Наталія Чаплинська: «Війна – це втрати, біль, розруха, але треба жити далі»

Психологічний аспект сьогоднішніх подій: як усе це пережити і яку поведінку варто запозичити в українців, які вижили у концтаборах.

Психолог, керівник благодійного фонду «Інтегро», депутат Івано-Франківської обласної ради від ВО «Свобода» Наталія Чаплинська вже не вперше стає нашою співрозмовницею. Цього разу говоримо про психологічні виклики після перемоги та про дієвість психологічної реабілітації, передає Тижневик ВО "Свобода".

– Пані Наталю, як війна впливає на тих, хто зараз в гарячих точках, і тих, хто очікує своїх захисників в тилу?

– В нас є декілька ліній фронту – передова, де всі воюють, друга, третя лінія захисту в зоні бойових дій і – тил. Спочатку скажу про тил. Гляньте, що робиться з людьми! В Івано-Франківську на проспекті танцює 10-річна дівчинка, яка сказала собі, що хоче зібрати 10 тисяч гривень на ЗСУ. Щодня приходить з мамою, розстелює килимок і виконує під музику гімнастичні вправи. Що спонукає цю дитину це робити? А про дорослих я взагалі мовчу. Люди ночами не сплять. Жінки самі їздять за кордон по допомогу, самі вантажать її. Ми – нація, яка зараз впливає на світ.

Приїжджає до нашого фонду фура з німецькою гумдопомогою. Її треба розвантажити – всі пакунки поносити вручну на другий поверх. Я покликала – і люди прийшли. Сотні чоловіків, жінок – всі носять. За півтори години фура розвантажена. Ніхто не нарікає, всі просто працюють на спільну справу. Німці не можуть зрозуміти, як це відбувається. Всі ці стосунки побудовані на великій довірі. Ми мусимо розуміти ці речі. Бо якщо вам не довіряють – ви цього не зможете зробити.

Тепер про фронт бойових дій. Наші вояки – це люди, які захищають державу. Для того, щоб це робити, вони мусять перейти через колосальні емоційні психологічні навантаження і зміни. Найперше – вояк має бути агресивний. Без внутрішньої агресії не зможе нас захистити. Тому наші хлопці дуже часто бувають агресивними. І до цього мають з розумінням ставитися рідні і суспільство. Вони не з розладами. Вони просто інші, тому що війна спонукає до такої агресивної поведінки.

Для них дуже важлива довіра одне до одного. Побратимство – на все життя. Бо побратим стоїть за його спиною, і в разі потреби вони прикриють одне одного. Ці емоції, ці проживання для вояка цінніші, ніж навіть сімейні стосунки. Дружини, батьки, діти мають це усвідомлювати. В цивільному житті ми можемо десь схалявити, а на війні – ні. Тому наші військові чіткі, конкретні, вимогливі, точні і чесні. З ними складно, вони говорять все, що думають, але це щиро, відкрито. Це не хитрування, не маніпуляція. Інколи складно буває зрозуміти такого вояка, але ми маємо бути готові їх прийняти.

– Чи зможуть військові після перемоги повернутися до попереднього, довоєнного психологічного стану?

– Всіх вояків ми можемо поділити на три групи. На тих, які прийдуть і досить швидко, завдяки своїм духовним, інтелектуальним, моральним якостям повернуться до мирного життя. Їм вистачить пів року для цього. Вони будуть інші, але добре адаптовуватимуться.

Друга частина – це ті, кому буде складно. Вони матимуть обтяженість шкідливими звичками, зокрема й алкоголем. Такі люди матимуть розлади, проявлятимуть агресію. Це захворювання називається посттравматичний стресовий розлад, його треба лікувати. Це розлад, пов’язаний з емоційними станами пережитої війни, коли людина самостійно не може впоратися. Їй потрібна психологічна і медикаментозна допомога.

Третя група – це люди, які потрапляють і в першу, і в другу. Тобто трошки туди – трошки сюди. Звичайно, не всі дружини можуть витримувати такі навантаження. А якщо в сім’ї не було добрих стосунків до війни, то опісля, звичайно, будуть конфлікти. Але є й дружини, які готові для своїх чоловіків зірку з неба дістати – і чоловіки це цінують.

Роботи дуже багато – і з самими ветеранами, і з їхніми родинами. Держава вже робить кроки в цьому напрямку, створюються реабілітаційні центри, які підтримуються фінансово. Бо якщо 8 років тому на наші психологічні тренінги дивилися з подивом, то зараз військові бачать, що це потрібно й корисно.

В нас є тренінгова програма – психологічна реабілітація родин загиблих. Ми вперше в Україні розробили цю програму на рівні області, запустили її спільно з громадською організацією «Спілка родин загиблих і безвісти пропавших» нашої області. Працюємо з 2016 року. Сьогодні ці родини об’єднані, вони спілкуються, їхнє горе стало поштовхом до змін у суспільстві, їх підтримують, відбуваються дійства в пам’ять кожного загиблого.

Але робота з родинами загиблих має специфіку. Я знаю психологів, волонтерів, які не вміють і заговорити з батьками загиблих. Ми ж з ними спілкуємося легко, жартуємо, п’ємо каву, будуємо проекти. Бо життя продовжується. Це елемент дуже великої довіри. Так, війна – це втрати, біль, розруха, але треба жити далі. Така робота психолога має специфіку, не всі можуть її виконувати. Лише відповідні фахівці. Я завжди кажу: ми будемо доброю державою тоді, коли кожен на своєму місці фахово виконуватиме свої обов’язки.

– Як людина має зрозуміти, що їй час звернутися по психологічну допомогу? І чи спостерігаєте ви такі звернення зараз, у час війни?

– Таких звернень зараз багато. Навіть вояки та їхні рідні зараз більше звертаються, аніж у 2014-2016 роках. Бо проведена колосальна робота. З перших днів ми з колегами адаптували до наших умов програму «Психологічна підготовка до бою». Всюди, де лише могли доїхати, ми проводили такі тренінги – у військових частинах, для Тероборони. Командири спочатку боялися допускати нас до військових, а потім дзвонити і просили приїхати ще, бо бачили результат. Кілька тижнів тому приїхав на ротацію один вояка, який раніше був на нашому тренінгу. Він прийшов до нашого психологічного центру, щоб подякувати, бо все, що ми розказували – було корисне.

Не буду стверджувати, що звертаються до нас масово, але набагато більше, ніж раніше. Вони приходять, радяться… Самі дзвонять, навіть з госпіталів, і ми працюємо в телефонному режимі.

– Дайте, будь ласка, кілька порад для українців – як усе це пережити? За що триматися? Чим себе втішати?

– Найперша порада – жити тут і тепер. Нам зараз тяжко побачити перспективу, бо війна не дає. Але. Все, що можеш зробити сьогодні, щоб завтра було краще – роби. Ось таке має бути внутрішнє налаштування. Не чекайте, що все швидко закінчиться. Не думайте, що це довго триватиме. Не оцінюйте всі наявні ситуації. Живіть сьогодні, в моменті. Це те, що врятувало українців, які вижили в концтаборах. Вони не знали, що буде завтра, але проживали повністю сьогоднішній день. Нам теж варто це застосовувати.

Також великою підтримкою є переключення назовні. Не думати лише про себе, а й про тих, кому ще можеш допомогти.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!