«Від обстрілів ховались біля скелетів тварин», - військовий з Ямниці Микола Зелінський

Евакуйовував поранених і загиблих побратимів із поля бою. На фронті боявся мишей.

Микола Зелінський розпочав свою громадсько-політичну діяльність майже 20 років тому. До повномасштабної війни двічі отримував мандат Івано-Франківської обласної ради, очолював Тисменицьку РДА, увійшов до Книги рекордів України як автор «Найбільшого Великоднього кошика», став депутатом сільради та обійняв посаду заступника голови Ямницької територіальної громади.

У лютому 2022-го першими на фронт із цієї громади вирушили десятки учасників АТО, і Зелінський допомагав їм зі спорядженням. Як він розповів Укрінформу, думка стати на захист країни з'явилася вже тоді, але отримав завдання готуватись до зустрічі переселенців і поринув у цю роботу.

Бойовий шлях старшого солдата з позивним «Джміль» розпочався у квітні 2022-го, після російського терористичного акту на залізничному вокзалі у Краматорську.

«ДО ВІЙНИ ГВИНТІВКУ ТРИМАВ ЛИШЕ У ТИРІ»

- Пішов до військкомату, коли дізнався про події в Бучі та Ірпені. Тоді зателефонував голова громади і сказав, що їдуть переселенці, і людей треба розмістити. Я відповів, що стою за повісткою. У військкоматі на той час ніхто не знав, як мене вивести зі спецобліку. Казали, що на це потрібен час. І я залишився, – пригадує Микола Зелінський.

Із заступником голови громади зустрічаємось у Ямниці, в його робочому кабінеті. Тут, як каже Зелінський, зберігаються його найцінніші речі: берет солдата Сухопутних військ ЗСУ та малюнки його дітей – дві долоньки у синьо-жовтих кольорах. Микола Зелінський носив їх під бронежилетом майже рік, коли був на фронті.

Запит на його мобілізацію до 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців прийшов дуже швидко. Із Івано-Франківська на фронт їх тоді виїжджало шестеро. Він попросив рідних не приходити на вокзал. Каже, що прощання вдома були настільки щемні, що вже там стискалось серце. За кілька днів у селі Новоселидівці Курахівської громади на Донеччині солдат Зелінський вивчав технічні характеристики зброї, яку тоді вперше довелось взяти до рук.

- До того часу я лише тримав гвинтівку в тирі. Але розумів, що наша бригада обороняла Вугледар, і хлопці завдали москалям доброго клопоту: не раз палали колони ворожої техніки, і живої сили поклали добряче. Крім знання зброї, ми готувались до фізичних навантажень: біг на далекі відстані, відтискання, підтягування. Мені тоді було 44 роки. Переміщувались ярами і полями, через завали і перешкоди з додатковим навантаженням. При своїй вазі 56 кг я кидав на себе ще зо 20 кг ноші й дуже старався не пасти задніх. Мені було б соромно не виконувати те, що робили мої побратими. Адже всі розуміли: як проявиш себе на підготовці, такий результат від тебе чекатимуть у бою, – додає співрозмовник.

Каже, на перший бій довго чекати не довелось. Вони з побратимами захищали село Павлівку, що біля Вугледару.

«НАЙВАЖЧИМ БУЛО ВИНОСИТИ ТІЛА ХЛОПЦІВ, ЩОБ ЇХ ПОХОВАЛИ»

- В Ямницькій громаді теж є село Павлівка, я все життя прожив біля нього. А тут я виходив на чотири доби пекла в Павлівку. Там і відчув, що таке війна, смерть, порох, страх… Багато довелось робити таких речей, про які навіть не думав, що зможу, – зізнається.

Він каже, що після того бою не міг розмовляти майже три доби. Пережив контузію, перші втрати побратимів.

- Ми відходили через ферми. Я бачив дуже багато трупів худоби. Очевидно, коли у Павлівці починались перші бої, люди не змогли відв’язати корів. Їхні тіла вже були скелетовані, місцями ще трималась шкіра, стояв страшенний сморід. Я виходив із пораненим бойовим медиком. Нас вистежив російський дрон, ворог почав гатити з різних видів зброї. Все вибухало. Ми добігли до першої напівзруйнованої ферми і ховались біля скелетів тварин. І це нас врятувало. Що тоді було найважчим? Виносити тіла хлопців, щоб їх поховали. Я розумів, що їх десь чекали матері, дружини, і хотів допомогти, аби мої побратими пройшли свій останній шлях вдома, – каже співрозмовник.

