Олег «Мох» Гнатів: Найближчими роками буде вибух протестної музики

news-image: Олег «Мох» Гнатів: Найближчими роками буде вибух протестної музики
Культова постать української альтернативи Олег «Мох» Гнатів про те, як «Червона Рута» перекрила дихання модерній музиці, про зародження мистецького протесту й уміння бути живим

У будь-якій сфері діяльності є моральні авторитети, що з огляду на вік, талант, розум і досягнен­­ня бачаться її певною константою та шкалою виміру. Саме таким патріархом для української альтернативної музичної сцени став Олег Гнатів на прізвисько «Мох». Він родом із сюрреалістичного Івано-Фран­ківсь­ка, з того-таки мистецького «призову» кінця 1980-х, що і куль­­тові «Брати Гадюкіни», «Кому вниз», «ВВ», за своє довге творче життя встиг побути й музикантом, і журналістом, а ще спродюсував один із найуспішніших поза мейнстримом проектів в Україні й за­рубіжжі – гуцул-ска-панк-гурт «Перкалаба». Тиждень поспілкувався з Олегом Гнатівим перед концертом його колективу в Києві.

Українська незалежна му­­зика завжди перебувала в якомусь трохи смішному ста­­­­ні, й 10 років тому, й нині, тож не можна сказати, що вона сьогодні в стагнації. Піки й спади є природними для будь-яких сфер, але вона просто не розвивається та й годі.

Найпотужніший ви­­бух вітчизняної музики стався наприкінці 1980-х. У його авангарді опинилися київська школа («Раббота Хо», «Коллежский асессор», «ВВ», «Иванов даун») та майже вся харківська сцена. Вони були російськомовні, проте грали абсолютно українську за характером музику. А потім прийшла «Червона Рута».

Цей фестиваль завдав страшного удару по нормальному розвитку української музики. Не якогось конкретного, а від самого початку, на рівні ідеї. Адже він став маскультом, такою собі трохи покращеною «Територією А». Ця, здавалось би, потужна хвиля породила дуже багато відверто неякісної музики, хай і україномовної. З одного боку, прекрасно, що завдяки цьому опен-ейру на деякий час стало модно співати українською, але з іншого – все це жодним чином не стосувалося якості продукту. Бо діяв принцип: «Головне – щоб українською, а решта не має значення». Ось так і вийшло, що «Червона Рута» повністю перекрила дихання урбаністичній, модерній музиці.

Навіть за совка Україна й Росія були різними країна­­ми. Це абсолютно протилежні ментально формації. Наша нація – дуже тепла й жіноча за своєю суттю. А росіяни – загарбники, яким не вистачає самоіронії. Саме тому в нас вибух кінця 1980-х породив «Гадюкіних», а в них – «ДДТ» й «Алісу». Як «Червона Рута» поховала на певний час вітчизняну альтернативу, так само й легендарний пітерський рок-клуб убив паростки чогось подібного в їхній музиці. Той самий НОМ (російський андеграундний музичний проект. – Ред.) – це великий виняток із загального правила похмурих облич тамтешніх рокерів того покоління.

«Брати Гадюкіни» – це осібна історія світового масштабу на території окремої країни. Цього львівського цинізму ні з чим не порівняєш і не сплутаєш. Так само як і Gogol Bordello, який є центральноєвропейським «мульти-культи» з великим українським акцентом. Я взагалі волів би говорити про віт­чизняну музику в контексті центральноєвропейської. Вже є доконаним фактом, що так званий балкан-біт, як свого часу і ямайський регі та аргентинське танго, захопив усю планету. І ми є природною частиною простору, що породив цей стиль. Відмінність його від багатьох модних течій, які швидко змінюють одна одну, – це кореневість у сенсі походження. Саме тому його популярність ніколи не піде на спад, як не звівся нанівець інтерес до щойно згаданого регі. Дійшло до того, що вже з’явився фінський балкан-біт.

Не можеш писати – не пиши. Наші музиканти надто сильно заточені під формати. Майже по всіх відчутно: вони за це взялись не тому, що не могли інакше, а щоб потрапити на радіо з усіма похідними – у вигляді тьолок, грошей, бухла і т. ін.

