Як мальтійці на Майдані куховарили

Понад 100 днів у Києві стояли їхні кухні й намети, 400 тисяч порцій гарячих став і більше мільйона склянок чаю – це тільки частка всього приготованого волонтерами Мальтійської служби з Івано-Франківська. На початку минулого тижня вони нарешті повернулися до рідного міста. Про «кухонний» бік Майдану і не тільки – розпитував «Репортер».

З посмішкою та опіками

Зустрітися з мальтійцями домовилися на площі Шептицького. Хлопці трохи запізнюються, бо везуть із Тисмениці свої польові кухні – їх треба добре відмити. Але чекали недовго. Хвилин за десять показується білий бус, який тягне за собою помаранчеву кухню. Хлопців – троє, усі широко посміхаються – Володимир Духніч, Павло Максимів і Михайло Крумшин. За хвилину підходить і дівчина у гарному народному костюмі: Вік­торія Шульга йде на Шевченківські читання, але ще трохи часу має.

На Майдан, кажуть, виїхали 2 грудня. Наступного дня після побиття студентів зібрались у Франківську, організувалися, а потім – на Київ. Спочатку їхали тільки хлопці, було їх десь 15, а там і ще народ підтягнувся. Трохи змінювали один одного, тож загалом через їхню польову кухню пройшло приблизно 40 волонтерів. Більшість – студенти, але були і старші, навіть із діть­ми приїздили. Їхня кухня усі ці 100 днів працювала без упину.

До речі, майже у всіх хлопців на руках ще не загоєні рани від опіків. А що дивного, сміються вони, весь час біля відкритого вогню, зміна по 12 годин. Добре, що київські друзі допомогли з квартирою, тож було де відпочити.

«У нас головні страви були – гречка з м’ясною підливою, суп і наш, карпатський чай, – говоритьВолодя Духніч. – На Майдані він став відомим як «чай з любов’ю».

Головним майстром з чаєваріння виступав Михайло. Секретів, сміється, не було ніяких, просто у чай справді додавав трохи любові. «Варили з наших карпатських трав, їх нам люди передавали,– розказує хлопець. – Додавали і ромашку, і липу, і сушениці. А ще обов’язково лимон та імбир. У мене за день був рекорд – 60 тридцятилітрових термосів!».

З продуктами проблем не було – усе приносили люди. Про потребу дізнавалися з їхньої сторінки у соцмержах, або ж просто підходили й запитували. «От, працює людина в банку, а в них у колективі 40 працівників і всі згодні скинутися по пару гривень, – каже Володя. – То питають, що треба, і приносять – одні 200 кг лимонів, інші – 200 кг імбиру…».

Такі дорогі люди

За час роботи на Майдані мальтійці зустрічалися з тисячами людей, багато зустрічей закарбувалися в їхній пам’яті назавжди.

Володимир Духніч, Павло Максимів, Михайло Крумшин, Вікторія Шульга, а також «невмируща» німецька польова кухня

Сергій Нігоян, перший убитий на Майдані. Він був тут своїм. «Ми його перший раз побачили, коли несли цукор із профспілок, – пригадує Володя. – Стояв на барикадах, запропонував помогти. А потім ще раз прийшов до нас, запитав, чи можна щось помагати на кухні. А ми якраз привезли з Карпат такі величезні колоди дров. Тож він цілий день рубав нам дрова. Ви б бачили, які в нього мозолі були після цього! Не жалівся ніколи. Робив усе, що просили, – і чай розносив, і воду носив… Був дуже скоромний, як закінчував роботу, то ставав у самий кінець черги по їжу. Ми казали: та ти ж свій, ми тобі без черги дамо. А він – ні, я тут такий, як усі». Про смерть хлопця діз­налися з інтернету.

Згадують і дідуся Володимира Топія – це той, чиє обгоріле тіло знайшли у Будинку профспілок. Він там стояв на охороні, а хлопці час від часу ходили туди за продуктами. Кажуть, той завжди посміхався, питав, як справи.

Добре знали мальтійці й Романа Гурика. З Вікою Шульгою він навіть учився на одному курсі. У Києві з ним випадково зустрілася одна з їхніх дівчат-волонтерок. Вони були однокласниками, і хоч жили обидва у Франківську, але не бачилися роки зо два. А тут така зустріч – біля бочки на Майдані. «А потім на ранок вона дізналася, що він загинув, – говорить Володя. – Тоді ще батьки його дзвонили до нас, питали, чи ми його не бачили. Казали – та бачили, усе добре. А насправді самі не знали, що його вже нема».

З радістю згадують, як до них приходив козак Михайло Гаврилюк. «Ми так втішилися йому, –сміється Віка. – Особливо дів­чата, зразу всі фотографуватися стали. Він справді – жива легенда».

«Він за кожного стояв, – підтримує Володя. – От, приводить хлопця у профспілки, каже – треба посадити на автобус, аби той вдома пару днів відпочив. Йому відповідають – нема місць. А Михайло на своєму стоїть – треба посадити, або я зараз іду до старших розбиратися. Дуже прямий і правильний чоловік».

У страшну ніч зачистки Майдану мальтійська кухня роботу не припинила. На Майдані лишилися всі, навіть ті, чия зміна закінчилася. «Ми були біля поштамту, – розказує Михайло Крумшин. – А профспілки – навпроти. Усе в голові крутилося – і там горить, і там горить. А ми не горимо, працюємо. Стримувало одне – приходили хлопці з барикад, ви б бачили, які вони чорні були. Просили: дайте шматок хліба чи чаю, бо дуже горло пересохло».

І все змінилося

Якраз після нашої зустрічі хлопці збиралися відмивати свої дві палатки і дві кухні. Про кухні, до речі, говорять з особливою гордістю. «Вони з 1962 року випуску, німецькі польові військові, – розказує Володя. – Уявіть собі, всі 100 днів їх без упину палили дровами. Вистояли. Хоча температура була така, що чавун став тріскатися. Зараз треба трохи ремонтувати».

За час на Майдані, кажуть мальтійці, вони й самі добряче змінилися. «Я дівчина, я не маю фізичної сили, аби стояти на барикадах, – каже Віка. – Але для мене було важливо, що я могла долучитися до цієї справи. Роздавати людям їжу, говорити з ними, підтримувати. Я справді відчуваю себе краплею в океані, який може поміняти наше життя на краще».

«Знаєте, я колись хотів вчитися за кордоном, жити там, – говорить Володя. – А зараз я хочу бути тут, бо це моя країна, я за неї стояв, я за неї боровся».

                                                                                                      Репортер