Осінь і зима теж застали його в окопах. Страшенне болото, холод і пронизливий степовий вітер солдату Зелінському було легше пережити, ніж життя з гризунами. Вони докучали нестерпно.

- Я розумів, що ми прийшли на їхню територію, бо це – степ, але що їх може бути настільки багато… Якщо ти задрімав у бліндажі, не сховав кінцівки і не закутався, то миші могли вкусити за пальці, вуха, ніс. Я їх не боявся, але була страшенна відраза. Коли у бліндажі стихало і миші переставали бігати, це означало, що прийшов щур. Коли я вперше його побачив, – а він розміром із кота, – то не втримався, закричав… Пам’ятаю, після того випадку просив у командира відправити мене на іншу позицію. Він спершу не розумів моє прохання, а потім збагнув. «Ти боїшся мишей?» – запитав. Сказав, бери приклад із «Ксени» (військова Оксана Рубаняк, – ред.), яка у свої 19 років їх не боїться, а ти, мовляв, хлопець дорослий… То трохи з мене тоді сміялись. Але я у ті дні багато думав про дітей, про повернення до рідних, до роботи. І це мене зігрівало і підтримувало, – пригадує Микола Зелінський.

Він показує свій талісман – іграшку-джмелика. Каже, це – дарунок, який отримав у окопах від своїх колег з Ямниці, коли ті довідались про позивний Зелінського.

«МИ ПОВИННІ ТРИМАТИСЬ, "ДЖМІЛЬ"!»

- Побратими мали кілька варіантів позивних для мене. Був і «Депутат», а потім вирішили, що «Джміль». Я був навідником кулемета, але командир часто доручав завдання, пов’язані з переміщенням на місцевості. То я, наче джміль, облітав ті стежки, щоб безпечно провести військових від пункту дислокації до місця бою. Крім того, потрібно було принести їм води, боєприпаси та інші необхідні речі. «По-білому» туди дістатись було неможливо. Автівками не проїхати, бо ворог їх знищував раптово. Переміщуватись можна було лише у темну пору, невеликими групами. Так я отримав досвід провідника групи евакуації, – пригадує Микола Зелінський.

Каже, в один бік він виводив на позиції групу бійців, які разом із ним тягнули все необхідне для бою, а на зворотному шляху допомагав виносити поранених.

- Я ще вчора вечеряв із побратимом, а наступного дня виносив його з поля бою. «Ріо» стікав кров’ю. Він прожив лише півдороги. Тоді ми не змогли його врятувати... Виносили вже мертвим… Мені не раз снились наші хлопці, які загинули. І «Ріо», і «Берет». Уві сні ми не розмовляли, вони мені просто усміхались, – додає солдат.

Ділиться, що цей шлях «смерті і життя» довжиною майже шість кілометрів у один бік йому доводилось долати кілька разів на добу. Особистий рекорд Зелінського – чотири виходи за ніч під ворожими обстрілами та дронами.

- Коли я чув вихід снаряда, то розумів, де нам падати, де призупинитись, а коли пришвидшити крок, щоб не потрапити у приціл снайперів, – додає.

У лютому 2023 року був бій під Вугледаром, у якому він отримав третю контузію і травму голови.

- Там побратими кілька разів приводили мене до тями. Були думки прощатись із життям. Поряд зі мною був «Мультик», батько чотирьох дітей. Він постійно кричав: «Ми повинні триматись, "Джміль"! От побачиш, ми вийдемо!». Я молився і тримався, як міг. Потім він каже: «У мене дружина вагітна п’ятою дитиною. Ти маєш стати її хрещеним. Чуєш?». Оця його пропозиція в окопі, під обстрілами «Градів», мене наче оживляла… Тоді нас виходило дев’ятеро, шестеро – з контузіями й осколковими пораненнями, і ми всі тримались один за одного, як за останній порятунок. А потім народилась Ніколь, наче диво життя, яке все перемагає. Нещодавно моїй похресниці виповнилось два рочки, – усміхається Микола Зелінський.

