Олег Понайда: «Перемир’я», на яке штовхають Україну, дасть ворогу шанс підготуватись до ще більшої агресії

До повномасштабного вторгнення 32-річний прикарпатець Олег Понайда зброю в руках не тримав. Зі студентських літ активно займався громадсько-політичною діяльністю, був активним учасником Революції Гідності. Завоювавши довіру серед земляків, у 22-річному віці Олега Понайду обрано депутатом Рожнятівської районної ради та заступником голови райради. У 2020 році краяни довірили молодому політику від ВО «Свобода» представляти інтереси округу в Івано-Франківській обласній раді.

До повномасштабного вторгнення 32-річний прикарпатець Олег Понайда зброю в руках не тримав. Зі студентських літ активно займався громадсько-політичною діяльністю, був активним учасником Революції Гідності. Завоювавши довіру серед земляків, у 22-річному віці Олега Понайду обрано депутатом Рожнятівської районної ради та заступником голови райради. У 2020 році краяни довірили молодому політику від ВО «Свобода» представляти інтереси округу в Івано-Франківській обласній раді.

Коли в Івано-Франківськ прилетіли перші ракети, свободівець замість депутатської приймальні відправився у ТЦК. Понад три роки депутат боронить Україну на Запорізькому напрямку у складі 79 батальйону 102 бригади ТрО. Пройшов шлях від рядового солдата-стрільця до лейтенанта.

Під час коротенької відпустки нам вдалось зустрітись із Олегом Понайдою. Про фронтові будні, втому та мотивацію на четвертому році війни, загрози «перемир’я», чому варто позбуватись радянщини у війську, за яких умов бачить закінчення війни та що для цього всім українцям треба робити – в ексклюзивному інтерв’ю депутата-захисника для «Західного кур’єра».

– Пане Олегу, ви у досить молодому віці почали активно займатись громадсько-політичною діяльністю. Наскільки дієвою вона була? 

– Моя громадсько-політична діяльність почалась ще у студентські роки. Я націоналіст, тому не міг жити за принципом: «Моя хата скраю – нічого не знаю». У 2013 році разом зі студентською «Свободою» активно проводили в Івано-Франківську акції протесту проти режиму Януковича «Вставай, Україно!». У 2013-2014 роках був активним учасником Революції Гідності, певний час був сотником третьої сотні на столичному майдані, яку пізніше очолив мій побратим Дідич Сергій з Городенки, який загинув під час буремних подій 18 лютого 2014 року. Організовував побут і проживання людей у Жовтневому палаці, проводили численні акції та пікети, вели колони до різних відомств – МВС, Офісу Генпрокурора, СБУ. Саме на Майдані я познайомився з багатьма майбутніми побратимами.

– Все ж таки, чому вирішили піти у депутатство?

– Із 2013 року я був помічником депутата обласної ради на той час, голови Івано-Франківської обласної організації  ВО «Свобода» Василя Поповича, який і допоміг мені розібратись у тонкощах політичної «кухні». Депутатство для мене не було самоціллю, а тільки інструментом, за допомогою якого можна зробити щось корисне для свого краю та втілити в життя певні ідеї. А після трагічних подій Революції Гідності це стало також справою вдячності, збереження пам’яті та продовження святого діла тих, хто загинув на Майдані.

У 2015 році односельці обрали мене депутатом Рожнятівської районної ради, з числа депутатів мене було обрано заступником голови райради. У 2020 році був обраний депутатом Івано-Франківської обласної ради. Наш округ – це весь колишній Рожнятівський, Долинський райони та Болехівська міська рада. Це досить великий і непростий округ, який налічує дев’ять громад (Рожнятівська, Брошнів-Осадська, Перегінська, Спаська, Дубівська, Долинська, Вигодська, Витвицька і Болехівська).

До початку повномасштабної війни я відвідував всі сесії, засідання комісій, активно займався вирішенням проблем краю. Коли почалось повномасштабне вторгнення, 25 лютого 2022 року вступив до 79 батальйону 102 бригади ТрО. Однак, про виборців я не забув. Протягом того часу, що я на фронті, з людьми переважно комунікує дружина Тетяна, яка працює секретарем Рожнятівської селищної ради, також допомагають помічники, однодумці та друзі.

– Не рідко можемо почути від цивільних: хай на фронт йдуть чиновники та депутати, а не тільки простий народ. Як ви сприймаєте такі меседжі?

