Країна роздоріж


Україна – це простір вдавання й наслідування. Це країна і люд, котрі намагаються повторити свій довколишній ландшафт у всьому, з чим мають справу. Тому ґаздині засаджують свої будинки маленькими рослинами-вазонами, котрі знаходять притулок на балконах та підвіконнях, на старих телевізорах та біля комп’ютерів, на книжкових полицях та спеціальних етажерках, навмисне для того споруджених. Ці рослини часто вкрай контрастують із флорою, що в наявности в сих краях, окрім хіба що помідорів та перцю, що

Проте наслідування природи зовсім не обмежується простором квартир та будинків. Воно куди ширше і виходить далеко за їх межі. Воно настільки потужне, що переслідує українців на кожному кроці. Його можна впізнати в їхніх діях і рисах, думках та позиціях.

Найкраще помітити це повторення ландшафту в прокладанні доріг. В манері здійснення цього священного ритуалу взагалі дуже легко пізнати характер цілого народу, що взявся за таке діло. Українці намагаються в асфальті відтворити всі ці горби та ями, всі ці візуальні та фізичні перепади висот, всі ці природні та не дуже перешкоди, котрі бачать довкола. Котрі так сильно люблять, що роблять їм бітумно-щебінні пам’ятники, що простягаються на всю країну та опоясують-підперезують її з усіх боків.

І роблять се для того, аби де б ти не був – відав, що, ось тут ще Україна, бо асфальт роздовбаний, а ось там, де рівненький – вже щось чуже. Щоб, коли прокинувся, по латці на латці посеред автостради розумів, що врешті повернувся на Батьківщину. Щоби завше почуватися вдома, коли бачиш «якість» шляху під ногами. Метод самоідентифікації асфальтом.

Ця, застигла в смолі, творчість – се, мабуть, найбільший витвір мистецтва цього західно-східного народу, принаймні, точно найбільший у плані розмірів. Це полотно з традиційними рисами примітивізму та кічевої культури.

Так-так, наші дороги слід розглядати не як шлях, хоча й як свій окремий вектор руху, цей загадковий третій путь, таки можна, хоча і не варто. Все ж це не воно, а радше величезний витвір мистецтва, котрий слід спостерігати на відстані та вважати культурною пам’яткою, ніж вчиняти ним рух.

Якщо все-таки наважуєтесь, то мусите усвідомити, що берете участь ні в чім іншім, як перфомансі. Хоча кількість охочих приєднатися, попри всі перестороги, не сповіщаючи про те медіа, хоча й без попередньої домовлености, нагадує трохи флеш-моб, спонтанний флеш-моб по краш-тестові власних автівок.

Ця країна вкрай схожа на такий краш-тест. Результат його може бути різним, правда, ми не знаємо, чи цей заїзд уже з подушками безпеки, чи виробник про них не подбав, бо виробником, власне, ми є самі. А в цій країні ніхто так погано не знає про товар, як той, хто його виготовив.

Він може мати сотні недоліків, а може й десятки плюсів. Абсолютно неочікуваних, котрі ніколи не стали би явними, якби не така нелюдська експлуатація продукту, що може спасти на думку лише нам, якщо не брати до уваги одного божевільного сусіда, з його, в рази екстремальнішими, атракціями, штибу розігнати на всю швидкість свій тарантас, котрий свідомо спроектовано без гальм.

В тій країні гальма вважають якоюсь недорікуватістю, помилкою, бо ж гальма – це для слабаків, а там люблять, щоби усе всерйоз, на повну, інакше життя відчувається не так сильно. Бо ж який росіянин не любить швидкої їзди? Прикметно, що цей сусід теж з нами на цій дорозі. Йому не подобається напрям, в якому рухаємося, тому час до часу таранить нас.

Але ми все ще на трасі. Традиційно змереженій ямами, що вторять ландшафтові. Ми наче вже добралися до головного в своєму житті роздоріжжя. На ньому ціла купа показників в різні боки. Наче зрозуміли, що пора брати на Захід, ми вже наче і їдемо туди, але наша манера латати дороги, латати залатане, наше авто, за кермо котрого ми посадили людей, котрих самі підібрали по дорозі після того, як одного разу вже встигнули висадити, – все це дуже сповільнює рух.

Ми напхали в нашу дрібну автівку кількадесят пройдисвітів та негідників, перефарбованих виродків та завше червоних нелюдів. Нам куди більше личило би позичити в Дока його «Делоріан» та відправити всіх цих нафталінових покидьків «назад в минуле» десь в часи динозаврів та інших приємних істот, проте ми й далі тягнемо їх усіх із собою.

Наша машина – «диво» вітчизняного автопрому, яке радше є імітацією транспорту, вдаванням авта, ніж самим автом. Як, власне, автопром є імітацією автопрому. Вона дуже добре надається для наших дій – для цього майже сакрального вдавання руху. Вона перевантажена, в її багажнику сидять корупціонери, котрі пробивають заточками єдину запаску, на даху їхні поплічники, що розмахують якірцем, котрим хочуть пришвартувати нас до якоїсь тихої гавані, де можна буде й далі рейдерити та дерибанити усе підряд, всередині салону із нами прямує купа даішників на заднім сидінні, котрі перед очима водія махають палицею, вимагаючи зупинитися і беруть з нього та всіх, хто в авто, хабар, а потім добру частину суми знову передають на передні місця.

