Герої не вмирають


Недавні події у Києві – найкривавіша сторінка новітньої української історії. Те, що сталося, важко вкладається в голові.

Влада пішла зі зброєю на народ. Та влада нічого про цей народ не знала. Думали, розбіжаться. А вони стояли – просто під кулями – помирали, але йшли. Багато, дуже багато повернулись додому в трунах. Вони вже стали Героями України – нашою Небесною сотнею. Ім’я жодного з тих, хто загинув у цій війні, забути не можна. Прикарпатців серед них – п’ятеро. 

Сергій Дідич

18 лютого граната розірвала йому сонну артерію на шиї. Його опізнали найшвидше з усіх жертв «чорного» вівторка, адже на ньому був бейдж коменданта Майдану. У Жовтневому палаці він відповідав за порядок на другому поверсі. У Сергіязалишилися дружина, дорослий син, донька-школярка і старенькі батьки. Йому було 44.

Сергій Дідич народився і жив у селі Стрільче на Городенківщині. Громадський активіст, голова Городенківської районної організації ВО «Свобода», сотник івано-франківської сотні на Майдані, депутат Городенківської райради, засновник і директор туристичного клубу «Золоте Руно».

Дідич жив у власноруч відбудованій батьківській хаті, їздив на стареньких «Жигулях» і завжди намагався допомагати людям.

Чи не найбільшим його захоп­ленням був Дністровський каньйон. Дністер, за планами Сергія, мав стати другим масштабним центром туристичного розвитку Прикарпаття. Його громадську організацію «Золоте Руно», яка займалася перш за все сплавами по Дністру, знають в усій Україні та за її межами.

Сергій разом із дружиною на Майдані були з початку грудня. Додому приїжджали на кілька днів і знову поверталися до Києва. Востаннє з родиною бачилися на Різдво.

Поховали його 21 лютого. Тричі по шість – залпами із мисливських рушниць – вшанували Сергія Дідича його друзі-лісівники.
 

Роман Гурик

19-річний студент Прикарпатського університету, другий курс філософського факультету.

Роман був на Майдані чотири рази. Останній запис на його сторінці у соцмережі – «Зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На смерть». На жаль, ці слова стали пророчими. Снайперська куля влучила хлопцю прямо у скроню. Хоч сам він, за словами свідків, зброї не мав.

Востаннє Роман поїхав на Майдан у суботу, 15 лютого. Їхав автобусом від штабу.

«А в середу, о шостій вечора зник з ним зв’язок по телефону, – розказує мама хлопця пані Ірина. – Я постійно йому дзвонила, цілу ніч, набирала щопівгодини. Ми підняли всіх, кого можна у Києві, зі сцени оголошували, що він зник. Не могли знайти. Вже наступного дня його дівчина сказала, що біля другої ночі він відправив їй смс – що живий, здоровий, на передовій».

У четвер брат пані Ірини, який живе у Києві, разом з нареченою стали обдзвонювати лікарні.

«У Романа було татуювання на лівій руці, квіти у червоно-чорних кольорах, як на вишиванці, –розказує мама. – Ми ще разом сиділи, вибирали. В одній з лікарень сказали, що є хлопець, на вигляд років 25. Попросили подивитися, чи є татуювання. Є. Я це як взнала, одразу поїхала до нього».

Поховали хлопця у понеділок, 24 лютого. Такого велелюдного і страшного похорону місто ще не бачило. Плакали всі.

Пані Ірина каже, Роман був веселим і принциповим, а ще бунтарем – міг підняти цілу групу. «Він був дуже яскравим, завжди виділявся, – згадує мама. – Дуже мудра дитина, книжки просто їв – ящиками. І чемна, у мене з ним ніколи проблем не було. А ще мав загострене відчуття справедливості. Знаєте, як захоплювали нашу ОДА, то прийшов і сказав – мам, мої хлопці до мене, певно, ніколи не будуть говорити. Питаю – чому? А він – ти уявляєш, ми захоплюємо ОДА, а вони прийшли нетверезі, то я їх повиганяв звідти, сказав – ідіть геть, не ганьбіть людей, не ганьбіть Україну».

