Барви нашого прапора


Вишиванки — обереги нашої нації, її самовираження, ідентифікація і послання, які передають із покоління в покоління.

Мамина вишиванка і татів героїзм

Студентка Українського католицького університету Ірина ДІДИЧ має не одну вишиванку. Найбільше любить сорочку роботи своєї мами Галини. Бо то — і оберіг родини, і пам’ять про батька — Героя Небесної Сотні Сергія Дідича. Одного із тих світочів країни, хто власним життям обстояв незалежність нашої Української держави вже в новочассі, під час Революції Гідності, пише Голос України.

Ця барвиста сорочка — репліка вишиванки, що належала мешканці села Стрільче Городенківського району Розалії Дідич. Її чоловік Іван відбув заслання в Казахстані за те, що брав участь у бою проти червоних окупантів під Бродами у складі

14-ї окремої гренадерської дивізії військ СС «Галичина», згодом перейменованої у 1-шу Українську дивізію УНА. Після таборів так і не повернувся додому. Сотник Майдану Сергій Дідич — його внук, тож мав у кого черпати патріотизм та незламність перед ворогом.

«Як одружилася з Сергієм, то прийшла за невістку до Дідичів. Вразила барвиста сорочка, що його бабуся Розалія приготувала собі на смерть. Відшила візерунок рукава та манжет повністю, в кольорах, а вуставку — візерунок вище рукава — тільки чорними нитками розвела. Шукала на сайтах, серед знайомих вишивальниць та наших колекціонерок Галини Гафійчук і Людмили Вонсуль такої притаманної селу «стрілецької» сорочки. Дуже хотіла подарувати донечці як родинний оберіг, згадку про батька», — розповідає Галина Дідич.

«Така в нас, на Покутті, побутувала традиція: жінки завчасно лагодили собі стрій «на відхід». Переважно то шлюбні або найкращі повсякденні сорочки покутянок. Такою й була вишиванка Розалії Дідич. Пані Галина у сорочку для донечки вклала свої радості та застороги, свій патріотизм і життєву філософію. Іринка в ній зустрічала цього року Великдень. Це вишиване полотнятко, виплекане не одним поколінням, дає силу бути, зростати й укріплюватися», — доповнює пані Галину Людмила Вонсуль.

Національний стержень

Батько Людмили Вонцуль — Городенківський декан УГКЦ Ігор Левицький, а чоловік — парох міської Миколаївської церкви о. Микола. Сама ж жінка поєднує в собі катехитку (навчає християнських цінностей), майстриню, колекціонерку і вправну вишивальницю. Часто їздить на етнографічні фестивалі, в пошуках старовинного шиття здійснює експедиції, на виставлених на продаж виробах на інтернет-аукціонах знаходить досі незнані візерунки. Та головне — відтворює їх, вивчає призабуті техніки.

«Важливо згадати хранительок оберегів — тих безіменних героїв, майстрів вишивки та наївного мистецтва, хто майстерно вплітав кольори нашого стягу в елементи строю та ікони (навіть якщо вони там не дуже пасували за стилем і каноном).

Але то було треба: як самовираження, як ідентифікація, як послання», — акцентує дослідниця.

Людмила пропонує згадати, особливо людям старшого віку, як кидалися в очі квіточка із жовтою серединкою та синіми пелюстками на сорочці чи ідентична плямка у вишитій пташечці. Чи два різні кутасики: один жовтий, інший блакитний. Чи вищий пілотаж троля: одна стрічка блакитна, інша жовта, гордо висунута на груди із вінка дівчини в національному строї.

«Особливо, коли то хор, і той хор на сцені комуністичного заходу!.. Згадайте. Як червоніли парторги, а ви вдавали затурканих. І як ви ті сорочки переховували. І як відшивали. І як зберегли. І як хотіли передати вашим дітям той національний стержень без лишнього патякання. А нам тепер би просто вміти побачити це в давньому вишитті, і просто знати, якою ціною то збереглося», — наголошує Людмила Вонсуль.

Війна з українською державністю ведеться на всіх фронтах, на інформаційному — найзапекліша, бо в ній на кону — серця і голови наших громадян. Тож будьте пильними, навіть коли щось на автоматі пересилаєте в соціальних мережах.

Пильнуйте і пропагуйте наше — українське!

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!