Пекарня останньої надії, або Паски від переселенців


Підприємці з Івано-Франківська від початку війни прийняли 23 родини вимушених переселенців

24 лютого соціальна пекарня в Івано-Франківську призупинила свою роботу, як і більшість підприємств у місті. Всю логістику було зруйновано. Клієнти не звертались. Натомість сюди все більше пробивались благання людей про допомогу. Так підприємці враз стали волонтерами., пише Укрінформ.

ЛЮДИ НЕ ЗНАЛИ, КУДИ ЇХАТИ

«Наша пекарня прийняла від початку війни 23 родини. Спочатку це були друзі, знайомі. Потім – знайомі знайомих питали, чи можна бодай на день зупинитись. Люди не знали куди їхати, як рятуватись. А в нас було офісне приміщення, ще не пристосоване. Знайшли матраци, організували спальні місця та зону кухні, де можна було б щось елементарне приготувати. Нині в нас проживають близько 15 людей. Тепер чекаємо людей з Костянтинівки», - розповідає Володимир, засновник соціальної пекарні-майстерні «Хліб. Ко»

Він пригадує, що перші дні видались досить важкими. Постійно не вистачало продуктів, тоді як людей приїжджало все більше і більше. Харчі довелося збирати в громаді. Про підприємництво навіть не йшлося. Підставити плече зголосилась чеська організація «Людина в біді».

«Завдяки їм ми придбали борошно і почали пекти хліб для переселенців», - говорить Володимир.

Тепер, каже, якщо вдасться ще налагодити реалізацію випічки, то пекарня зможе платити зарплату людям, які зголосяться тут працювати. Але це поки у планах. Нині тут волонтери та переселенці випікають паски і діляться не лише рецептами, але й своїми історіями та спогадами.

Ольга Шегда
Ольга Шегда

«Зневіра та відчай не можуть затьмарити світлого Великодня. Хочемо поділитися нашими вміннями та паскою, підтримати  людей, яких застав жах війни у їхніх домівках», - зазначає дружина Володимира, Ольга Шегда. 

МИ ТІКАЛИ БЕЗ НІЧОГО

«Ми завжди пекли паску на Великдень. Але вона у мене «важка» за інгредієнтами, бо я додаю у випічку і масло, і маргарин, і сметану, і молоко… У нас дуже ситні і здобні паски. Тут печуть легші», - розповідає пані Лариса, яка майже місяць тому приїхала до Івано-Франківська.

Пані Ларисі 59 років. Вона з Донецька. У 2014  переїхала звідти в Ірпінь, який 4 березня довелось залишати поспіхом.

Лариса
Лариса

«Ми не знали, куди їхати. Я, чоловік і син тікали без нічого. Навіть без документів. Нам сказали, якщо за 5 хвилин не вийдете, залишитесь тут. Поспіхом переходили Романівський міст. Там нас підхопили військові і довезли до залізничного вокзалу Києва. Ніч ми перебули у знайомого. Тоді добрались до Білої Церкви. Звідти попутним транспортом ми дістались до населеного пункту, що 25 км від Мукачева. Там нас прихистили в гуртожитку. Потім порадили переїхали в Мукачево. Втім, не змогли там залишитись (плаче). Так сталось, що люди, які нам допомагали, були з нами геть різних поглядів на ситуацію, яка у нас склалась. Ми просто подякували і пішли на залізничний вокзал», - пригадує Лариса.

Каже, виглядали будь-який потяг. Добрались до Львова. Вже 9 березня втомлені і голодні міркували просто повернутись до Києва.

«Ми дуже замерзли. Побачили автобус на Івано-Франківськ і просто сіли в нього погрітись. Так дістались до цього міста, розпитали, як потрапити до залізничного вокзалу, але син ще зателефонував до давнього знайомого, Володимира. Ось він нас просто врятував», - говорить Лариса.

Вона з родиною залишилась у соціальній пекарні Івано-Франківська. Згодом сюди вдалося перевезти і 83-річну маму з Донеччини. Вона жила за 30 км від лінії розмежування. Повертатись фактично родині поки нікуди.

«Два останні роки ще планували життя, а тепер дуже важко. У перші дні я навіть з мамою не могла говорити - такий був стрес. Знаєте, оці люди просто відігріли моє серце, і ми потроху забуваємо пережитий жах» , - запевняє Лариса.

МИ ВСІ ТЕПЕР СТАЄМО БІЛЬШИМИ УКРАЇНЦЯМИ

Пані Світлана – вчителька математики. Вона із 11-річним сином три дні тому приїхали до Івано-Франківська з Костянтинівки Донецької області.

Світлана
Світлана

«Люди допомагали завжди. Всю дорогу. Скільки ми їхали - хтось купить водички, хтось допоможе з речами, комусь я запропоную поміч. Оця підтримка людей об’єднує нас, ми всі тепер стаємо більшими українцями», - переконана пані Світлана.

Вона розповідає, що паски на Великдень у родині пекли завжди.

«Бабуся пекла. Потім мама, старша сестра. Оце і я 11 років сама печу на Великдень, роблю крашанки. У нас паски більш солодкі, важкі. Ми сьогодні навіть сміялись, що у нас і солодкі паски їдять з борщем», - посміхається пані Світлана.

Пригадує: про початок війни їй повідомив старший син вранці.

«Зателефонував пів на шосту з Токіо, де навчається. Я питаю, що сталося. А він мені: «Це у вас, мамо, сталося страшне – війна». Тоді я чую гуркіт, вибухи. Але ж ми до них звикли, бо поруч гримить періодично.  Тому я  не вірила. А син мені: «Мамо, Маріуполь, Харків, Київ уже бомблять. Виїжджайте!», - пригадує Світлана.

Однак з виїздом швидко не склалось. Ще три тижні після початку війни жінка працювала у школі. Тепер двічі на тиждень  проводить уроки онлайн.

«Багато дітей виїхали. Ті, які залишились у Костянтинівці, мало виходять на уроки через поганий інтернет. Усе важко, але перемога буде за нами. І наступний Великдень ми святкуватимемо вдома. Я дуже на це сподіваюсь», - каже пані Світлана.

 «Люди, які в нас живуть, це - велика сім’я, попри те, що одні приїжджають, інші - виїжджають. Але у нас є діти, мами, бабусі і навіть маленькі домашні улюбленці - два песики. Ми стали великою родиною, яка готується до Великодня», - розмірковує Ольга Шегда.

Вона кличе жінок прикрашати паски і запевняє: своєю випічкою пекарня поділиться з усіма нужденними, як і годиться українцям перед Великоднем.

Ірина Дружук. Івано-Франківськ.

Фото автора.



Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!