А ще в ніч з суботу на неділю до Франківська повернулися хлопці із Києва. Розказували рідним, як підсаджували Романа на майданівську ялинку, аби той почепив на вершечку прапор. «Це було під час його першої поїздки, – каже мама. – Він ще розповідав, що хотів на прапорі написати «І вражою злою кров’ю волю окропіте», але подумав, що це буде неправильно. Написав «Борітеся – поборете. Вам Бог помагає».

Мама пригадує, як Роман обурювався діями опозиції, каже в хаті тоді була справжня війна. Він казав: «Мам, так не можна, треба щось робити, та опозиція тільки ходить і розказує». Мама заспокоювала: «Синочка, та якось вирішиться». А він стояв на своєму…

«Я кожній мамі бажаю мати такого сина, який був у мене, – говорить пані Ірина. – Бо це не просто була золота дитина, ми з ним відчували один одного на нервових закінченнях. Тепер головне – аби це все не було даремно».
 

Ігор Дмитрів

30-річний калушанин. Власними руками збудував хату в селі Копанки, цього року хотів одружитися.

Двоюрідна сестра Ігоря Галина Артиш розповідає, що він поїхав до Києва минулого вівторка, ще зранку мав зустрітися зі своєю дівчиною, але передзвонив і радісним голосом сказав їй: «Я поїхав на Майдан».

«Знаєте, я навіть не знала, що Ігор там. 20-го числа стояла на віче за загиблими, щиро співчувала тим сім’ям і дякувала Богу, що всі мої рідні живі, здорові та вдома, – розказуєГалина. – А коли прийшла додому, подзвонила мамі, а та від розпачу говорити не могла. Сказала, що Микола, брат Ігоря, не може його знайти. Востаннє говорив з ним по телефону зранку, казав, що на передовій, там війна, телефон глушать, то він його вимикає».

Сестра почала шукати хоч-якусь інформацію – по телефонах і соцмережах, врешті, відписав один із санітарів, запевнив, що бачив хлопця, той приводив пораненого. Як потім дізналися рідні, санітар помилився.

Вже ближче до вечора брат Ігоря сказав, що, здається, знай­шли тіло – у КМДА, калушани ідуть перевіряти. Впізнали. Травми шансів на життя не давали – рани на лиці, чотири наскрізні кульові – пошкоджено легеню, аорту, нирки. У п’ятницю з Ігорем прощався Майдан, у суботу рідні привезли його додому.

Нині вони згадують його як дуже світлу людину. «Ігор ніколи не падав духом, хоч у нього й було важке життя, – каже сестра. – Мама в Італії, тато – інвалід, з дружиною не склалося. А він завжди у всьому міг знайти позитив».

Ігор Дмитрів сам збудував хату, сам вів господарство. Сестра каже, грядки у нього були такі, які не в кожної жінки є, а кролі – як поросята. Любив розсаджувати квіти, збирати гриби, а ще – ще свого собаку. Той зі смерті хлопця не їсть.
 

Ігор Ткачук

1975 року народження, батько трьох дітей, загинув 20 лютого від кулі снайпера.

Ігор із сім’єю жив у селі Велика Кам’янка Коломийського району. Як розповідає його дружина Марія, перший раз поїхав на Майдан, коли були сильні морози – десь у 20-х числах січня. 8 лютого приїхав додому, бо в найменшої дитини було день народження.

«А 18-го, коли почався штурм Майдану, він сказав, що мусить їхати. Назавтра й поїхав, –розповідає жінка. – Казав: «Не можу на це все дивитися, там моїх хлопців вбивають. Треба бути там, бо як ми всі будемо сидіти вдома, то що з цього буде? Будуть ходити бандити по хатах і вбивати».

А 20 лютого пані Марія мала найстрашнішу телефонну розмову у своєму житті. Дзвонив незнайомий чоловік, сказав, що знайшов людину, в неї був телефон, то набрав «Кохана». «Він просто сказав, що ця людина загинула», – каже жінка.

За тілом до Києва їхала сестра Ігоря, машину виділила Коломийська міська рада.

