ІНТЕЛІГЕНЦІЯ І ВІЙНА НА ДОНБАСІ

news-image: ІНТЕЛІГЕНЦІЯ І ВІЙНА НА ДОНБАСІ
Доповідь на науково-практичній конференції \"Феномен української інтелігенції\" у Красноармійську, 17 березня 2016 р.

Г.Касьянов, досліджуючи феномен української інтелігенції ХІХ-ХХ ст., називає інакомислення, незгоду з політикою абсолютизму, «опозиційність» до правлячого режиму головними ідентифікаційними ознаками цієї верстви суспільства [1]. Інтелігент – це втілення громадської совісті, це завжди небайдужість і просвітництво мас, шляхетність борця з несправедливістю і самопожертва в ім’я нації та держави.

Взірцем морального спротиву ідеології радянського шовінізму, офіційно іменованого інтернаціоналізмом, був рух шістдесятництва. «Українські буржуазні націоналісти» (так їх затаврувала тодішня влада) – а серед них були прогресивні вчені, письменники, художники, педагоги – стали в обороні честі й гідності свого народу, в обороні рідного слова та культури. Так, шістдесятники були мовними та культурними націоналістами, бо постали на захист свого (шовінізм же – це вбивство чужого).

Сучасні ж філософи констатують виродження української інтелігенції в наші дні [2, с.339], її безсилість і напівпаралітичний ментальний стан [3, с.13]. І. Лосєв подає дошкульну характеристику інтелігентів сьогодення: частина з них «злилася в екстазі» з анти­українською владою; частина, намагаючись вберегти рештки гідності, прагне потроху з нею співпрацювати; інші «шукають взаєморозуміння»; а дехто щосили доводить новому начальству свою лояльність і непричетність до будь-чого українського, водночас доносячи на своїх колег [4].

На нашу думку, витоки такої ганебної поведінки нашої інтелігенції слід шукати в постколоніальному і постгеноцидному (див. [5]) стані самого українського суспільства, а внаслідок цього – у відсутності в Україні національної еліти.

За спостереженнями Джеймса Мейса, «сталінська політика соціологічно запаленої землі до певної міри знищила Україну як таку, в сенсі, що вона зробила кардинальний розрив у процесі нормального розвитку українського народу, і це призвело до унікальної ситуації – якщо розвал комунізму міг у таких країнах, як Польща, Чехія, Угорщина тощо призвести до реставрації втраченої незалежності передіснуючих народів, то в Україні, поза межами західних областей, українська нація в сенсі людської спільноти, яка має консенсус щодо власної ідентичності, власної історії, культурних цінностей, у певному розумінні залишилася просто національною меншиною у власній країні. Іншими словами: народ і країна були такі засмикані, такі залякані, що коли Україна виборола незалежність, у народу не було чітко визначеної спільної думки щодо власного майбутнього» [5, с.63].

За Мейсом, трагедія незалежної Україні в тому, що в ній, за відсутності національної еліти, домінує еліта територіальна – зі звичками традиційної номенклатури (думай одне, кажи друге і зроби третє) і з повною відсутністю національних цінностей і державницьких орієнтирів.

Луганщиною від 1991 року керувала або пострадянська, або відверто проросійська політична еліта, й обидві вони тяжіли до Москви як політичного центру, а зовсім не до Києва. Сумлінно й завзято виконуючи при цьому всі настанови кремлівської влади в поширенні «русского міра» і звуженні «українського світу», в консервації «совка» на території області, що й призвело в кінцевому рахунку до гуманітарної ситуації, яка стала сприятливим тлом для російської агресії 2014 року, здійсненої в ім’я захисту прав «русскоязичних соотєчєственніков» – передусім прав на мову, культуру, «правдиву історію».

Територіальну (містечкову) політичну еліту в Луганській області обслуговувала така ж територіальна, а не національна, інтелігенція (з нечисленними винятками в її середовищі) – учені, журналісти, культурні діячі, педагоги тощо. Вона творила міфологеми, що цілком кореспондувалися з ідеологією «руського міра», напрочуд активно пропагувались у місцевих ЗМІ і втілювались у навчально-виховній роботі.

Деякі місцеві вчені й літератори старшої формації у своїй українофобській справі вийшли навіть на загальноукраїнський рівень – як, наприклад, автори пасквілів на знакових постатей української національної культури «Тарас Шевченко – крёстный отец украинского национализма» и «Украинка против Украины». А інші гострі на язик молоді літератори, принижуючи й висміюючи в телеефірі українську мову, образно порівняли літеру «Ї» (якої, як відомо, нема в мові російській) з… фалосом.