В Україні завжди було дуже мало справді резистентних митців. Ось таких, як «Кому вниз», котрі не тільки ніколи ні під кого не прогинались, а ще й валять – дай Боже молодим. А тим, на жаль, поки що все до дупи. Це стосується й музикантів, і слухачів. Але завдяки нинішнім пацанам, що біля керма, вони перестають бути байдужими. Через дії влади в людей нарешті починає прокидатися такий самий протест, як наприкінці 1980-х. Перефразую Винниченка: досить скоро настане час, коли навіть остання повія, навіть російськомовна росіянка, заговорить українською, бо надто брутально нас намагаються опускати.

Пророкую найближчими роками вибух протестної музики. Як це сталося, наприклад, із російським хіп-хопом, що цілком забрав функцію соціального протесту в тамтешнього офіційного року. Новітня музика матиме міцну позитивну енергію – не веселу, а саме позитивну, хоча мені таке слово уже набридло. Ця хвиля буде дуже урбаністичною, але відкритою до коріння через надто великий пресинг на нього, який чинить нинішня влада. Думаю, головним мотивом виявиться навіть не мова, патріотизм чи держава, а повага до людини як такої.

Гурт «Перкалаба» ніколи не був тупим «зажигаловом». Граючи на позір веселу музику, ми не є клоунами, що просто розважають публіку, адже стоїмо на трьох китах – іронії, самоіронії та цинізмі. Ми такі дядьки, котрі вже трохи щось побачили на цьому світі, і для нас насамперед важливо, щоб усі були живі, здорові й щасливі. Але насправді залишилося ще зовсім трохи, щоб почати писати революційні тексти, чого ми не робили ніколи. Бо ж таки зачіпає вся ця ситуація в країні, хоч поки що й не вистачає якоїсь критичної маси негативних емоцій.

Для мене слова «патріот» і «націоналіст» надто однотонні. От у нашому гурті є етнічний росіянин Федот (Андрій Федотов, вокаліст. – Ред.), що народився у Франківську, – так дай Боже всім такої людини в житті. Їдемо ми сьогодні на концерт, клацаємо радіостанції. І раптом він видає: «Мать вашу, скільки можна по радіо саму російську музику слухати, задовбали вже ці москалі».

Люди в залі сприймають музику, як земноводні – шкірою. Особливо коли зі сцени йде справжня вібрація. Але вона ніколи не виникне без гарного виконання та змістовного тексту. От у нас тексти мантричні, та й узагалі не пам’ятаю концерту, коли під час виступу не було б, прости Господи, бісів, і людей не розривало б від того. Якщо говорити без пафосу, то наш секрет успіху – це слабка доля, кач, який пробудить навіть глухого, та здоровий пофігізм. Унікальність перкалабських пацанів у тому, що хоч би який кіпіш крутився, скільки дівок за ними бігало б – хлопцям то все до одного місця. Для них голов­­не – грати. Щойно вийшовши на сцену, вони починають нагадувати псів, що зірвалися з ланцюгів.

Треба відчувати життя й бути завжди живим. Колись брав інтер­в’ю в гурту Transglobal Under­ground, і вони розповіли про свій досвід роботи з Робертом Плантом та Джиммі Пейджем (вокаліст і гітарист легендарного британсь­кого рок-гурту Led Zeppelin. – Ред.). Ці люди у своєму віці, статусі й стані дивляться на життя з такою самою цікавістю, як і в молодості. Чи взяти тих самих The Rolling Stones – чуваки вже повисихали, як старі дерева. Здавалось би, вони бачили вже все, що тільки можна, навіть більше. Але мультимільйонер Кіт Річардс (гітарист The Rolling Stones. – Ред.) у 70 років лізе на пальму, щоб зірвати собі кокос, і потім падає з неї. Хоча зі своїми грішми міг би собі на диван додому всю пальму замовити. І хто він після цього? Реально Бог.

У нас так мало добрих продюсерів, бо людині цього фаху слід уміти любити мистецтво в собі, а не себе в мистецтві. Більшість із тих, хто займається в нас цією діяльністю, не розуміють: коли ти чоловік, то хоч би до чого брався, треба робити це перфектно. Працювати так, щоб ніхто тебе ні на чому не підловив. А наші так звані продюсери й промоутери мають на увазі лише бабло.

Джерело: Тиждень.ua


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 12.09.2013 10:50