З сльозами, квітами та урочистостями близько тисячі прикарпатців зустріли бійців 128 бригади

Сьогодні, незважаючи на дрібний дощик та ранню годину близько тисячі краян прийшли на площу перед адмінбудинком зустріти українських захисників з 128 гірсько-піхотної бригади.

Окрім рідних прикарпатських воїнів, що провели в зоні АТО не один місяць, прийшли привітати з поверненням додому  міський голова Івано-Франківська Віктор Анушкевичус, голова Івано-Франківської облради Василь Скрипничук та очільник ОДА Олег Гончарук. 

Схиливши голови, зі сльозами на очах, присутні дякували і щиро аплодували чоловікам за їхню мужність та любов до рідної землі, незалежність та свободу якої вони виборюють у складних військових поєдинках з агресором.

Всі, хто прийшов зустрічати бійців, вшанували хвилиною мовчання пам'ять загиблих в зоні проведення антитерористичної операції. Серед них – 24-річного іванофранківця Андрія Прошака, який служив у бригаді й загинув на Сході наприкінці січня. За словами т. в. о. обласного військового комісара підполковника Володимира Ярмошука, на жаль, тіло юнака так і не вдалося вивезти з території, окупованої бойовиками.

Віддаючи шану побратимам, бійці бригади говорили про те, що після короткого відпочинку готові знову повернутись на бойові позиції.

Хлопці, яких чекає 18-денна відпустка, неохоче згадують про обстановку в зоні бойових дій. Кажуть, війна є війна. Тим не менш радо діляться приємними спогадами, інформує кореспондент Бліц-Інфо. Військовослужбовець Василь з Івано-Франківська з гордістю показує полотно, на якому він вишивав для трирічного сина сорочку у синьо-жовтих кольорах. Боєць зауважує, що таке заняття допомагало зберігати спокій та витримку.

«Трошки не вистачило часу дошити. Взагалі, до цього я нічого серйозного не шив. Просто побратим вишивав, ми разом стояли на блокпості і я теж зацікавився, вирішив спробувати. Ось що вийшло» - з гордістю демонструє вишивку боєць.

На запитання, що було найважчим  та найбільше запам’яталось в зоні АТО воїни однозначної відповіді дати не можуть. Тільки зауважують, що кожен день минав як рік. Тож найважливішим для них було пам’ятати "чого ти там і не панікувати".