Нині уже вдова Ігоря Ткачука розповідає, що той був дуже доб­рою людиною, постійно молився, читав «Біблію», коли хтось просив милостиню, то завжди давав, навіть якщо це були останні гроші. А ще дуже любив тварин, навіть курку не міг зарубати.

Без батька лишилися троє дітей – 1996, 2002 і 2013 років народження. У штабі національного спротиву в Коломиї кажуть, що родині треба помагати й люди на це готові. Перш за все підтримати морально, але й без матеріальної допомоги ніяк. У перспективі дуже хотіли б побудувати їм нову хату.
 

Богдан Калиняк

52-річний коломиянин. Помер 28 січня від пневмонії, яку заробив після сутичок на Грушевського. Коли силовики при морозі застосували до пікетувальників водомети.

На Майдані чоловік провів з невеликими перервами два місяці. Був приватним підприємцем – мав свій магазин із побутовою технікою. Підтримував мітингувальників і грошима, товаром, практично без відпочинку помагав пораненим, брався за будь-яку «чорну» роботу, лишався на нічні чергування.

Додому він повернувся у неділю, 26 січня, хворим і стомленим. А вже у вівторок його не стало. УБогдана Калиняка лишилися дочка і син, а ще – маленька онука, яка нещодавно народилася.

І поки незнані


На жаль, підводити риску під цим списком ще рано. У Києві лишаються невпізнані тіла, навіть більше – медики Майдану кажуть, що не всі ще знайдені. А безліч сімей розшукують своїх близьких.

Так, у списках загиблих Євромайдану значиться Володимир Павлюк із Коломиї, вік – близько 40. Але в коломийському штабі національного спротиву кажуть, що ця інформація поки що не підт­верджується, такого в Коломиї не знайшли.

«Ми працюємо зі списками, інформація постійно змінюється, – каже координатор штабуЛюбомир Глушков. – От нині на Майдані прозвучало, що у морзі в Києві є тіло, на ньому знайшли обгорілі документи – Ярослав Грабовецький із Коломиї. Почали розбиратися, то виявилося, що коломиянин з таким іменем лежить у лікарні. Документи його чомусь опинилися в одязі загиблого».

Їх шукають

Станом на 25 лютого за даними зі сторінки Євромайдану та інших спільнот, створених для пошуку зниклих, рідні або ж друзі по Майдану розшукують прикарпатців.

Євген Дашкевич

Народився 15 березня 1994 року. Востаннє хлопець виходив на зв’язок із рідними ввечері 20 лютого. У цей час він ще був у гуртожитку, що в смт Войнилів Калуського району. Потім близько 18:00 його бачили на автостанції Калуша на вулиці Пушкіна. Євгентримав у руках велику сумку. Друзям сказав, що їде в Київ. При собі мав свідоцтво про народження та чималу суму грошей. 

Телефон мами Наталії: 099 902-70-90; батька Володимира: 066 795 14 21.

Олександр Кочетков

1976 р.н., Долина, Івано-Франківська область, останній раз його бачили біля Жовт­невого палацу десь о шостій-сьомій ранку 20 лютого. Його друга звати Василь, телефон: 098 579 51 55.

Микола Микитин

З Івано-Франківська, був на Майдані. 

Зник у Києві у січні цього року.



Василь Білик

Хлопець із самооборони, вік 20-25 років, з Івано-Франківська. «Я з ним останній раз спілкувалася ще до початку всіх кривавих подій, – пише у соцмережі його подруга Ніна Кірієва. –Є ймовірність його загибелі, зв’язатися по мобільному чи через інтернет не можу. Знаю тільки, що він з Івано-Франківська, звуть Василь Білик, їздить на мотоциклі, очі голубі. Живе у приватному будинку з гектаром яблучного саду, мама бібліотекар. Вік – від 20 до 25 років».

Іван Пасічняк

1967 р. н., ветеран-афганець, із селища Отинія Коломийського району. 

Зник у Києві в четвер, 23 січня.

 


Дуже хочемо, щоб ці люди знайшлися. Живі і здорові.

 

Будемо у це вірити.
                                                                                                                                                                                                                                                        Репортер