Змужніння франківського юнака, гартоване війною
Переступивши поріг цієї івано-франківської квартири, зловив себе на думці, що Володимир Домнич, котрий був тяжко поранений під Зеленопіллям і досі лікується, явно не вписується в той образ бійця кремезної статури, з обвітреним фронтовими шквалами обличчям, як я уявляв собі учасника АТО. На вигляд ще майже хлопчак, у якого період фізичного змужніння попереду. Зате духом цей 19-літній юнак, на відміну від більшості своїх ровесників, змужнів дочасно — він пройшов крізь вогонь і вижив після трагічн
Розповідає, що о пів на п’яту ранку 11 липня минулого року прокинувся від холоду в ногах і смороду пороху — то почався обстріл «градами» їхнього табору. інстинкт порятунку життя прямо-таки виштовхнув Володю з намету надвір. Власне, молоденький солдат іще й до пуття не зорієнтувався куди бігти, але тут згадав, що в наметі залишився його товариш з ангіною, котрого лікар із медчастини звелів там розмістити разом із ним (Домнич у складі екіпажу БМП супроводжував автомашини, що їздили по продовольство, воду для їхньої бригади, з інших потреб, і застудився — мав температуру, боліло горло). Хлопець кинувся назад, пробіг два метри іѕ впав. Збагнув, чому ноги раптом стали, як ватяні, — його поранило. Просто зразу він цього не відчув, ошелешений тим, що відбувалося довкруг. Але думав не про себе, коли кликав на допомогу. Однак його товариша бійці витягли зі спальника вже мертвим. Снаряд розірвався буквально за два метри від намету.
«Я, — каже Володя, — завдячую тим, що вижив у цьому пеклі, своєму доброму ангелові-охоронцю».
Тоді під Зеленопіллям, за офіційними даними Міноборони, загинуло 19 українських військових, а 93 були поранені, хоча експерти вважають ці дані дуже заниженими. і дотепер часто обпікає все єство Володимира Домнича сумна пам’ять про численні жертви страхітливого розстрілу українських військовиків реактивними системами залпового вогню, який вели з території Росії, — у цьому переконаний юнак. Як і в тому, що не обійшлося тут без зрадника в штабі бригади, котрий надав ворогові точні координати розташування їхньої колони з бронетехнікою, а перед цим солдатам звеліли розгорнути табір чомусь не в близькій лісопосадці, а посеред поля...
«Я віддав пораненим
у госпіталі свої милиці...»
Які ж дороги привели 19-літнього прикарпатця до того драматичного рубежу в його ще короткій біографії, який іменується одним словом — Зеленопілля? До вже повік вкарбованого в його свідомість рубежу, котрий мимохіть змусив ще безвусого хлопчину замислитися над філософським питанням життя і смерті?
Володя вчився в ЗШ №3 обласного центру. Після сьомого класу вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею-інтернату, який закінчив 2012 року. Далі — навчання в Івано-Франківському вищому художньому професійному училищі №3, який закінчив з червоним дипломом, здобувши спеціальність столяра-верстатника.
І ось він уже студент Львівського лісотехнічного університету, причому зарахований на державну форму навчання. Та після його першої екзаменаційної сесії почались, як каже хлопець, «заворушки» в Криму, півострів анексувала Росія, а після того ще й розв’язала «гібридну війну» проти України на Донбасі.
— Я не міг ті події сприймати спокійно, розум і почуття прямо-таки наказували мені: там, серед наших бійців, і моє місцеѕ — Володя говорить цілком щиро, можливо, із запальністю юнацького максималізму, але в голосі немає і натяку на якусь штучність.
Він, подумалось мені, ще в такому віці, коли просто не вміють загортати слова у позлітку пафосу й самозамилування. Та, мабуть, справа тут і не так у віці, як у характері людини. У квітні Домнич добровільно, без повістки, прийшов у військкомат і записався в армію солдатом-контрактником. Невдовзі хлопці вже на практиці оволодівали азами військової науки: спочатку на Яворівському полігоні в Львівській області, потім — на Новомосковському полігоні у Дніпропетровській. Після того їх повезли в Запоріжжя, звідти — безпосередньо в зону АТО. Гарячий подих війни стрілець — помічник гранатометника Володимир Домнич уперше відчув ось за яких обставин.
