"Ціную, що залишився живим". Воїн з Калуша Андрій Біник — про чотири місяці російського полону

11 Квітня 2026, 11:59

23-річний військовослужбовець з Калуша Андрій Біник провів чотири місяці в російському полоні.

У лютому 2025 в селі Янтарне, що на Донеччині, разом із побратимами він потрапив у неволю. В перші години полону росіяни застрелили пораненого товариша Андрія. У колоніях солдати РФ били та принижували бійців, змушували вивчати російський гімн, співати радянські пісні та утримували понад 300 людей у переповненому бараці. Попри постійний страх і біль, військовий щодня молився, аби вижити й могти подзвонити матері, щоб запевнити її, що він живий. Після повернення до Калуша Андрій Біник проходить реабілітацію, створює власний мультфільм і вивчає програмування.

Про те, як виживав серед знущань і голоду, примусово слухав російську пропаганду, а також як молитви давали сили не втратити надію, військовий розповів Суспільному.

"Військова справа мене не дуже цікавила. Хіба що автомат розбирати трохи було цікаво, а так — ні"

Андрій Біник народився в місті Заставна Чернівецької області. До п’яти років жив там, згодом разом із родиною переїхав до Калуша, де навчався у ліцеї № 4. Після школи Андрій вступив до Вищого професійного училища № 7. Там здобував фах зварювальника.

"Займався футболом, гуляв із друзями як всі діти. Десь у 2016-2017 роках побачив відео на YouTube про монтаж і теж захотів спробувати — почав знімати свої відео. Військова справа мене тоді не дуже цікавила. Хіба що автомат розбирати трохи було цікаво, а так — ні", — пригадує Андрій Біник.

"Подумали з мамою, що краще відслужу і додому повернуся"

У липні 2021 року Андрій отримав повістку та вирішив піти на строкову службу. Після розподілу у грудні 2021 року його направили у військову частину у Хмельницькій області. Курс молодого бійця Андрій проходив у Старичах на Львівщині. Згодом служив у 47 арсеналі пожежником, а також перевіряв сховища і техніку.

"Ми так подумали з мамою, що краще відслужу і додому повернуся. Я пішов до військкомату із повісткою, розписався, і вже нас відправили на розподілення. Після чого сказали обирати, ким хочу бути. Мені сказали, що я буду кухарем, потім пожежником", — розповідає військовий.

Після вишколу на Львівщині Андрій Біник повернувся у військову частину у Хмельницькому, де перебував на службі до 2024 року. У листопаді того ж року він приєднався до 71 окремої аеромобільної бригади.

У Житомирі хлопець пройшов прискорене навчання та підвищення кваліфікації.

"Мені мали дати літати на безпілотниках, але цього не сталося. У мене була посада розвідника. Навіть дотепер не знаю, ким я був. Навчався майже три місяці, ще місяць — у Житомирі на навідника БМП, і вже потрапив у бригаду", — розповідає він.

"Старший групи взяв усе на себе і сказав: "Давайте, хлопці, підемо здамося"

27 січня 2025 року Андрія Біника та його побратимів викликали на передову. Зі слів військового, перший шлях до позицій виявився небезпечним. Під час руху вони натрапили на міну, автівку підірвало, і бійці змушені були бігти орієнтовно три кілометри назад.

Через два дні Андрій прибув на позицію у село Янтарне на Донеччині, де бійці провели декілька днів. Їх мала змінити інша група, але почалися масовані обстріли.

"Ми перебігли в другий бліндаж. Нас там уже було одинадцятеро. Частина втекла, нас залишилося четверо — двоє поранених, я та ще один чоловік. Потім на нас скинули пластид — це п’ятилітрова пляшка з болтами. Нас оглушило. Чуємо росіян: "Здавайтеся, а то закидаємо вас гранатами". Я легенько висовую голову з бліндажа і чую вистріл. У нас якраз один автомат залишився, він заклинив. Старший групи взяв все на себе і каже: "Давайте, хлопці, підемо здамося". Ми вилазимо, знімаємо "бронік", каски, все спорядження", — говорить Андрій Біник.

За його словами, після того, як бійці здалися, їх відвели до російського бліндажа. Дорогою росіяни вбили одного з його побратимів, який мав поранення.

"Нам зав'язали руки, підняли і спускали в бліндаж. Поки спускалися, отримували ногою в живіт", — розповідає військовий.