– Як пошук виправдання своєї слабкості. Коли є загроза втрати державності та незалежності твоєї країни, обов’язок кожного громадянина захищати свою державу. На жаль, люди у тилу не розуміють, що якщо не стануть до лав своєї армії, якщо ми не вистоїмо, тоді їм доведеться воювати у складі орди. Не виключена ескалація збройного конфлікту на сусідні держави. І там вже ніхто не питатиме – хочеш ти цього, чи ні, є у тебе бронь чи інвалідність. Українцям потрібно мати гаряче серце і холодний розум, готуватись, гартуватись і продовжувати боротись.

В кінці квітня минуло три роки, як ми перебуваємо у зоні бойових дій. Всі прийшли добровольцями, більшість з яких не мали попереднього бойового досвіду. Ми навіть медкомісію не проходили, підписували заяву, що здорові й згідні прийняти військову присягу. Три роки наш підрозділ тримає оборону в районі міста Гуляйполе – без ротацій, відведення та відновлення. Всі втомлені – і фізично, і морально. Але ми розуміємо, що іншого шляху у нас немає. Ворог зупиниться там, де ми його зупинимо.

– У лютому 2025 року ви отримали чергове офіцерське звання «лейтенант». Яким був ваш особистий шлях у берцях?  

– Прийшов солдатом-стрільцем у піхотний підрозділ. Відразу в окопи: життя у землянках та підвалах, бойові чергування на СП, бої з противником, обстріли, контузії, втрати побратимів… Особливо було важко перші місяці, поки не адаптувався до реалій фронту. Згодом мені присвоїли звання молодшого сержанта. Після чергової контузії військова частина відправила мене на курси командирів взводів у Одеську військову академію, де я отримав звання молодшого лейтенанта. В лютому цього року отримав звання лейтенанта.

– Що для вас є найтяжчим на війні?

– До повномасштабного наступу я не мав жодного військового досвіду, навіть ніколи не стріляв з автомата Калашникова. Спочатку було дуже важко морально, щоб втриматись і не впасти у ступор, щоб на адреналіні не наробити речей, якими можна підставити себе і побратимів. Понюхавши першого пороху, по-іншому починаєш сприймати все і з часом набуваєш досвіду.

Найгірше на війні, на мою думку, є дві речі. Перша – це, безумовно, втрати. Багато хлопців і дівчат, з якими ми прийшли і яких я знав, на жаль, вже немає серед живих. Це дуже важко пережити, щоб не зламатись морально. Друге – це те, що ти звикаєш до війни. З часом організм та підсвідомість звикають до постійного стресу, відчуття небезпеки, недоїдання, недосипання, до холоду, спеки, постійного фізичного навантаження, до обстрілів і вибухів. Ти входиш у так званий транс, стан подолання довготривалої дистанції, в якій фінішу не видно, але ти прямуєш до нього. Фініш – це перемога України.

– Чи стежите за розмовами про «перемир’я», кінець війни та роль США у цьому?

– «Перемир’я», на яке штовхають Україну, до нічого доброго не приведе. Ця пауза тільки дасть ворогу шанс підготуватись до ще більшої агресії. Наш ворог дуже підступний і вірити йому не можна, зараз вони шукають перепочинку, щоб відновити сили. Цю паузу московити використають для передислокації військ та нарощення сил – виготовлення більшої кількості снарядів, дронів, ракет, мобілізації та підготовки свіжого особового складу, щоб ще більшими темпами наступати на Україну.

А щодо ролі США у цьому, то вважаю, що нам не потрібно надміру зачаровуватися чи розчаровуватися тим, що кажуть керівники інших держав, кожна країна має свої національні інтереси і діє відповідно до них. Українцям потрібно надіятись тільки на самих себе. Ні США, ні Європа не будуть воювати за Україну. Якщо хочемо бути незалежними, маємо стати сильними. Тільки сильних поважають у світі.

– Чи є достатньою допомога світу для України на четвертому році повномасштабки?

– Звісно, ми завдячуємо іноземним партнерам за підтримку зброєю та фінансами. Однак, цього є замало. Їх підтримка виглядає такою, щоб Україна і не програла, і не виграла. Якби нам, скажімо, дали в рази більше зброї, то у нас були б більші успіхи та противник не почувався б на фронті так вільно. Потрібні дрони різних класифікацій – «мавіки», FPV, великі крила, засоби РЕБ та РЕР, артилерійські та мінометні снаряди, далекобійні ракети. І чим більше, тим краще.