— Наша колона з особовим складом і бронетехнікою спочатку вирушила в Амвросіївку, де ми довго не затримались, — розповідає хлопець. — Минуло кілька днів та ночей, і колона взяла курс на Зеленопілля — селище на Луганщині, неподалік російського кордону. Поки хлопці облаштовувались на новому місці, я поїхав у супроводі за харчами в Амвросіївку. Коли машини поверталися назад, перед Савур-Могилою дорогою «сепари» зірвали фугаси. Поранило водія однієї з машин, контузило старшину. Ми повернулись в Амвросіївку, там переночували. Перевантажили машину і доїхали майже до Ровеньок — тут нас обстріляли з протипіхотних мінометів. Одна міна вибухнула буквально за кілька метрів, я ж перед цим вискочив із БМП, тож мене вибуховою хвилею відкинуло назад ледь не під саму гусеницю. Оглушило мене на кілька днів, та осколками, слава Богу, не зачепило. На виручку нам прислали БТР і танк із 79-ї аеромобільної бригади, що стояла в Ровеньках. Отаке було моє перше бойове хрещенняѕ Розмістившись під Зеленопіллям, підрозділи нашої батальйонної тактичної групи 24-ї механізованої бригади одразу стали в кругову оборону. Ми отримали наказ стояти й спостерігати... Наразі в якісь сутички чи, тим більше, бої терористи з нами не вступали.
Екіпаж їхньої БМП забезпечував збройне прикриття машин, що виїжджали з табору. Якраз 10 липня вони повернулися в цей опорний пункт сил АТО у пригніченому настрої — з одного блокпосту привезли двох «двохсотих»ѕ А вдосвіта прокинулись від вибухів.
— Люди гинули і від своїх же боєприпасів, що вибухали внаслідок ворожого обстрілу табору. Коли все стихло, ті, хто залишився живий, побачили, що довкола лежали поранені й загиблі бійціѕ Багатьох ще можна було врятувати, але вони померли, так і не дочекавшись допомоги, яка прибула аж через дві з половиною години. Дуже важких забирали гелікоптерами, а більшість завантажували в «Урали» і транспортували у Ровеньки й Амвросіївку. Коли нас вивезли із табору, я почав непритомніти від втрати крові, адже зазнав тяжких осколкових поранень, переломів обох ніг. Лікар із нашої медчастини, вщент розбитої «градами», помацав пульс і поставив мені крапельницю — якось приладнав її прямо в кузові «Уралу». Першу ж кваліфіковану медичну допомогу я отримав у Запоріжжі — військовий хірург подіставав осколки, наклав мені на ноги гіпс. Звідти гелікоптером доставили мене до Дніпропетровська. Оскільки вільних місць у госпіталі не було, то мене доправили в 16-ту міську лікарню. Там зробили другу операцію. Відійшов я від наркозу, прокинувся — бачу біля свого ліжка медсестру. Попросив у неї дзеркальце — і злякався власного вигляду. Гемоглобін різко впав, тож мені переливали донорську кров. Повертали до життяѕ А я не міг спати ще кілька днів — перед очима стояв той страшний обстріл під Зеленопіллям, смерті бойових побратимівѕ Пролежав я чотири дні в реанімаційному відділенні лікарні, потім ще кілька днів — у травматологічному. Звідти перевели мене до Дніпропетровського військового госпіталю. Позашивали рани на ногах, на лівій зробили ще одну операцію...
Тим часом з Івано-Франківська приїхала Тетяна Домнич, доглядала за сином і водночас допомагала іншим пораненим у госпіталі. Втім, і перед тим у лікарні хлопець відчував добре ставлення до себе. Санітарки, ходячі хворі, волонтери приносили їжу, годували, одягали й мили його, ще майже нерухомого. Підприємці, просто жителі Дніпропетровська з початком бойових дій на сході України взяли на свої плечі подвійний тягар — власним коштом купували амуніцію, харчові продукти, ліки для українського війська на сусідньому Донбасі і забезпечували медикаментами лікування поранених бійців АТО у закладах їхнього, як тут кажуть, «прифронтового міста». За гроші місцевих бізнесменів розширили санвузол у госпіталі, облаштували пантус, щоб пацієнти могли без проблем виїжджати інвалідними візками на прогулянку. Але це все Володя побачив уже наприкінці жовтня, коли, підлікувавшись, удруге приїхав у Дніпропетровський госпіталь — провідати бійців, котрі там лежали. Хлопець разом зі своєю мамою привезли їм теплі шкарпетки, засоби гігієни й іншу гуманітарну допомогу, яку зібрали серед знайомих іванофранківців. Володя віддав пораненим бійцям навіть свої милиці, залишившись з одним ціпком, не припускаючи тоді, що невдовзі вони знову знадобляться й доведеться їх купувати. Там мимоволі згадав, як його в інвалідному візку, коли ще не було нового пантуса, не без труднощів вивозили на прогулянку алеями біля госпіталю мама і симпатична дівчина Наталя — зі студенткою місцевої медакадемії, практиканткою познайомився в 16-й лікарні.
