Блог Юрія Андруховича: Уроки вікіпедії

news-image: Блог Юрія Андруховича: Уроки вікіпедії
Новий блог відомого письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Читати Вікіпедію часом корисно. Проте довіряти їй слід хіба що з дуже скептичною обережністю. Я вкотре переконався в цьому, коли вчора випадково напоровся на статтю про себе самого і – mea culpa! – перебіг її поглядом.

Уже в третьому реченні цієї статті зазначається, ніби я віце-президент Асоціації українських письменників. Насправді я не є ним уже щонайменше з півтора десятиліття, моя «віце-президентура» тривала якісь лише пару років, починаючи з моменту заснування АУП у 1997-му.

Крім того, автор чи автори статті десь побачили італійське видання мого роману «Перверзія» (насправді його італійською ще не перекладено), а часопис «Потяг 76», який ми з Олександром Бойченком у тяжких муках і блаженних радощах насилу тягли центральноєвропейськими коліями протягом кількох років, чомусь визначили як «літературний альманах сучасної польської прози». До того ж я виявляюсь «одним із засновників постмодерністської течії в українській літературі (ого!), яку умовно називають «станіславським феноменом» (отак!), а «представники цього напрямку активно розробляють поетику "карнавального" листа». Не надто тривалі роздуми, до чого тут якийсь «лист», завершилися здогадкою, що насправді мало бути «письма», але перекладацькій машині це слово здалося недостатньо українським. 

На тлі цих та багатьох інших проколів доволі невинно виглядали такі, м’яко кажучи, фактичні неточності, а кажучи жорсткіше, вигадки й домисли, згідно з якими я «певний час був радником мера Івано-Франківська з питань культури», а «докторську» пишу «по творчості американських поетів-бітників».

Повторюся: статтею я лише перебігся, тож повний перелік дурниць і чуток, поданих у ній як чистісінькі факти, може бути в рази довшим. Насправді я не став би нині про все це розводитись, якби в око мені не впала одна з підназв – «Критика». Можна було думати, що йдеться про літературно-критичні оцінки моєї творчості, тож я вирішив придивитись уважніше. Але ні: йшлося про щось цілком інше – мою, як її назвали автори, «заяву» 2010 року «про можливість відокремлення від України Криму й Донбасу». І тут читання Вікіпедії із заняття місцями корисного перетворилось особисто для мене на радше шкідливе. Мене чекало доволі прикре відкриття: виявилося, що навіть Тарас Стецьків, один із найсимпатичніших мені українських політиків, того незабутнього 2010 року так само надавав мені по зубах! Він начебто обізвав мою «заяву» «істерикою інтеліґента за принципом "шеф, усе пропало!"», а далі начебто сказав: «Такі висловлювання можна зрозуміти і частково виправдати лише як емоційну реакцію на те, що коїться нині в державі. Але ставитися серйозно до цих слів не можна! Люди, які свідомо виголошуватимуть такі тези, будуть поставлені поза суспільством, оскільки в українському суспільстві немає настроїв і запитів на якесь відокремлення».

Задля коректності додам, що Вікіпедія цитує Стецьківа непрямо, а посилання на його цитату веде нас не до першоджерела, а до публікації «Високого Замку», в якій ці слова знову ж таки лише цитуються. Для мене лишається таємницею, де саме й за яких  обставин пан Тарас облаяв мене істеричним інтеліґентом. Принагідно зауважу, що від часів більшовизму ця метода спрацьовує на наших теренах безвідмовно: хочеш когось, як тобі здається, особливо вбивчо принизити – обзови його, падлу таку, інтеліґентом, а ще краще – інтелігентом, бажано додавши один-два міцні епітети, як наприклад, «гнилий» чи – пан Стецьків трафив у десятку – «істеричний».

Хоч там як, але у Вікіпедії ми тепер з Тарасом Стецьківим навіки разом, і цього не вирубати жодною сокирою, а принциповість і мудрість народного депутата вічно вражатимуть усе нові покоління українців. Я міг би навіть порадіти цій перспективі, якби не раптовий сигнал із підсвідомості. Його природу я зрозумів, коли забивши ім’я та прізвище політика в пошуковик «Української правди», відразу ж і знайшов те, що в мені тенькнуло – колонку, на яку, згадалось, я звернув був увагу в день її публікації 16 грудня минулого року. Пан Стецьків назвав її «Донбас також має визначатися: з ким він?». А в ній – чорним по білому – запропонував (правопис Автора зберігаю незайманим, не додавши ніже тії коми – Ю. А.): «Під міжнародним контролем на окупованій частині Донбасу, а можливо і на всій території Донецької та Луганської областей, проводиться референдум з ким хоче жити Донбас: чи він хоче залишитися в складі України, чи хоче приєднатися до Росії». І трохи нижче – не менш революційна думка: «Бо як ні, то ні: в Конституції України передбачена можливість її територіальних змін».                               

Ось такий коперніканський переворот ув окремо взятій голові. Ні, про копірайт мені не йдеться. Про вибачення, щиро кажучи, теж ні, хоч було б незайво його отримати.

Мені йдеться про певний дуже дошкульний симптом, такий характерний для нашого політичного класу – повільність рефлексії, лінощі думки. Чи, може, бідність уяви? Сліпота, глухота? Чотири з половиною роки знадобилося професійному політикові для того, щоб – о диво! – побачити ту саму реальність і рішуче приєднатися до моєї «заяви істерика». А так переконливо вимагав, щоб у жодному разі не ставитися до неї всерйоз!

Ніхто й не поставився. Так тепер і живемо.   


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 19.04.2015 03:17




загрузка...