«Почула українську і зрозуміла, що нарешті ми вільні»: Високопілля після окупації

«Свою міну ти не почуєш»

Зупиняємося під деревами біля одного з уцілілих домів. Таких у Високопіллі небагато. А втім, майже біля кожного двору — спалена автівка з літерою Z. З хати виходить пані Алла. Вона пересиділа у селі всю окупацію — бачила, як російські військові грабували магазини та лікарні. Виїхати на підконтрольну Україні територію не могла, бо не хотіла кидати лежачого батька. 

«Окупанти зайшли до нас у березні, за три дні не стало газу. Світло наші місцеві хлопці ремонтували під обстрілами, а потім сказали, що вже не можуть витримувати цього. То з березня у нас не було ні світла, ні газу, магазини теж перестали працювати», — каже жінка. 

Поки пані Алла розповідає про життя під окупацією, стає чутно вибухи, згодом свистить просто над нашими головами, у мене всередині все стискається.

«Оце вже приліт», — каже жінка і спокійно продовжує свою розповідь. Аж раптом переривається знову.

«Он там упало, на сусідній вулиці десь. Не переживай, свою міну ти не почуєш», — говорить до мене. 

За ці пів року місцеві навчилися за звуком вираховувати, де приблизно може впасти міна. Якщо свист минає швидко, каже пані Алла, то прилетить десь далеко, а якщо сповільнюється над головою, то міна впаде поруч: «Коли скло дрижить, то ще десь пів кілометра до нас, а коли хата — то вже 200-300 метрів». 

Очі пані Алли загоряються, а голос стає дзвінкішим, коли питаємо про день, у який українські військові зайшли до Високопілля: «Я побачила їх здалеку, вони йшли моєю вулицею, а я не могла повірити, що це вони. Подумала, може, окупанти перевдягнулися, бо нас попереджали, що вони можуть вдавати наших захисників. Але ні — почула українську і зрозуміла, що нарешті ми вільні». 

«Вигнали мене з дому»

До повномасштабної війни у Високопіллі жили понад 4 тисячі людей. Нині — приблизно 300 мешканців. Люди потроху починають повертатися до села. Дехто вже переїхав назад до напівзруйнованого будинку, але більшість щодня їздить до Високопілля з Кривого Рогу та Зеленодольська, аби поратися на своїх зруйнованих подвір’ях. 

Володимир відчиняє прорешечену кулями й осколками хвіртку. «Це таке у мене було господарство, — проводить екскурсію. — Тут моя техніка. Я тут уже ходив, не бійтеся».

На Володимира радісно накидається зграя щенят пісочного кольору. Вони — єдині живі, хто лишався весь час російської окупації на цьому подвір’ї, видно, що скучили за господарем. Сім’ю чоловік відправив за кордон і не бачив уже пів року. А сам мешкає в Зеленодольську. Після деокупації щодня приїжджає у Високопілля. Хоче відновити будинок, щоб його рідні мали куди повертатися. 

«Два місяці я жив під окупацією, а потім виїхав. росіяни знахабніли так, що не було вже сил їх терпіти. Забрали худобу, господарство, поїли все. Вигнали мене з дому. Я жив в односельчан, а потім стався приліт до них у двір. Вирішив виїжджати», — розповідає Володимир. 

На подвір'ї Володимира згорілі «Жигулі» із написом «Сибирь» і з літерами Z червоною та білою фарбами — очевидно, окупанти вправлялися в писемній майстерності. На білій хаті та сама Z тільки вже жовтого кольору. У будинку — безлад після росіян: пакування від сухпайків, шоломи, розірвані чоботи та фекалії. На підлозі розкидані російські газети з заголовками: «Желаем победы, россия!», «Мы вами гордимся» та «Спасибо, что защищаете наш мир!» Володимир дивиться на це і знизує плечима. 

«Я вернувся на рідну землю. Хай воно в такому стані, але воно своє. Своє, розумієте? Я чотири місяці був у Кривому Розі. Не звик до міського життя, я не зміг там просто бути. Мене так тягнуло сюди, — в очах чоловіка з’являються сльози. — Своя земля — це своя земля».

«Все одно повернемося і будемо тут жити»

З даху будинку молодий чоловік скидає уламки розбитого шиферу. Замість покрівлі зяє велика дірка. Ми піднімаємося наверх, до нього. Чоловіка звати Олександр. У робочих рукавицях він розчищає горище. 

«Приліт був в саму балку, — пояснює. — А сама міна, частина міни в дім залетіла через дах. Стелі всі попадали». 

Про швидкий ремонт Олександр навіть не мріє, хоче хоча б клейонкою покрити, щоб далі не затікало. 

Внизу на подвір’ї порається його мама — Марія Олександрівна. Зараз вони всі тимчасово мешкають у Кривому Розі, але щодня приїжджають додому «змивати» сліди росіян. Жінка розповідає, що, крім будинку, окупанти пошкодили й розграбували їхній магазин. Родина торгувала побутовою технікою.

Ми сідаємо в машину, Олександр везе нас, щоб показати, як окупанти господарювали в їхньому магазині. Дорогу від дому туди вони назвали фронтовою. Марія Олександрівна пояснює, чому — їздити тут було небезпечним для життя. З обох боків — поле, в разі чогось ніде сховатися.

Зупиняємося біля будівлі синього кольору з вивіскою «Рибацький рай». Від раю там залишилося мало. У дверях на місці замка — велика дірка. То, каже Олександр, росіяни вистрілили, щоб відчинити магазин. Заходимо всередину.

«Тут була побутова техніка, всякі перфоратори, болгарки, дрилі, бензокоси, бензопили, отут були рибальські снасті, вудки, все для рибалки», — пригадує господар.

Зараз залишився безлад. Окупанти винесли буквально все — до останнього гвинтика. Залишили по собі лише намальовані білою і червоною фарбами літери Z.

«Ми будували його самі, 8 років пропрацювали у ньому. Я все тут робив сам — клав підлогу, обшивав його ззовні. А тепер тут нема нічого. Але будемо відновлюватися все. Це наша домівка. Ми повернемося і будемо тут жити», — каже на прощання Олександр. 

Комендантська пора у Високопіллі починається з 14-ї години, тож місцеві приїжджають рано-вранці й намагаються покинути село до обіду. Лишатися на ніч тут небезпечно — росіяни продовжують гатити по хатах з артилерії.

За час нашого перебування в селі прилітає тричі. Один із таких прильотів змушує нас падати на землю. У цей час Олександр продовжує лагодити дах свого будинку.