Загиблі Герої АТО: Віктор Яков’як з Коломийщини

Старший сержант спецпідрозділу «Беркут» в Івано-Франківській області. На війні — з перших днів, захищав стратегічно важливий пункт нашої армії на горі Карачун, у Слов'янську. Загинув 29 травня, коли терористи збили український вертоліт.

Нагадаємо, бойовики збили наш МІ-8 з ПЗРК (переносний зенітний ракетний комплекс), у небі над Слов’янськом. На борту було 14 українських солдатів, серед них — 25-річний Віктор Яков’як.

— Знаєте, мені досі не віриться, що це сталося, іноді я дістаю мобільний, починаю набирати номер Віті, а потім згадую, що його вже немає, — розповідає друг дитинства Михайло Боднар. — Ми з ними дружили зі школи, вчилися в паралельних класах. Це був добрий чоловік і надійний друг. Коли він потрапив у зону АТО, ми часто зідзвонювалися, він розповідав, як йому служиться. Вони стояли на горі Карачун, де телевежа, їх часто обстрілювали терористи. Казав, що дуже довго у наших хлопців були проблеми з водою — виділяли не більш двох літрів на день на людину. Потім начебто налагодилося. Але всі ці негаразди Вітя сприймав спокійно — два літри води, значить, два літра. Казав, що це не важливо — головне відстояти Батьківщину, не пустити терористів в інші області, щоб не гинули мирні люди. Мріяв повернутися і зробити пропозицію своїй дівчині Ользі — вони давно зустрічаються, пише ДеПо.

У рідному селі Голосків Івано-Франківської області (Коломийський район. — Ред.), у Віктора залишилася велика родина: батьки-пенсіонери, дві сестри і два брати.

— На Великдень ми зібралися всією родиною, і тоді Вітя сказав, що їде на війну захищати країну, — розповідає молодша сестра загиблого Марина, насилу стримуючи сльози. — Мама заплакала, просила цього не робити. Ми всі як могли його відмовляли, а він відповів: «Хто, якщо не ми? Ми повинні захищати Україну, інакше терористи з «зеленими чоловічками» прийдуть на нашу землю, прийдуть в наше село».

На війну поїхав разом з бойовим другом Петром Остап’юком (загинув разом з Віктором. — Ред.), вони були, як брати. Мені брат ніколи не скаржився, не говорив, що там (на Сході. — Ред.) відбувалося насправді. Не хотів, щоб ми знали, не хотів, щоб хвилювалися. Тільки одного разу, за кілька днів до смерті попросив: «Сестричка, помолись за мене і маму попроси нехай теж помолиться!». Тоді я зрозуміла, наскільки там страшно...

Товариші по службі розповідають, що в часи Майдану Віктор був відряджений до Києва, але в протестувальників не стріляв і в розгоні студентів не брав участі.

— Йому батько сказав, мовляв, якщо піднімеш руку на українців — не пробачу, роби, що хочеш, хоч рапорт пиши, але беззбройних людей не бий, — каже товариш по службі Олександр. — Він дав батькові слово і дотримав його.

... Попрощатися із загиблим в небі над Слов’янському, прийшли тисячі людей. В Івано-Франківську на центральних вулицях досі стоять свічки і лампадки поруч з портретами вбитих терористами хлопців. Люди несуть квіти.

— Це була дуже небайдужа і чесна людина, — розповідає дівчина загиблого Оля. — Я пам’ятаю випадок, коли ми гуляли разом, а через дорогу йшла жінка, і в неї випало сто гривень. Він сказав мені, мовляв, почекай, сам перебіг дорогу, підняв купюру і повернув. Він не міг залишатися осторонь, якщо кривдили слабких. З ним я себе почувала дуже спокійно, він був турботливий і ніжний. Часто багато грошей витрачав на подарунки, я говорила, що не треба, а він все одно збирав і щось дарував. Останній такий подарунок — срібний браслетик і сережки...

Оля розповідає, що вночі, напередодні трагедії, їй приснився страшний сон: викопана могила, у яку ось-ось повинен лягти хтось із близьких.

— Я подзвонила вранці, хотіла просто почути його голос, про сон не розповідала, щоб не накручувати Вітю, — зітхає дівчина. — Але ми навіть толком поговорити не змогли: він сказав, що поспішає і пообіцяв передзвонити, як тільки з’явиться хвилиночка.

Увечері Оля дивилася новини. Коли побачила сюжет про збитий вертоліт, відразу все зрозуміла.

— Я його люблю і буду любити, — говорить вона. — Це мій Герой. А Герої не вмирають.