Вірна своїй землі. Історія зв’язкової УПА Ганни Попович з Надвірнянщини
“Для мене воля може бути - це тільки незалежна Україна… Ми повинні самі собі вибороти Україну, бо ніхто нам її не дасть”, говорила під час інтерв’ю 2014 року Ганна Попович - незламна повстанка, яка кілька разів потрапляла в руки ворогів, зустріла і втратила в підпіллі кохання та єдину дитину і до кінця протистояла радянській тоталітарні системі. Навіть на початку 1950-х років, коли великі формування УПА були розбиті, Ганна продовжувала боротьбу та переховувалась у підземних криївках в Карпатах. Історія Ганни водночас цікаві і трагічна, настільки що у 2016 році про неї було знято художній фільм "Жива".
Про зв’язкову ОУН, яка так багато втратила в нерівній боротьбі і таки дочекалася своєї незалежної України, пише Локальна Історія.
Патріотка з дитинства
Ганна Попович народилася 1925 року в селі Зелена Надвірнянського повіту Станіславівського воєводства в сім’ї місцевого лісника Михайла Поповича. В кінці 1930-х років Ганна пройшла підпільний вишкіл для дівчат, який проводила Ганна Цапей. Влітку 1941 року Ганна стала очевидицею перепоховання замордованих органами НКВС українців в урочищі "Буковинка", на околиці міста Надвірна. “Коли вони залишили могили невинних людей по лісах, так тоді народ зрозумів, що таке москалі”, розповідала в інтерв’ю жінка.
За "перших совітів" заарештували Ганниного брата Миколу. Він пережив страшні тортури під час допитів і бачив замордовані трупи арештантів. Побачене і почуте стало поштовхом для Ганни приєднатися до націоналістичного підпілля.
У 1943 році дівчина вступає в ОУН, вибирає псевдо "Вишня", згодом "Ружа". Влітку 1944-го Ганна разом з іншими дівчатами почала заготовляти харчі та одяг для повстанців. У воєнний час село Зелена перетворилося на одну з повстанських баз у Карпатах. Тут формувалася сотня (згодом курінь) "Бескид" під командуванням Луки Гринішака на псевдо "Довбуш". В той час Ганна продовжувала виконувати обов’язки зв’язкової УПА: заготовляла продукти, передавала інформацію та переводила групи підпільників.
Перший арешт
Восени 1944 року після повернення радянських військ посилилися й репресії. Наприкінці листопада під час облави у селі, разом з іншими дівчатами зі станичної сітки Ганну арештували. "Зайшла сотня в село і ми з дівчатами мали їх накормити. А стукач доповів, що є сотня в селі… Облава йде, хлопці повтікали. А я того не могла зробити, бо в хаті були люди, мені було жаль людей. Я лишилася всьо попрєтати (заховати). Навіть зброю ховала з хати. І коли ми вийшли, 4 дівчини, ми не знали куди йти, в одну сторону до лісу, чи в протилежну. Ми пішли в протилежну. З другого села надійшла друга облава… Вже не було куди тікати і вони нас затримали".
Спочатку утримували в селі, далі ув’язнених перевели до тюрми у Надвірній. По дорозі чота повстанців спробувала звільнити бранок, напавши на конвой. Однак задумане не вдалося, а в сутичці загинули 15 стрільців УПА.
У тюрмі в Надвірній під час допитів Ганна видала себе за Анастасію Осташук, що допомогло їй уникнути суду. Після кількох тижнів допитів Ганну та інших арештованих з нею дівчат випустили.
Повернувшись додому Ганна починає переховуватися від радянської влади побоюючись нового арешту. Вона споруджує поблизу хати в лісі невеличку колибу, де ховається разом з матір’ю. Наступний день після втечі до родинного обійстя прийшли більшовики в пошуках дівчини і підпалили дім Поповичів.
Надалі члени сім’ї зазнають всіляких переслідувань за підтримку українського підпілля. Наймолодший брат Михайло, який був членом ОУН, загинув у січні 1946 році разом з шістьма повстанцями в бою з більшовиками в урочищі Кудринець. Середній брат Василь теж перебував у партизанці, за що у 1946 році його засудили до ув'язнення у виправних таборах ГУЛАГу. Судовий термін відбував у Караганді, звідки втік у 1947 році та повернувся у рідне село. Деякий час переховувався з Ганною та матір’ю у спільно побудованій криївці. Невдовзі Василь був поранений та загинув. “Мені приснився сон, що він іде в тюрмі і каже: “Не шукай мене, я є тут”. Я подумала, що він не міг втекти тяжко поранений. Його тільки забрали, ще живого і там він тяжко вмирав в тюрмі. Я вже перестала шукати”, пригадувала Ганна.