Ніхто з інтелігентів не сказав свого гнівного слова, коли ще на зорі незалежності місцева влада закрила досить популярні серед луганців за часів перебудови українськомовні обласні газети «Молодогвардієць» і «Прапор перемоги», а згодом припинила ввіз на територію області та продаж українськомовної періодики з Києва і Львова. І після цього шпальти російськомовної регіональної преси зарясніли антиукраїнською пропагандою на кшталт геббельсівської, а полиці місцевих книгарень заповнилися працями О.Бузини та А.Дугіна.

Не було чути протестного голосу луганських інтелігентів і коли влада  під надуманим приводом «оптимізації» закривала поодинокі українські школи, а українські класи об’єднувала з російськими і переводила на російську мову викладання, і коли батьки тих дітей голодували, вимагаючи від тієї влади захистити мовні права їхніх дітей. І коли офіційна (значно завищена!) кількість класів, у яких діти здобували освіту державною мовою, досягла найменшого в Україні рівня – 12%, а дитячих садків з українською мовою фактично не стало зовсім.

«Не помітила» місцева інтелігенція й того, як Луганська міська рада спочатку законодавчо закріпила російську транслітерацію в назвах вулиць (Совєтская, Лєсі Украінкі, Коцюбінского, 30-лєтія Побєди), а потім взагалі вилучила українську мову з табличок на позначення вулиць (які стали виглядати так: «ул. Советская – Sovetskaya Str.»). І як Луганськ, з ініціативи голови Луганської облради В. Голенка, у 2011 році ледве не став Ворошиловградом.

Не було реакції з боку інтелігентів і на прояви агресивної українофобії з боку таких місцевих депутатів-«регіоналів», як І. Зайцева (що вимагала робити доповіді в обласній раді виключно «регіональною» – російською мовою), Р. Мірошник (який назвав дітей, що навчаються українською мовою, «недорасою»), В. Філіппов (який зокрема запропонував використати виділені Міністерством культури для шкіл області 1 млн. грн. не на придбання українських народних інструментів, а на закупівлю піаніно та баянів – на тій підставі, що особисто йому (він за сумісництвом був ще й ректором Луганського інституту культури і мистецтв) невідомі навіть назви тих українських інструментів, які рекомендувало міністерство; ця пропозиція Філіппова була одностайно схвалена депутатами облради і втілена).

Обійшли увагою луганські інтелігенти й багаторічні вимоги парафіян конфесій УПЦ КП і УГКЦ до депутатів міськради виділити землю під будівництво їхніх храмів (натомість кількість церков Московського патріархату за роки незалежності зросла багатократно, завдяки симпатіям влади). І явно пропагандистський візит російського патріарха Кірілла (Гундяєва) в Луганськ у 2011 році, під час якого він прославляв «народ Донбасу», що «ревно оберігає православну віру», і запрошував його будувати спільне з Росією «отєчєство».

Не було жодної реакції на систематичне вивезення луганських учителів на курси підвищення кваліфікації до Росії – з відповідним «озброєнням» їх там методикою виховання «русского патриота»; на перманентне застосування владою адмінресурсу для провокування політичного протистояння з її «не-донбаськими» опонентами, вивезення держбюджетників і тітушок у «потрібні» місця; на створення російсько-донбаського проекту «Еврорегион Донбасс»; на проведення керівництвом області сепаратистських форумів у Сіверськодонецьку (2004, 2008) і Луганську (2013) як передвісників «русской весны»-2014 тощо.

Якби Луганщина сьогодні мала б достатньо представників національної інтелігенції, то ми неодмінно чули б їх голос як реакцію на всі ці неподобства, мали б змогу читати не лише наукові статті своїх колег – викладачів університетів (зізнаймось собі, що ці статті читає, як правило, вузьке коло фахівців), а й публіцистику, яка покликана змінювати світ на краще. (Деякі публіцистичні статті автора як рефлексії на політичні події в Луганську можна знайти на сайті «Радіо Свобода» [6]). А поки що нам відома лише одна достойна наукова відповідь наших колег-гуманітаріїв Р. Міняйла і В. Сабадухи землякам-українофобам К. Дерев’янку, Г. Боброву і М. Грекову [7].

Якби ми мали своїх національних інтелектуалів-елітаріїв, то мали б і завчасне передбачення того, що нині відбувається на Донбасі. Як фінський національний елітарій К. Маннергейм передбачив війну з Росією за 18 років до її початку й розпочав будувати свою славнозвісну лінію захисту ще 1921 року, а наш український елітарій П. Штепа передбачив військовий напад Росії на Україну за 34 роки!

До сьогодні в середовищі луганських інтелігентів ми мали велику когорту людей з антидержавницьким світоглядом, носіїв ідеології «русского міра», «п’яту колону», причому саме такі переважали серед керівників навчальних й культурних закладів, у журналістських колах; вони співпрацювали з владою і допомагали їй боротися з Україною на Донбасі. Друга за чисельністю група – це інтелігенти з ліберальним способом мислення, люди безідейні, мовчазні і байдужі спостерігачі, для яких на першому місці – індивідуальна свобода й особистий комфорт (передусім – мовний); найспритніші з них уміло співпрацюють з грантодавцями (але проекти, які вони розробляють, для України частіше шкідливі, аніж корисні). Зовсім небагато було інтелігентів – діяльних українських патріотів з державницьким мисленням. І, як прикрий факт, констатуємо наявність групи «штатних патріотів», які, очолюючи за завданням російських спецслужб патріотичні організації, зводили їхню діяльність нанівець і при цьому ще й співпрацювали з місцевою владою.

