Війна. Усе буде добре


— Ти вже купила квитки на море? — спитав мене ввечері чоловік. — Ще ні. Завтра візьму. — Не бери поки, принаймні на мене, плани можуть змінитися. — Тобто? — Принесли повістку.

Наступного дня він пішов у військкомат. Опісля заспокоїв: «Усе ок. Вони просто оновлюють реєстр. Якщо вже буде загальна мобілізація, тоді протягом шести годин з речами у найближчий військкомат. Наразі купуй квитки. Звісно, придатний».

Та назавтра ввечері він подзвонив знов (у ті дні була у Львові):

— Тільки не смійся, але… ти ще не купила квитки на море?

— Ще ні.

— Ну то на мене не бери. Щойно подзвонили — зранку йду забирати «бойову».

А ще через день він поїхав служити. Отак війна постукала в наші двері. І попри розкати «градів», що регулярно доносилися до нас із новин, це було несподівано — ніби раптовий сніг серед грудня.

Звісно, ми обговорювали його можливу мобілізацію. Розмова вийшла короткою та сухою, без геройства і без паніки: «У всі часи жінки народжували, а чоловіки воювали, — сказав він. — І не треба робити з цього трагедії. Захищати свою землю — обов’язок чоловіка. Воювати не хочу, але якщо покличуть, то піду. Від долі не сховаєшся».

Його покликали — він пішов. Чи могло бути по-іншому? Чи могла б я втримати, не пустити, відкупити, заховати, вблагати і тим самим, можливо, вберегти його від… від жахіття війни. Технічно — могла б. У голові одразу майнуло кілька простих (і навіть законних) способів. За бажанням, ухилитися від повістки наразі не так важко. Врешті, могла б хоча б попросити (просто попросити!) його не ходити по «бойову» за телефонним дзвінком, вимкнути телефон, поїхати на море, втекти на край світу й тим бодай відтягнути цей момент. Могла. Ця перша думка, яка вже ладна була зірватися з язика, раптом застрягла в горлі, а потім розчинилася у перших тихих сльозах, що зрадницьки покотилися по щоках. Навіщо? Я все одно не можу його не пустити! І річ далеко не в патріотичному пориві, а в тому, що мені просто не під силу його втримати. Він уже все вирішив. Хоча ні, насправді він нічого не вирішував — варіанту ухилитися для нього просто не існувало. А якби існував, то… це був би не він.

А він — він же «настоящий русский». Із тих, які народилися і все життя живуть на Прикарпатті, а розмовляють російською — не з принципу чи зневаги, а лиш тому, що російська — рідна. Із тих, які на початку 1990-х раптом втратили Батьківщину, а віднайшли її… аж у грудні 2013-го. І тепер ця війна для нього «отєчєствєнная». І ховатися від неї для нього «нє по-мужскі».

Чи не доведеться нам у майбутньому шкодувати за цей дурний ідеалізм? Клясти себе за наївність, простоту чи банальне глупство? Вкотре переконатися, що ти і твоя найрідніша людина анічогісінько не важить для держави, що для армії він — лише м’ясо, а для купи чиновників — ще одна проблема? З жалем згадувати, що не послухали порад знайомих, які підказували способи відкосити (а таких, до речі, була переважна більшість)? Не знаю. Пригадую лишень, як восени (здається, геть нещодавно) говорили про те, що живемо у щасливий час, бо можемо самі будувати своє життя, тоді як долі наших батьків-дідів перемелювали жорна історії. О, свята простота!

3

Про те, що відправка завтра, він повідомив вже по обіді. Заплакана, з роєм шалених думок, одна одної чорніша, неслася через весь Львів, аби встигнути за півгодини на останній поїзд до Франківська. Вскочила у вагон, який уже закривали, без квитка та пояснення. Мала дві години дороги, аби заспокоїтися. Плакати не можна. Йому не потрібні бабські сльози. Йому потрібен друг. Розгорнула книжку. Все буде добре.

Він уперше не зустрів мене на вокзалі. Удома обняв, а потім подивився на моє обличчя і з підколкою сказав: «Ревіла!? Ех, бабйо-о-о.». Щось забрати, щось віддати, докупити, доробити, телефонні дзвінки, пізній візит друзів. Ніч. Підйом о п’ятій. Мовчазні збори під його тихе насвистування «Кедь ми прийшла карта». Він — незвично холодний і колючий. Я — незвично тиха й слухняна.

— Якщо раптом… то в куті у коробці камуфляжна сумка — все, що потрібно, знайдеш там. Раніше часу не відкривай, бо накличеш, — каже він.

— Пообіцяй нічого від мене не приховувати, — прошу я.

Враження, ніби граємо якесь дурне кіно. Це ж лише там можуть проводжати коханих на війну! Це не може відбуватися з нами!

О восьмій ранку ми перед військкоматом. Перед входом зо три десятки людей — чоловіки, жінки, діти. Усі чекають. Дехто прийшов на сьому, бо так написали в повістці.

«Ми на таксі їхали — боялися спізнитися», — каже одна з матерів.