Наступного дня бійців посадили на квадроцикл і відправили до міста Курахове. Звідти Андрій зателефонував своїй матері.

"Мені дозволили подзвонити до мами. Розповів, що я у полоні. Вона сказала: "Хай тебе Бог береже”, — пригадує Андрій.

Вивчив гімн Росії за два дні

Приблизно два тижні полонені перебували у Кураховому, а 21 лютого 2025 року бранців перевели до виправної колонії у місто Чистякове. За словами Андрія Біника, там їх били палицями та пластиковими трубами. У колонії продовжували чинити і психологічний тиск.

"Сказали вивчити гімн Росії, якщо не будемо знати, то вони нас битимуть. То я вивчив за два дні, щоб вони не чіпали. Доводилося "получати", бо інші не могли вивчити. І так всі за одного діставали", — розповідає військовий.

Зі слів Андрія Біника, пізніше бранців перевели в барак, у якому утримували понад 300 людей.

"Ми бігли в їдальню шеренгою. Співали російські пісні 1945 року. Їжа там була погана — вода, картоплинка. Я пробув майже два місяці в тій виправній колонії і раз тільки попався салат "Вінігрет". Переважно була недоварена їжа, така як помиї", — каже Андрій Біник.

"Поки стриглися, то руки — назад," і нас двоє стрижуть, а один позаду стоїть і по печінці б'є"

Пізніше полонених переводили в інші тюрми: спочатку на короткий етап на окупованих територіях в Україні, потім у СІЗО до Тверської області. Там умови для полонених були трохи кращими, але росіяни знущань не припиняли, пригадує військовий.

"Заходили зігнутими. І як роздягалися, то вони нас уже били не палицями, а руками та берцями. І поки стриглися, то руки — назад, і нас двоє стрижуть, а один позаду стоїть і по печінці б'є. І коли б'є, говорить: "Що потрібно сказати? Слава Росії!" Так і говорили, щоб ще більше не "получити”, — каже Андрій Біник.

Попри тиск і пропаганду, Андрій Біник пригадує, що намагався зберегти внутрішню стійкість, аналізував російські відеоматеріали, які їм постійно показували, та спостерігав за діями охоронців. У червні 2025 року його викликали на допит та змусили записати звернення для російських медіа.

"Говорив так, як вони сказали, що нібито Україна і Зеленський не хочуть нас міняти, і що я хочу побачити свою сім’ю. Після звернення журналіст запитав, чи можу я подзвонити до мами. Дали дозвіл. Я подзвонив і сказав, що мене не хочуть міняти. Мама засмутилася. У той момент я відчув, як мені бракує дому", — пригадує звільнений з російської неволі.

Андрій Біник каже, що у полоні йому допомагала триматися молитва.

"Не хотів вчити ті пісні, але доводилося, щоб не отримувати стусанів. Треба було якось вижити. Молився кожного дня, просив, щоб лояльніше ставилися й щоб не було сильних побиттів на тілі, щоб вижити. І я відчув, що недовго там пробуду, три-чотири місяці, може, шість. Я собі так повірив — і так сталося. Це — велике чудо", — говорить Андрій Біник.

Вільний час у полоні він проводив з військовослужбовцями з "Азову", читав книги, щоб відволіктися і підтримати себе морально.

"Я читав здебільшого детективи, "Відьмака" теж читав. Все російською. Там не було українських книжок", — додає військовий.

"Коли літак приземлився в Білорусі, нам розв’язали руки й очі й сказали: "Все, хлопці, ви їдете на обмін"

За два дні після звернення для російських медіа Андрія Біника відправили збирати речі та перевірили його біографію. Потім його посадили в автозак разом із ще одним полоненим й повезли, не розповідаючи, куди. Тоді, каже військовий, зрозумів, що повертається до України.

"Коли літак приземлився в Білорусі, нам розв’язали руки й очі і сказали: "Все, хлопці, ви їдете на обмін, можете руки зі спини забирати". Сіли в автобус, дивилися на краєвиди, орієнтуючись по сонцю. Побачив наших представників — і тоді зрозумів, що вже вдома. Радість переповнювала", — говорить колишній бранець РФ.

Після чотирьох місяців у полоні Андрій Біник схуд приблизно на 15 кілограмів.

"Якраз нас виводять. Наші представники прийшли, нас забрали в автобус. Ми були такі худі. Коли побачили їхніх полонених, а вони — повнуваті такі, щокасті", — говорить боєць.