В салоні дуже багато шуму, всі кричать навперебій, радять водієві, як їхати і куди повертати, тиснуть то на газ, то на гальма, тягнуть на себе кермо, не вдягають за жодних обставин паски безпеки, пересідають з передніх місць на задні, вистрибують на ходу, жують, читають, співають, намагаються танцювати та кохатися, святкують весілля та відзначають поминки, хрестять дітей та відпроваджують їх до школи, цілуються на останньому ряді та кидають щось в бік сусідського тарантасу, що не припиняє час від часу свої спроби збити нас зі шляху та відправити у кювет.

Довкола ґвалт та плутанина. Незрозуміло, де чиї ноги та чиїх це все рук справа? Хто насправді веде цю машину і чи веде взагалі? Чиї з цього всього вуха стирчать і що це за вдоволене рильце в пушку на заднім ряді? Як всі ці люди вмістилися в таку крихітну автівку?

При цьому хтось вимагає висадити всіх даішників і міліціянтів, чиновників та депутатів, це кілька разів навіть ставлять на голосування, але ж нічого не чути і нічого не видно, бо все затуляє чорна кіптява від запалених шин.

За цим всім сусідське авто продовжує нас таранити, від чого по дорозі відпадають окремі деталі. На це всі зважають, тобто звертають увагу, але рух наш настільки повільний, що й не помічаємо, як ці величезні частини корпусу віддаляються від нас, як сусідня автівка, цей побитий життям Москвич, що косить під Побєду, пробує прилаштувати наші деталі собі куди-небудь, хоч кудись, не стишуючи при тому ходи і забуваючи про наявність своїх, котрі не завадило би протерти, змастити чи поремонтувати. І зазнає в тій спробі прилаштування фіаско, але повертати нам запчастини явно не належить до його намірів.

На енному колі хтось врешті зауважує, що ми й досі не виїхали з-за меж кільця, поза яким й почнеться реальна автострада в потрібному нам західному напрямку. Ми вже не один день, місяць і рік не можемо звідси вибратися, намотуючи кола, лиш час від часу змінюючи водія.

У нас закінчується пальне. При цьому хтось постійно умудряється цмулити цигарки біля єдиної каністри із ним, та стріляти в повітря. Мабуть, тепер уже не холостими.

І від цього руху по колу ми знову щоразу повертаємося до роздоріжжя. І точно так само кожного разу звідкись виникають ті, котрі кажуть, що повертати слід на Схід, і тоді точно доїдемо. Їх все ще не слухають, але невдоволених стає кожного разу більше. Так само стає більше мордатих даішників на задньому сидінні та тих, хто намагається закинути в бак трохи цукру-рафінаду.

Попри все авто продовжує рух чи то його імітацію. Ті, хто за кермом час від часу відмовляються від послуг шоферів куди кращих машин, що проїжджають поруч. Вони готові надати поміч, відбуксирувавши нас в потрібнім західнім напрямку. Відмовляють, не бажаючи розлучатися з усіма мудаками, котрі сповільнюють наш рух, з довколишніми краєвидами та ландшафтами, що повторюються в геометрії асфальту, в його ямах та вершинах. Якби їхня змога, вони би взяли цей суцільний пам’ятник українській ментальності і вчепили би його до багажнику, щоби протягнути з собою в цім західнім напрямі, сповільнивши рух до такої мізерної позначки, котрою можна було би знехтувати. Бо це все таке рідне.

І поки ті, на передніх сидіннях, ділять між собою, хто відповідає за поворотники та клаксон, кому належить дивитися в дзеркала заднього виду і вмикати пічку, чия черга відчиняти та зачиняти бардачок, ще не приступивши навіть до розподілу того, хто має повертати кермо, хто тиснути педалі, а хто перемикати передачі, не помічають нічого довкола себе.

Вони виїжджають на зустрічну і всіляко намагаються скоротити відстань, порушують правила, сподіваючись, що водії в автівках з номерами EU вдаватимуть, ніби нічого не бачать. Що вони так само більше ті, хто вдають, ніж ті, хто кермує.

І поки розігрується цей спектакль, поки шофери з європейськими номерами важко зітхають, уздрівши десь поруч наше авто, його водії не помічають, як пасажири самі потрохи звільняють салон від небажаних персонажів, що в повітрі вже чується запах бунт і що скоро вже не буде деталей, без котрих «диво» нашого автопрому може продовжувати рух.

Що скоро ця тачанка може просто перетворитися на груду запчастин для Москвича божевільного сусіда. В такім випадку доведеться рано чи пізно злетіти з траси і розбитися на ніц, бо в тім авто ніяких подушок безпеки, ні гальм не передбачено заводськими ГОСТами. А ще воно під зав’язку забите каністрами з бензином, ну, щоби точно не залишилося ні найменшого шансу вижити.

Залишається сподіватися, що сусідська розвалюха швидше злетить з траси, ніж добереться до нас.

Єдине, що тішить в цій ситуації, що ми, попри все, продовжуємо рух. Тільки цього разу той випадок, що, для заспокоєння, мусимо нехтувати показниками швидкості цього руху.

Бо «поки рухаюсь – доти існую» - це cogito ergo sum цієї країни.

Назарій Заноз, Збруч