– А що потрібно самим українцям робити, щоб наблизити довгоочікувану перемогу?

– Потрібно, щоб все суспільство згуртувалось і працювало заради перемоги. Маємо жити по правилу: все для фронту, все для перемоги. Інакше ми не виграємо цю війну. Було велике піднесення та прояви героїзму на початку повномасштабної війни, завдяки яким і вдалось стримати ворога та зламати його плани взяти Київ за три дні. Війна – справа не тільки військових, а всього народу. Люди в тилу мають не тільки підтримувати воїнів молитвою, а кожен на своєму місці, хто чим може підтримували Сили оборони. Звісно, на фронті є велика потреба в людях. Ще раз наголошу – за стільки часу без відпочинку, тільки 15 днів відпустки на пів року, військовим дуже важко і складно триматись.

Маючи такого сусіда, ми повинні бути завжди у бойовій готовності, не тільки чекати на допомогу від світу, а розвивати і масштабувати власне виробництво зброї, дронів, боєприпасів, далекобійних ракет, броньованої техніки та авіації. Коли наростимо свої сили, тоді з нами будуть рахуватись інші держави. Навіть після перемоги нам потрібно жити за правилом: «Хочеш миру – готуйся до війни». Також потрібно проводити регулярну військову підготовку населення. Кожен українець, особливо чоловіки, повинні вміти себе захистити. Дай Бог, аби нікому не довелось застосовувати зброю, але знати і вміти як нею користуватись повинен кожен.

– Що, на вашу думку, потрібно змінити в українській армії, щоб стати ефективнішою?

– На мою думку, у всіх Силах оборони України потрібно позбутись радянщини. На жаль, її досі ще є багато. Підрозділи треба формувати навколо ідеї української нації. Щоб ті, хто ставатимуть на захист України, йшли не просто знищувати ворога, а розуміли, за що вони борються. А боремось ми за українську Україну. Століттями. З одним і тим же споконвічним ворогом. Саме це має бути мотивацією ставати у лави оборонців. Також українській армії варто позбутись практики «звання-посада», яка нам лишилась у спадок від Радянського Союзу. Командирські посади повинні займати професіонали, а не хто має вище звання – ті, хто має більший бойовий досвід, хто краще розуміється у військовій справі, військовій тактиці та стратегії. Саме такий підхід до формування командування дозволить ефективніше виконувати бойові завдання з меншими втратами.

Також у ВНЗ врешті-решт треба підняти питання військових кафедр. На мою думку, ця радянська практика себе віджила. По закінченню кафедри всі отримають військове звання «молодший лейтенант запасу». Коли такі офіцери приходять у Сили оборони, відразу займають командирські посади – командира взводу, комроти тощо. Одне бути офіцером у тилу, інше – у зоні бойових дій, де від твоїх дій та рішень залежить життя цілого підрозділу. У нашому війську вже є ціла плеяда бойових солдатів та сержантів, які по праву мають стати офіцерами. Також є багато бойових офіцерів, на яких має будуватись українська національна армія.

Також вже час відійти від радянської практики мобілізації до війська через ТЦК та СП, а робити ставку на мотивацію, центри рекрутингу та ідейний вишкіл охочих стати у стрій. Мобілізацією і підготовкою кадрів для бойових підрозділів мають займатись тільки ті люди, які самі пройшли горнило війни.

– Що можете сказати про побратимство на фронті? Наскільки важливим є атмосфера братерства у підрозділі?

– Побратимство – це, перш за все, взаємоповага і відповідальність один за одного. Той підрозділ, в якому зберігається здорове побратимство, є дієвим та потужним. Коли ти впевнений, що поруч з тобою люди, які завжди готові поділитись досвідом, порадити, допомогти чи просто підтримати та розрадити у важкій ситуації, це дуже мотивує.

– Чи будуєте ви плани на після закінчення війни?

– Військовослужбовцю планувати щось наперед – справа неблагородна. Кожен, хто пішов захищати Україну, свідомо поставив своє життя на паузу, відклав на невизначений термін особисте життя, турботу про сім’ю, свої досягнення, плани і мрії, свій розвиток та побутові речі. Це те, що «кусає за серце» кожного воїна. Наразі у планах єдине – продовжувати боротьбу до переможного кінця.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!