«Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький». Яку правду про знаменитого опришка ми знаємо


«… Пішов до Дзвінки, Стефанової жінки. Довбуш двері відчиняє, Стефан з поду стріляє». 92-річна Дося Якубенко з прикарпатського Печеніжина співає про найтрагічнішу мить у житті знаменитого українського опришка Олекси Довбуша: як панський запроданець Стефан Дзвінчук убив його на порозі свого будинку.

«Казали тато і мама мої, що він тут родився, був бідний хлопець, панів і поляків бив. І кулі його не брали — він про те в ангела попросив, який йому явився», — Євдокія Іванівна переказує оповідки про Довбуша, які запам’ятала з дитинства. Для неї Олекса не просто односелець, він сусід — якраз навпроти Досиної хати стояв будинок, у якому жили Довбуші, розповідає Громадське.

У гості до Досі журналістів Громадського привів завідувач музею Довбуша в Печеніжині Іван Котів.  

«Прикро, що режисер Санін оминув наше село, коли знімав свій фільм про Довбуша, що не в нас відбулася прем’єра стрічки. Не так багато існує достеменних відомостей про Олексу, але факт проживання родини Довбушів саме в Печеніжині є незаперечним», — говорить пан Іван.

Найбільше інформації про життя Довбуша можна знайти в різноманітних юридичних документах, зокрема у скаргах польських панів на Олексу і протоколах судових допитів опришків. Протоколи допитів неписьменних селян складали лихі на Довбуша польські чиновники. Пани у скаргах виставляли його дідьком із пекла. Виходить, що біографію Олекси 300 років тому виписували його закляті вороги — ясно, що робили вони це упереджено. 

«У біографії Довбуша непросто відділити численні легенди від правдивих фактів. От і фільм Саніна, в якому я був консультантом, є художньою, а не історичною стрічкою», — інтригує директор музею Довбуша в Івано-Франківську Юрій Срайчук.

Що ж, hromadske пропонує поїхати на Прикарпаття і спробувати реконструювати правдиву біографію Олекси Довбуша. Цей чоловік того вартий: з XVI й ледь не до початку XX століття існував в Україні рух опришків, одночасно з Олексиною в Карпатах орудувало ще кілька ватаг опришків, однак саме Довбуш став для українців символом народного спротиву несправедливій владі.

Чиїх батьків син?

Як свідчать збережені в архівах договірні записи, у Печеніжині Василь Довбуш (батько Олекси) винаймав комірчину в хаті ґазди Гаврила Твердюка. Через велику бідність ні хати, ні клаптя землі сім’я не мала. Зараз місце в Печеніжині, де стояв будинок Твердюка, огороджено, а на ньому встановлено пам’ятний знак.

За словами Івана Котіва, знайшли це місце завдяки старовинним картам села. До того ж у Печеніжині від покоління до покоління знають, яка родина на якому кутку живе. Твердюки жили в урочищі Калинник, через яке проходила дорога з навколишніх сіл до Коломиї.

На переконання історика опришківського руху Володимира Грабовецького, народився Олекса у 1700 році. У селі служба Божа досі правиться у православній Свято-Дмитрівській церкві, відомій із середини XVII століття. У ній і мав бути охрещений Олекса. Але жодного запису щодо цього в церковних книгах немає, і самих книг того часу — теж. 

«Могло бути, що Василь Довбуш хрестив сина вдома без попа, а не в церкві. Серед тодішніх селян це була поширена практика, бо обряд коштував дорого. А якщо батько хлопця сам був старим опришком, то він навмисне міг не звернутися до попа, бо що менше влада про тебе знає, то спокійніше ти живеш. Можливо, Довбуші оселилися в Печеніжині вже після народження Олекси. За великим рахунком, рік народження Олекси Довбуша можна вважати умовним», — говорить Іван Котів.

Чому пішов в опришки?

В опришки Олекса пішов, як і всі інші чоловіки з Прикарпаття, — через бідність. Уперше в документах поляків Олекса-опришок згадується в 1738 році. Будемо вважати, що на той час йому було 38 років. Але відомостей про те, що Олекса мав свою хату чи винаймав окреме від батьківської комірчини житло, нема. Отже, нічим він не розжився.

«Українські селяни-православні були кріпаками польських панів-католиків, і поляки їх вважали за робоче бидло. Працювати на пана треба було і чотири, і п’ять днів на тиждень, були періоди, коли панщина доходила й до семи днів на тиждень! Навіть чотирирічні діти вже мусили пасти панські вівці. А ще треба було відбувати численні повинності — приміром, будувати дороги, заготовляти ліс. Платити скажені податки. 

Лихварі, польські пани давали позики селянам іноді під 300 відсотків! За борги ґазди масово втрачали своє майно. І при цьому вони навіть не могли захистити свої права в суді, бо були кріпаками! 

У фільмі Саніна молодий Олекса служить у польському війську — режисер мені казав, що в якомусь польському архіві знайшов запис про смоляка з прізвищем Довбощук. Мовляв, варіант “Довбуш” був просто скороченням від цього прізвища. Але українських кріпаків поляки ніколи не брали до свого війська! Олекса пішов у опришки, бо ще з XVI століття для українців Карпат це був єдиний спосіб спротиву польській владі: не можу бути ґаздою, то не буду і наймитом», — говорить Юрій Срайчук. 

Як випробовувалися опришки?

Ватага дуже дбала про свою безпеку, тому приймала чоловіків до гурту лише після непростих випробувань. Щоб не крали, не спокушалися на польські гроші, були спритними, витривалими. І вправно орудували барткою — бойовим гуцульським топірцем.

«Через прірву перекидалася смерека з обдертою корою — так, щоб стовбур був слизький. Чоловік мусів пройти над прірвою по смереці. Не впав — отже, зможе втекти і від смоляків. Бартка для опришків заміняла шаблю. Тому для тих, хто хотів стати опришком, ватага влаштовувала випробувальний бій на топірцях. 

Барткою ж перевірялися сила волі та стійкість опришка: він мав покласти розчепірену долоню на пеньок, а ватаг бив барткою між пальцями чоловіка — і не смій відсмикнути руку!

Підносили кандидату в опришки і горілки: перевіряли, чи не патякає зоп’яну язиком, чи не видасть колись у шинку опришківські таємниці. Підкидали йому гроші: як віддасть їх ватажкові — то чесна людина, а як затаїть, то такий за гроші зможе опришків видати польській владі», — розповідає Іван Котів.

Якщо Олексу прийняли в опришки, це свідчить про те, що він успішно пройшов усі ці випробування. А якщо саме він став ватагом, то справді був найкращим серед свого гурту опришків.

Згодом, коли Довбуш очолив ватагу, приймав присягу від опришків. Її слова зараз можна знайти на стенді музею в Печеніжині. Іван Котів запевняє, що вона автентична: «Я присягаю на цей топір вам, Дєдику, і вам, легені-братики. Ніколи не викажу, хоч би мене мучили, четвертували і палили в панській катівні. А коли б не дотримав присяги, хай мене не мине топір і ця опришківська зброя на землі і під землею».

Читайте більше за посиланням.



Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!