Згадав Володя і те, як за кілька місяців до цього залишав госпіталь ще у візку і вперше потрапив «на телевізію». А було так. Госпіталь відвідав тодішній міністр охорони здоров’я України Олег Мусій. Завідувач хірургічного відділення Євген Герасименко мовив йому скрушно: «Ось хлопець з Івано-Франківська — звичайно, краще було б для нього проходити курс лікування поближче до рідного дому. Але щось довго нема борту на Львівѕ» (мав на увазі гелікоптер).
Володя з мамою не могли й уявити собі, що результатом цієї розмови стане прибуття в госпіталь наступного дня групи місцевих телевізійників разом з радником голови Дніпропетровської ОДА Борисом Трейгерманом. Той підійшов до ліжка івано-франківського хлопця усміхнений:
— Щиро вітаю тебе, Володю: компанія «Дніпроавіа» вирішила вручити тобі з мамою безплатно два квитки на літак до Львова.
Хлопець із Прикарпаття давав інтерв’ю дніпропетровським телевізійникам і того дня, коли його з мамою «швидкою» привезли в аеропорт та посадили на літак.
А у львівському аеропорту на пораненого учасника АТО теж уже чекала «швидка»...
«Нам завжди щастило
на добрих людей»
Ці слова почув я від Тетяни Домнич. Скажімо, таким добрим ангелом став для них о. Олег Червак:
— Не знати й звідки дізнався він про мого пораненого на Донбасі сина. Священик сам домовився з керівництвом обласного центру екстреної медичної допомоги, і мене відвезли «швидкою» з Івано-Франківська до Львівського госпіталю, а привезли назад уже з Володею. Ми ні копійки не заплатили. А після того о. Олег ще й сам доставив нам додому інвалідний візок для мого сина, провідував його і, звичайно, молився за його видужання.
Удома ж Володі знову нагадали про себе наслідки тяжкого поранення — почала боліти права нога. Лікар Остап Беркій із першої міської поліклініки після обстеження направив його в травматологічне відділення МКЛ №1, де лікар Олег Кушнір прооперував хлопця — дістав за допомогою магніта швидко і майже безболісно осколок із п’яти й зашив її. Масажист Олег Клицюк дуже допоміг йому: щоб ноги менше боліли, розімнув м’язи, які були дуже ослаблені.
— Операція, наркози, знеболювальні, перев’язки, масажі, лікування — все це обійшлося нам безплатно, — аж не віриться Тетяні Олександрівні. — Володя лежав у палаті для учасників бойових дій.
А потім був дзвінок зі столиці — лікарі приватної клініки «ілая» дізналися від волонтерів про потерпілого в зеленопільській трагедії юнака з івано-Франківська, про те, що він унаслідок наскрізного поранення позбувся трьох плюсневих кісток на пальцях лівої ноги. Запропонували йому свою допомогу. Володя приїхав з мамою до Києва, у клініці здав аналізи, йому зробили рентген.
— В інтернеті розмістили оголошення, щоб на мене, — розповідає Володя, — гроші збирати, бо курс мого лікування коштує чимало — 142 тис. грн. (необхідні для цього імпортні матеріали дуже дорогі). На мій рахунок у банку переказали 22 тисячі люди хто як міг. Потім зателефонували моїй мамі з київського офісу компанії «Електролюкс», яка має завод і в івано-Франківську: сказали, що готові дати на моє лікування одразу 120 тисяч. Задля мене працівники компанії навіть відмовилися від новорічного корпоративу. Першу операцію в «ілаї» мені вже зробили. Мій лікуючий лікар, виявляється, з Донецька, мав з колегами клініку, де лікували травмованих шахтарів, але змушений був покинути Донбас, коли там почалися бойові дії. Він одним із перших у Європі освоїв метод, коли беруть кістковий мозок і шматочок якоїсь кістки пацієнта й розмножують її клітини в лабораторії клініки. Кісточки, які виростять з узятого в мене клітинного матеріалу, пересадять на пальці ноги, також пересадять шкіру. Ще вчора таке було фантастикою. Тож мене й ще одного хлопця, Сашка, який лежав у палаті зі мною, показували по 24-му і 112-му телеканалах: ми перші в Україні пацієнти «ілаї», котрим наростять кістки біологічним методом.
