистецтва

"Dakh Daughters" ("Дах Дотерс") – український жіночий театрально-музичний гурт, що працює в жанрах фрік-кабаре і театрального перформансу. Виступає з 2012 р., один із перших виступів гурту відбувся на "Гогольфесті" у Києві.

Гурт здобув популярність на YouTube влітку 2013 р. завдяки відеокліпу "Rozy/Donbass", в якому поєднано 35-й сонет Шекспіра, українські народні пісні та нарочито театральний пафос. Іншим популярним відео гурту стало виконання композиції "Ганнуся" на майдані Незалежності під час протестів у грудні 2013-го.

"Dakh Daughters" використовує у своїх виступах тексти Йосипа Бродського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Чарльза Буковскі, Михайля Семенка, Юрія Андруховича, Олександра Введенського. У композиціях гурту звучать різні діалекти української, англійська, французька, російська, німецька мови. Музичні оглядачі знаходять схожість "Dakh Daughters" з Амандою Палмер, "Rammstein", "Laibach", "System of a Down" і "Dresden Dolls". "Dakh Daughters" виступала в різних містах України, а також у Франції, Польщі, Росії. 

"Dakh Daughters" – це сім талановитих красунь, акторок театру "Дах" Влада Троїцького. Це 15 музичних інструментів. Діапазон вокалу – від українського плачу до суворого гроулінгу. Повний спектр людських емоцій. У них взагалі немає пісень. Кожна композиція – то окреме театральне дійство з виром почуттів, зворушливими героями та неймовірними історіями. Дещо незбагненне, що відбувається на перетині музики, театру та класичного кабаре.

"Dakh Daughters Band" – феноменальне явище нашої культури. Лише за один рік свого існування вони, наче вірус, проникли до сердець українців, встигли підкорити Європу, зокрема французів, які мають неабиякий смак у кабаре.

Доньки "Даху" – це кабаре, в якому не напівоголені дівчата танцюють, а інтелектуальні красуні декламують тексти Бродського, Шекспіра та Андруховича. Фріки виглядають нормальніше, ніж ті, хто живе за старими нормами.

8 листопада головне культурне відкриття останніх років – фрік-кабаре "Dakh Daughters" вперше в Івано-Франківську!

Напередодні цієї події журналіст "Галицького кореспондента" поспілкувався з однією з учасниць гурту Русланою ХАЗІПОВОЮ.

– "Дах Дотерс" існують тільки два роки, а вже тури, концерти за кордоном, мегакількість переглядів на YouTube. Що, на твою думку, є причиною такого феноменально швидкого успіху?

Своєчасність і актуальність. Нам самим не вистачало такого щирого і правдивого відриву, разом з тим, духовності й інтелекту. 11 років в "Даху", разом з Владом ми намагаємось створити таке середовище, де люди можуть відчути справжній театр, музику і національну самоідентифікацію. То нескінченний шлях!

– Голова від такого успіху не закрутилася? Культ, шанувальники, знову ж таки, артистична конкуренція. Що втримує?

Направду, втримує розуміння того, що ми взяли на себе велику відповідальність за країну. Ти починаєш думати, як, де, коли і що говорити, аби не збурити ситуацію і зберігати свідому рівновагу. Інколи нам здається, що ми собі не належимо, тому що багато часу присвячуємо роботі над матеріалом і над собою. Нам, митцям, випала прекрасна нагода кодувати майбутнє!

– Як сприймають ваші культурні коди за кордоном? Адже, наприклад, хіт "Ганнуся" дуже співвідноситься з Гуцулією. Що в цьому може зрозуміти пересічний французький глядач?

Ми, власне, 17 жовтня були у Франції, в Провансі, на фестивалі тонкої і специфічної музики. Публіка, яка дивилася наш виступ, повністю відповідала формату фестивалю. То був середній клас, якому міцно за 50, але вони формують культурне середовище. Ми мали на деякі композиції переклад текстів, що допомагало їм зрозуміти, про що йде мова. Можу сказати, що, в першу чергу, вони відчувають цю абсолютно самобутню енергію, свободу поведінки і щирість намірів.

Після концерту була зустріч з паризькими продюсерами, яким була цікава реакція саме французького глядача, аби зрозуміти, чи варто робити тури на 2015-2016 роки. Їхня думка була такою, що "Дах Дотерс" – то верхівка айсберга  в новому напрямку мистецтва, і те, що ми прийшли до цього завдяки театру, надихнуло створювати колабораційні проекти саме з театром. А директор фестивалю сказав, що завдяки нам він згадав, що таке бути французом. Такий собі тест на національну свідомість.

– До речі, про "Ганнусю". Текст там від імені гуцулки. Як у гурті, де гуцулок немає, міг народитись такий текст?

Гуцулія для мене – частина багатогранної України. Така собі цивілізація. Занурюючись в глибину Карпат, я опиняюсь поза часом, не відчуваю годин, днів тижня, лиш пора року дає тобі орієнтир. Там я можу абсорбувати енергію природи і людей. Таке собі потужне місце сили і традицій.

– Тебе багато що пов'язує з Івано-Франківськом, зокрема й співпраця з "Перкалабою". Чи дала тобі ця співпраця щось для досвіду в "Дах Дотерс"?

Нещодавно, до речі, Мох виставив пост за 2009-й рік – тур "Перкалаби" з програмою "Underopera". Тоді я мала унікальну можливість подорожувати з прекрасними чоловіками. Робота з "Перкалабою" – це приголомшливий, містичний досвід, за що я щиро вдячна. Енергія гір, Гуцульщини, чоловіків-мольфарів, глибинні тексти, потужна музика – це все духовний багаж, який допоміг сформувати, зміцнити і відкрити в мені артистичну багатогранність.

– Перед Другою світовою кабаре стало надзвичайно популярним. Прихід Гітлера відбувався під марші і кабаретову музику. Зараз кабаре-стиль знову надзвичайно популярний, особливо в Європі. У вас досить агресивна музика і подача. Які відчуття ви, жінки, переживаєте в часи війни? І що можуть напророкувати піфії з "Дах Дотерс"?

У нас, жінок, – не агресивна подача. Так смакує справжність, щирість, любов, секс, доброта, радість, гумор, інтелект, свобода... "Дах Дотерс" уособлює в собі Україну й українську жінку, тому що ми і з правого, і з лівого берегів Дніпра. Вона єдина, цілісна. І, йо, ми, як і кожна свідома людина, відчуваємо це все і живемо ним тут і зараз. Подорожуючи світами свідомості, ми, як миротвориці, розуміємо, наскільки це важливо для всіх нас – зберігати рівновагу і віру.

– Ну я, власне, про творчу агресію, яка, як на мене, тільки на користь мистецтву. Ваш виступ на Майдані, який зафіксовано в кліпі "Ганнуся", якраз є доказом цього. До речі, що ти відчувала тоді, співаючи перед такою кількістю (на той час з великої букви) Народу?

В той час вийти на сцену – то був громадянський поклик. Як і варити їсти, готувати чай-каву, розписати 500 метрів тканини, біля стели співати перед "Беркутом", підтримувати хлопців на передовій, на Грушевського.

7 січня на Майдані встановили монумент французького вуличного скульптора Roti, він назвав його "Новій Україні". І виходить, що не тільки ми, українці, відчуваємо народження цієї нової свідомості, повітря свободи і звільнення, а й багато людей з різних країн світу приїздять, аби пройнятись цим духом.

Тоді було зрозуміло, власне, як і зараз, що варто робити свою справу чесно, впевнено і без нарікань, із сердечною дякую і благою радістю! Коли, як не зараз, і хто, як не ми?!