Військові квитки збирають близько 8.30. Але ще півгодини усі тиняються перед входом, бо ж, виявляється, має бути ще останній (третій) медогляд перед відправкою, а лікарі приходять лише на дев’яту. Медогляд триває години зо дві. Рідні сидять на лавках перед входом (добре, хоч лавки є). Тишу порушує хіба вередування чотиримісячного малюка, який не заспокоюється, попри всі мамині агукання та підкидання.

Стає жарко. Якийсь пом’ятого вигляду молодик несе у військкомат три пляшки пива. За якийсь час вибігає по наступних три — ці вже п’є з друзями на лавках пооддаль, смачно приправляючи пиво блатними розмовами про «армєйку», пересипані матюками.

2

Все якось неочікувано буденно. Немає сліз, тривожних розмов. Люди ніби чекають на поїзд. Лише коли хтось із жінок знімає темні окуляри, виникає підозра, що цей поїзд може їхати в пекло. Та наразі ніхто анічогісінько не знає. З військкомату виходить покурити черговий. Кілька дружин, нарешті, не витримують і оточують його, щоб дізнатися бодай щось. «Відправка о 15:00. Автобусом до Мукачевого. Два-три тижні підготовки. А далі…», — черговий замовкає, багатозначним помахом руки викидає недопалок і йде геть. А жінки залишаються:

— А що далі?! Він навіть зброї в руках ніколи не тримав, — каже одна з них чи то до чергового, за яким уже зачинилися двері, чи то до себе.

— Мій тримав, але так — заради забави, але теж не служив, — додає інша.

— А в мого взагалі звуження судин та епілепсія, правда, не вроджена — набута, — це вже третя.

— А він то казав на медкомісії? Довідки якісь приносив?

— Та де! Сказав, що не буде носитися з «позорними» довідками: треба — значить, треба.

— І я своєму казала, щоб не ходив, раз не розписувався. Нам просто в двері повістку засунули. А він — треба йти.

— І мій сказав, що в хованки бавитися не буде. А сусід — той забив. Йому до батьків повістка прийшла, він там не живе. Батьки сказали, що не знають, не бачили. Він тепер тішиться, що всіх надурив. А мій свекор сказав нашу адресу. Де б вони нас на зйомній квартирі знайшли?

Один за одним чоловіки починають виходити з військкомату. Медогляд пройшли. Наступних три години чекаємо на автобус. Підходять ще кілька дружин. Одна — вагітна.

Більшість мобілізованих — чоловіки у проміжку 30-40 років. Загалом їх з півсотні. Спортивні статури — в одиниць. Неозброєним оком логіки у доборі новобранців не видно жодної. Враження — ніби мобілізовують не потрібних «фахівців», як декларувалось, а тих, хто просто відгукнувся на повістку.

Врешті, чоловіків просять зайти в актовий зал. Рідні залишаються зовні. Автобус в’їжджає у подвір’я військкомату, та рідних туди не пускають, вони залишаються за брамою та крізь шпарини в ній спостерігають, як вишикувалися новоспечені «військові». «Ніби не армія, а тюрма», — каже старший пан, певно, чийсь тато.

У мобілізованих щось перевіряють у сумках, потім щось довго їм говорять. Що саме — не чути, та зрештою майже нічого й не видно. Двічі відлунням доноситься «Героям слава!». На годиннику — по другій. Сонце пече нещадно. Маля знов заходиться плачем — воно тут, як і всі, від сьомої ранку.

— Ну потерпи трошечки, моє щастячко, — примовляє молода мама. — Зараз ще раз обнімемо татка і підемо додому.

Але обійняти, поцілувати, перехрестити своїх найдорожчих на прощання вже не вдається. Крізь шпарину видно, як хлопці сідають в автобус. На обличчях родичів — розгубленість. Невже отак і поїдуть? Дайте ж хоч п’ять хвилин попрощатися! Очі в жінок мокріють. Усі кидаються до телефонів: «Ти з якого боку сів?».

Що це? Чому? «Довгі проводи — зайві сльози»? Невже 5-10 хвилин уваги родичам є зайвими в цій абсурдній за своєю неорганізованістю процедурі? Окрім чергового, який вийшов на перекур, ніхто з військкомату не сказав родинам ані слова. Нас не гнали — але й не бачили. Або ж робили вигляд, що не бачать. Кажуть, за останні місяці наша армія багато чого навчилася. Чи навчиться вона колись елементарної поваги до людей?

Дзвонить телефон:

— Ну що, дістала білу хустинку? Махай! — чую рідний голос. Він жартує.

А довкола всі ревуть. Автобус виїжджає.

Не плакати, тільки не плакати.

Усе буде добре.

P.S. У понеділок пізно ввечері несподівано подзвонили з військкомату. Черговий ввічливо пояснив, що перевіряють контакти рідних. Уточнив мої ім’я-прізвище, рік народження, спитався, чи є діти, кредити, запропонував видати довідку про мобілізацію, якщо така потрібна. Навіть обіцяв подзвонити, коли буде готова. Говорив спокійно, без офіціозу, якось просто — по-людськи. Дрібниця. Але від цієї хвилинної розмови на душі таки трохи потепліло.

Репортер