На свою прооперовану ногу зі встановленим для випрямлення пальців апаратом ілізарова хлопець «одягнув» спеціально пошитий чохол, аби не мерзла від металу. Про молоду майстриню Оксану Полончук Володина мама довідалась лише за два дні до виписки сина з «ілаї» від київських волонтерів, які забезпечують дівчину матеріалами для пошиття таких чохлів, і зателефонувала їй. і Оксана в Дарниці передала Тетяні Олександрівні для Володі безплатно свій виріб.
Напевно, чимало з тих, хто читатиме цю історію дуже непростого, з численними операціями, повернення тяжко пораненого під Зеленопіллям івано-франківського юнака до життя і здоров’я, засумніваються, чи не «підглянцьована» вона. Бо може скластися враження, що пов’язані з цим для Володі і його рідних проблеми, насамперед фінансові, розв’язуються мовби самі собою. Тоді як, мабуть, не один із нас може навести приклади, коли аналогічні проблеми декотрі з поранених в АТО уже близько двох сотень прикарпатців та їхні сім’ї долають «зі скрипом» і мають серйозні претензії як загалом до держави, так і до окремих чиновників місцевих владних структур, медиків, соціальних працівників.
Що ж, можливо, Володя й справді такий «фартовий», як тепер кажуть, хлопчина. А ще він розуміє значення комунікативних технологій у нашому житті, сам давно послуговується соціальними мережами, завжди відкритий для спілкування з усіма користувачами Всесвітньої павутини, не кажучи вже про те, що «засвітився» на українських телеканалах. Тож хіба дивуватимешся з того, що юнакові надала кошти на лікування навіть доброчинна організація української діаспори США, від імені якої встановила контакт із Домничами активістка Галина Карпенська.
З ініціативи волонтерського руху «Поранені SOS», де координатором Любомир Стринаглюк, «на Володю» колядували на Різдво й зібрали 4 600 грн. жителі с. Пасічної Надвірнянського району. Передали йому допомогу педагоги й учні 14-ї і 21-ї шкіл обласного центру ну і, звичайно, тих закладів, де хлопець свого часу навчався, — ЗШ №3, ВХПУ №3, а також військово-спортивного ліцею, що в Надвірній. Переказала Домничу гроші на лікування, звичайно, й обласна влада, адже це, як почув я від заступника директора департаменту соціальної політики ОДА Ярослави Ульванської, передбачено обласною програмою підтримки сімей загиблих та поранених під час АТО у східних областях України.
Але то, мабуть, таки оманливе враження, що перед Володею всі проблеми, які виникли у нього після Зеленопілля, відступали мовби за помахом чарівної палички. Хлопець долав їх ціною витримки й мужності, коли пекли-боліли рани на ногах, але він мовчки терпів зціпивши зуби. Ще й нині часом, «починають рухатися» й дошкуляють йому чотири маленькі осколки біля хребта, котрі, кажуть хірурги, самі «підійдуть» під шкіру — тоді вони їх і витягнуть.
А як на мене, то цьому хлопцеві з чистою, відкритою для ближніх і для добра душею допомагало переборювати труднощі й те, що він не просто оптиміст — навіть супероптиміст. Бо після всього пережитого в АТО, коли ще не оговтався повністю від наслідків тяжкого поранення і лежав у Львівському госпіталі, Домнич подав документи до Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного. Сам начальник цього військово-освітнього закладу генерал-лейтенант Павло Ткачук торік у серпні прийшов у палату до Володі, привітав зі вступом до академії і вручив нагрудний знак курсанта.
— Але ж ти, Володю, — звертаюся до хлопця, — піхотинець, а вирішив учитися на офіцера-танкіста...
— Я з дитинства «нерівно дихав» до бронетехніки, цікавився нею. Бо ця техніка, вважаю, суто для чоловіків. Певно, мій вибір зумовило і те, що й донині згадую з повагою заступника директора нашого ліцею полковника Миколу Никифоровича Куцаня, а він — саме танкіст за військовою спеціальністю. Я, до речі, вже вступав до цієї академії в 2012-му, 2013 роках, але тоді не пройшов за конкурсом. У серпні я закінчу перший курс. Навчаюся за підручниками, які взяв у бібліотеці академії. Як бачите, ходжу знову з милицями, мене чекають ще дві операції у київській клініці «ілая», але процес навчання не перервався — отримую тексти лекцій і завдання в електронному варіанті. Я вдячний моїй енергійній матусі, котра завжди розуміла й розуміє мене і тепер їздить до Львова, допомагаючи мені підтримувати зв’язок з викладачами академії. Маю всі позитивні оцінки, окрім двох, які я найближчим часом виправлю. Радий, що зможу здійснити свою мрію — після чотирирічного навчання служитиму в танкових підрозділах сухопутних військ, а починатиму, звісно, лейтенантом, командиром взводу.
