«Ліквідували, сховали, чекаємо далі». Прикарпатські нацгвардійці три місяці відстрілювали окупантів в тилу ворога
Він уклав контракт з Національною гвардією України у дев’ятнадцять років і з того часу почався справжній шлях справжнього воїна. Спочатку працював на медичній евакуації, а потім став розвідником – справжньою тінню, фантомом, якого ворог не бачить.
Про його присутність поруч російські окупанти здогадувались, коли куля вже вилітала зі ствола його автомату. Він – розвідник 50 полку імені Семена Височана Національної гвардії України на псевдо Хан.
Гвардієць не показує обличчя і не розкриває усіх бойових операцій, які виконував. Згадує лише про одну. Це завдання планували виконати за тиждень, але воно розтягнулося майже на три місяці. Під постійними ударами ворожих FPV-дронів, артилерії, штурмів, а згодом і під самим носом у росіян нацгвардійці непомітно знищували ворога і добували цінні відомості.
У 2023 році під Кремінною він працював старшим медеваку – витягував поранених з окопів під вогнем, ніс по декілька кілометрів до евакуаційної машини. Після відновлення і навчання Хан повернувся вже на інший напрямок. Та й війна вже була іншою – технологічною, швидкою і безжальною до будь-якої помилки.
«Кожного разу, коли приїжджаю на новий виїзд, бачу, як вона змінюється. Якщо раніше це були окопи і поодинокі дрони, то зараз FPV на оптоволокні дістають у глибокий тил. Сьогодні важче просто зайти на позицію й залишитися живим, ніж раніше було втриматися на ній», – говорить Хан.
На крайнє завдання його група заходила на сім днів. У перший же день налетіли понад два десятки ворожих дронів, потім – артилерія, далі – штурм піхоти. Згодом противник ходив у сусідніх будівлях, не підозрюючи, що поруч українські гвардійці. У перших боях нацгвардійці здобули телефони ліквідованих окупантів – із відкритими картами та планами атак. Це дозволило перебудувати оборону й діяти на крок уперед.
«Я ввів пароль – чотири одиниці – і телефон відкрився. Там були їхні позиції й відео штурмів. Я зрозумів, з чого вони починають, і ми змінили схему оборони. Вони думали, що працюють за шаблоном, а ми вже чекали», – розповідає розвідник.
Ворог працював за сталою схемою: спочатку масовані удари дронами, далі артобстріл, після паузи – штурм малими групами. Окупанти пересувалися між будівлями, іноді зупинялися за двадцять п’ять метрів, не здогадуючись, що поряд українські гвардійці. Хан із побратимами діяли тихо: облаштували додаткові бійниці, перекрили входи, готували засідки всередині приміщення й чекали, поки противник підійде максимально близько.
«Ми не відкривали вогонь одразу. Чекали, поки зайдуть у двір або в сам будинок. Коли вони були без прикриття, ми працювали швидко: ліквідували, сховали, зайняли їхню ж позицію і готувалися до наступних. Головне – не видати себе раніше часу», – говорить Хан.
З часом постачання стало майже неможливим. Дощову воду збирали й кип’ятили, їжу ділили по ложці – триста грамів каші на чотирьох на день. Бували дні без жодного прийому їжі. Зброю і боєприпаси брали у знищених окупантів. Навіть у виснаженні група тримала дисципліну – п’ять хвилин на емоції, далі робота і повна концентрація.
«Побратим – це більше, ніж друг. Ти маєш бути впевнений у ньому на сто відсотків, бо від цього залежить твоє життя. І його – від тебе. Не буде цього – не буде й шансу вистояти», – впевнений нацгвардієць.
Сьогодні він небагатослівний, більше цінує тишу, яка після фронту стає розкішшю. Але його історія – це свідчення того, що навіть у глибокому тилу ворога український гвардієць здатний мислити холодно, діяти точно й тримати оборону стільки, скільки треба.
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
