Авіатехнік франківської бригади авіації: "Головне - щоб було що вішати під крила"

Оперативний аеродром не знає тиші. Гул двигунів котиться на сотні метрів, змішується з командами, брязкотом інструментів і важким гуркотом навантажувача, що підвозить чергову партію боєприпасів.

Хтось біжить. Хтось підтягує стяжки. Хтось фіксує кабелі. Під крилом МіГ-29 техніки працюють уже на автоматі, кажуть у 114 бригаді тактичної авіації.

Планер. Двигуни. Авіоніка. РЕБ. Озброєння. 

– Готово! 

Одне коротке слово – і годинна робота десятка рук.

МіГ вирулює зі стоянки й за мить розчиняється в темряві.

На горизонті вже світиться інший борт – заходить на посадку.

– Повернувся, – тихо каже один із техніків.

Тут не буває спокою.

Спокій – це просто пауза між завданнями.

«Поіменно знаю кожен борт»

У цьому ритмі з першого дня війни живе Андрій – сержант, авіаційний технік, фахівець із радіоелектронного обладнання.

– У мене кожен борт у бригаді – як хороший знайомий. У кожного свій характер. Більшість – мої ровесники. Тридцятка з копійками.

Каже, що літаки теж втомлюються. Але й вперті бувають.

– Трохи поскрипують, трохи нервують, але не підводять. Бувають витриваліші за нас. Ми сміємося, що ці МіГи не старі – просто багато бачили. На корпусах подряпини розповідають більше, ніж журнали.

«Вже і не рахую, скільки бомб та ракет підвішав»

Андрій махає рукою: цифри стерлися вже давно.

– А навіщо рахувати? Головне – щоб летіло туди, куди треба. Якщо треба працювати ніч – працюю. Другу – теж працюю. Головне, щоб було що вішати під крило.

Його день – це десятки дрібних операцій, які ніхто не бачить:

закрутити, перевірити, синхронізувати, підвісити, протестувати.

– Коли розумієш, що твоя бомба знищить якийсь ворожий штаб чи міст, або допоможе піхоті втримати позиції, – то яка вже там втома?

Посміхається:

– Техніки не старіють – нема коли.

А потім серйознішає:

– Рук завжди бракує. Ротації, різні аеродроми – роботи більше, ніж людей. Але у нас це не обговорюють. Просто робимо.

Андрій – не новачок.

Свій перший контракт підписав одразу після коледжу в 2010-му. Працював на оперативних аеродромах, ремонтував літаки. У 2016–17 служив у десантно-штурмовій бригаді.

Після звільнення був певен: «Усе, більше в армію – ні ногою».

24 лютого він знову був у частині.

З того дня графік став простим: 24/7.

– Піднімали борти, які вже готували до списання. Збирали їх часто по частинах. Та важко було зовсім не фізично, а від усвідомлення, що не всі повертаються з польоту... Молоді хлопці. Ми ж разом працювали, сміялися… Дуже важко. 

«Ми віддаємо пілотам тільки те, в чому впевнені на 100%»

– Це війна. Ми втрачаємо техніку. Багато втратили у перші місяці війни. Наші льотчики виконують ризиковані місії, інакше ніяк. Тому і у нас роботи вистачає. Часто проблему треба усунути на «вже». Тож закотили рукави і вперед. 

Та головне – не швидкість, а якість. Справність літака – наша відповідальність.

– Ми перевіряємо, ремонтуємо, повністю готуємо до польоту. І віддаємо в ескадрилью тільки ті борти, в яких впевнені на сто відсотків.

Головним мотиватором у роботі є відео об’єктивного контролю – розуміння, що саме «твоя» ракета чи бомба уразила об’єкт окупантів чи допомогла піхоті звільнити позиції.  

Льотчики після повернення інколи розповідають: по складах, по техніці окупантів, по мостах, по скупченню живої сили.

«Про що мрію? Про перемогу. Про повернення. Про помсту…»

– У мене на війні загинув брат. І багато друзів. Тому мрія проста: щоб ми вистояли. А росія –  щоб відповіла за кожне життя.

І після паузи:

– А я триматимусь. Поки є що вішати під крила – триматимусь.

Десь неподалік знову лунає коротке:

– Готово!

Хтось тихо повторює:

– Повернувся.

Робота триває...

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!