Після цього бою він провів близько чотирьох місяців у шпиталях із двосторонньою пневмонією та низкою супутніх хвороб.

«Я ПОВЕРНУВСЯ, АЛЕ ДУМКАМИ НА ФРОНТІ»

Запитую в Миколи Зелінського, чи не шкодує про рішення піти на фронт? Адже у посадовця була бронь, якою міг скористатись.

- Так, я міг не йти на війну. Але там багато чого переосмислив, здобув величезний життєвий та бойовий досвід. Це був мій власний приклад, найперше, для дітей. Їх у мене двоє: доні – 13 років і сину – 16. Для мого Максима цей приклад має бути особливо цінним, зважаючи на складність підліткового віку. Діти в мене гарно вчаться, і я хотів їм показати, як треба любити маленьку батьківщину, домівку, Україну, пісню, мову – усе те наше багатство, якого не завжди можна торкнутись рукою, але яке змушує битись твоє серце.

- Після лікування ви повернулись додому. Як змінилась Ямницька громада?

- Знаєте, я повернувся фізично, але думками ще на фронті. І, напевне, ми там будемо до кінця свого життя. Часом я ледь себе стримую, аби не повернутись до своїх хлопців. Моє лікування змінювалось на реабілітацію, яка знову повертала до лікування. Дались взнаки травми голови та супутні захворювання. Мені казали, що я – щасливчик, бо вціліли руки і ноги. Але я отримав висновок лікарів про непридатність до військової служби.

Як змінилась громада? Однозначно, поменшало людей, особливо чоловіків. Але побільшало бізнесу. Він до нас приїжджає із прифронтових територій. У нас колись працював гігант хімічної промисловості, який занепав на початку 1990-х. То маємо вільні площі для релокованого бізнесу. Тепер хочемо зробити там під’їзну дорогу. Багато допомагаємо фронту. Але це щоразу стає складніше. Якщо на початку війни на прохання допомогти військовим відгукувались багато людей, то тепер їх стає менше і менше. Залучаємо бюджетні кошти та власні можливості. Відправляємо більше дронів та РЕБів.

- Знаю, ви координуєте в громаді роботу ветеранської політики, де є вже багато програм. Чи достатньо їх для ветеранів?

- Шанувати живих ми ще не навчились так добре, як мертвих. Не можна недооцінювати подвиг ветеранів, їхній вчинок. Я намагаюсь зустрітись майже з кожним, хто повертається з фронту, бо дуже важливо дослухатись до їхнього болю, потреб. Програм тепер справді багато, і ветеранам потрібно пояснювати про їхні пільги, допомогу. Як би не було складно, я стараюсь протягнути руку кожному. Навіть якщо ці руки, часом, хочеться опустити від безпорадності. Переконаний, до кожного, хто повертається з фронту, потрібний індивідуальний підхід, але й поваги від людей має бути більше. На жаль, часом військові можуть почути: «Та він відсидівся на третій лінії фронту чи в штабі і списався». Оце важко для військових. Чимало з них вдаються до алкоголю, а це призводить до ще більших проблем.

- То, може, їм потрібна робота?

- Ми відчуваємо кадровий голод. У комунальному підприємстві не вистачає профільних спеціалістів та чоловічих рук. Складно знайти людей, які б могли косити, різати, копати. Немає тих, хто може щоденно займатись благоустроєм у громаді. Є ще робота на інших підприємствах, де платять непогану зарплату.

- То як безболісно повернути ветеранів до мирного життя? Якими є ваші поради?

- Тут важливу роль відіграє не лише громада, а ще й родина та церква. Бачу, як наші священники працюють із ветеранами війни та родинами загиблих і зниклих безвісти. Щодо моїх порад, то я стараюсь працювати для людей і радіти успіхам своїх дітей. От, приміром, якось телефонував доні, аби запитати про результат контрольної. А Даринка мені розповідала, що отримала у скриньку найбільше таємних «валентинок». І мені настільки від того стало радісно, ніби ті «валентинки» мене окрилили. Оці маленькі перемоги моїх дітей тепер для мене є найціннішими і живлять мою віру у велику перемогу.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!