Війна на Донбасі змусила ліберальних інтелігентів виїхати з окупованої Луганщини (бо їм там зараз морально некомфортно). Покинули рідний край і діяльні патріоти (бо їм там просто небезпечно). Агентура виконує нові завдання з Центру – одних спрямували на українську територію, інших залишили на окупованій. А «п’ята колона» переважно залишилась на місці – творить ідеологію «ЛНР» і виховує гідних громадян «молодой рєспублікі».

У 2012 році Ініціативна група «Першого грудня», яка об’єднує провідних інтелектуалів українського суспільства, провела Національний круглий стіл «Місія інтелігенції та вільних людей України». Його учасники в пошуках шляхів подолання моральної деградації суспільства, його загрозливої для української державності автономізації пропонували українським інтелігентам «добровільно працювати для загального добра, любити і цінувати людину чесної і сміливої думки і дії» (Є.Сверстюк); «вести загальнонаціональний діалог задля досягнення широкої суспільної згоди» (І.Дзюба); «створювати структури громадянського суспільства» (Е.Лібанова) тощо.

Навряд чи були почуті колегами пропозиції наступних двох учасників, бо не вписувались у загальний ліберальний контекст круглого столу. Так, Владика Євстратій (Зоря) наголосив на потребі вироблення державної ідеології, і не на 5-10 років, а на далеку перспективу. А історик та етнополітолог Віталій Нахманович зауважив:  «Доки в Україні не буде оновлено одну з існуючих ідеологій, чи не буде створена якась нова віра, яка надихне суспільство, згуртує навколо себе, ми нічого з мораллю зробити не зможемо. Моральна криза не є причиною занепаду суспільства, вона є ознакою ідейного занепаду. Щоб його подолати, нам необхідне оновлення ідеологічного стрижня нашого суспільства».

Навряд чи інтелектуалам, зараженим бацилами лібералізму, а то й конформізму, до снаги бути творцями державної ідеології (поки що її неможливість закріплена у ст. 15 Конституції України).

На тему ідеології в Україні і мовного питання як ключового в ідеологічному сенсі, а також на тему «донбаської ідентичності» міркує той таки В.Нахманович: «Ти живеш у країні українців – знай українську мову й користуйся нею – ось і все. Не треба бути більшим українцем, ніж українці, треба просто поважати народ, на землі якого живеш. А взаєморозуміння між євреями, українцями та росіянами в Донецьку базується на тому, що всі вони насправді є, передусім, радянськими людьми, а не представниками своїх народів. Отож, це не є міжнаціональна толерантність, а союз манкуртів» [8].

Підсумовуючи, зауважимо: якби в України була своя державна ідеологія (як у всіх суміжних з нами країнах) як базис для формування загальноукраїнського, а не містечкового, патріотизму, то неможливі були б будь-які «сепаратизми» на кшталт такого, який ми сьогодні спостерігаємо на Донбасі. Й інтелігенти Донбасу застосовували би свій інтелект на розбудову України, а не на її розкол.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ століть: соціально-політичний портрет / Г. Касьянов. – К. : Либідь, 1993. – 176 с.

2. Філософський словник соціальних термінів / [В.П.Андрущенко та ін.] ; за ред. В.П.Андрущенка. К. : Р.И.Ф.; Харків, 2002. – 671 с.

3. Лой Анатолій. Зникаюча інтелігенція у трансформаціях сьогодення / А.Лой // Філософська думка. – 2014. – №2. – С.7-16.

4. Лосєв Ігор. Компроміс зі смертю? / І.Лосєв [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://tyzhden.ua/Columns/50/57969

5. Мейс Джеймс. Спадщина Голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство / Дж. Мейс // День і вічність Джеймса Мейса / За заг. ред. Л.Івшиної. – К.: ЗАТ «Українська прес-група», 2005. – С.61-65.

6.  Ірина Магрицька. Біографія автора [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.radiosvoboda.org/author/22564.html

7. Церковні псалми блатною музикою, або Донос на Тараса Шевченка в Московський патріархат [Текст] / Р.Міняйло, В.Сабадуха // Сучасність. – 2007. – № 10. – С.88-102.

8. Нахманович Віталій. У евреев есть только одна миссия [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://maidan.org.ua/2015/12/vytalyj-nahmanovych-u-evreev-est-tolko-odna-myssyya/


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 21.01.2017 21:41