У 1947 році арештували Ганнину матір Марію. “Ми були голодні, а мама є мама, не могла того витримати, пішла в село. Я досі себе картаю, що її відпустила. Там маму злапали… Вони її мучили так цілий день, що як добивали, то з неї каплі крові не вийшло, кров застигла”, пригадувала Ганна. Закатоване тіло матері Ганна таємно вночі поховала її на цвинтарі.
Цього ж року дівчину спіткала ще одна особиста трагедія. У шестимісячному віці від хвороби померла її дитина, народжена від повстанця Дмитра Остапюка на псевдо“Вовк”, з яким Ганна була заручена. Закохані планували взяти шлюб, але повстанець загинув у сутичці з більшовиками. Більше дітей у Ганни не було.
Деякий час зв’язкова переховувалася вдома у брата Миколи у сусідньому селі Пасічна. Проте згодом знову повертається до рідного села, де до осені 1949 року сама переховувалася в лісі.
Важкі повстанські будні та підпільний шлюб
Одного осіннього дня до схрону Ганни навідався сотник УПА Лука Гринішак на псевдо “Довбуш”, що в той час обіймав посаду керівника Надвірнянської надрайонної референтури Служби Безпеки ОУН. Невдовзі молоді люди закохалися. Шлюб не реєстрували, однак вважали себе подружжя.
Зважаючи на великі втрати провід ОУН прийняв рішення про перехід на форму боротьби з окупантами малими групами з 8-10 повстанців. Ганна перебувала у боївці “Довбуша”, де виконувала обов'язки друкарки. Зиму 1949—1950 року перезимувала з десятьма людьми в бункері біля гори Синячка. До підпільників приєднався командир 4-го ВО “Говерля”, крайовий провідник СБ Карпатського краю Микола Твердохліб на псевдо “Грім”.
“Тоді ніхто не хотів жити. Виділи смо що чи так, чи сяк – ми гинемо”, пригадувала ті події зв’язкова.Вдень підпільники спали, а вночі проводили навчання чи слухали радіо. Ганна варила їсти, прала та ремонтувала одяг. Перебуваючи під землею в обмеженому просторі, підпільників не покидало почуття тривоги: “Не знаєш, що завтра тебе чекає, коли здибають, і коли погинеш… Ми зимували недалеко від моєї хати. Сусід віддав бика, мене жалів і віддав. Ми зробили бункер. В тім бункері було трохи страху. Один хлопець з села, хотів служити в партизанці. А тоді вже не дуже хотіли приймати, бо то смерть… Одним словом командир послав його на роботу, дав пістоль і його злапали, того хлопця. І він виказав всьо. Ми знали що він приведе і хлопці вже опустили руки, то була пізня осінь і ніхто не хотів нікуди йти. І я не хотіла. Тоді був арештований мій брат найстарший. І як забрали брата я сказала: “Я хочу вже вмирати. Досить моїх мук”. Я випросилась. Кажу: “Ви йдіть, а я лишуся на місці. Бо ми не будемо знати, чи москалі здибали ці наші продукти. Хтось буде йти з нас і все одно погине. А я буду на місці, ви будете чути стріл і не будете йти”.
Але вони вдень пішли, а ввечері вернулися назад. Покидали зброю і сказали, як я не йду то й вони не йдуть. Як гинемо, то гинемо всі”, пригадувала Ганна Попович.
У підпіллі проявився дар Анни до провидіння, зв’язкова бачила віщі сни, які не раз рятували життя повстанців під час облави чи інших нещасть. Підпільники вірили, що вона має особливий зв’язок з Богом.
“То вже пізно було. Хлопці поснули. А я, правду сказати, сиділа між ними і плакала. При тому сидячи заснула. Сниться мені сон. Приходить до мене дідо старий і каже: “Чого спиш? Ідем зі мною”. Незнайомий. Я йду з ним. Він приводить мене над якусь скалу, через ту скалу маленька стежка і каже мені переходити ту стежку… Тут скала, а під скалою якась вода чорна, як пропасть. І я знаю, що то Бог. Я кажу: “Господи, як я піду цією стежкою? Він мені відповідає - “Йди й не бійся”. Я йду, посередині лежить велике дерево. Я знову стала. І знов каже: “Йди далі”. Я кажу: “Господи, та як піду, як таке дерево велике?, - “Піднімай”. Я підняла за гіллячку і дерево піднялося. Я тільки чула за спиною: “Роби небоже, Бог поможе”. Такий сон нас врятував. Бог поміг. Я покомандувала перенести продукти. Ми пішли і знайшли новий бункер”.
Перебуваючи в криївці влітку 1950 року Ганні довелося прийняти пологи у вагітної дружини командира “Грома” Ольги у лісовій колибі під охороною двох бойовиків. Дитину віддали на виховання до однієї селянки, проте дівчинка невдовзі померла. Це була вже друга дитина подружжя. У 1945 році у них народився син Ярема. Проте у дворічному віці хлопчик потрапив у дитячий будинок.
Більше за посиланням.
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
