Івано-франківський аеропорт відберуть у «Скорзонери»?

news-image: Івано-франківський аеропорт відберуть у «Скорзонери»?
Позачергова сесія Івано-Франківської обласної ради 20 вересня розглядала одне-єдине питання – видобуток на Прикарпатті сланцевого газу.

Тож депутатський запит «не по темі» Ярослави Ульванської прозвучав на засіданні, як грім з ясного неба, на якусь хвилю змусивши депутатів та столичного міністра забути про основну тему обговорення. Начальниця обласного управління праці у присутності прикарпатських колег  та київських делегатів поскаржилася голові ОДА та прокурору області на орендаря івано-франківського летовища – фірму «Скорзонера». Буцімто дирекція, всупереч умовам угоди з обласною радою, не допускає обласні держвідомства до перевірки. А закінчила свою промову депутатка гучним припущенням – «Скорзонера» умисне доводить міський аеропорт до банкрутства. 

Камінь у город… 
Розмови про те, що справи на івано-франківському летовищі  дедалі більше заходять «у піке», точаться у владних коридорах вже не перший день. Однак раніше на публіку говорилося хіба що про позбавлення аеропорту статусу «міжнародний». Гучні заяви на кшталт штучного розорення чи наміру розірвання договору з концесіаром звучали лише де-небудь в тиші кабінетів. Тож несподіваний сплеск праведного гніву Ярослави Ульванської у вигляді депутатського запиту для директора «Скорзонери» Олександра Шевченка став «холодним душем».
«Я змушена була саме так подати свій депутатський запит, – пізніше пояснила «ЗК» Ярослава Ульванська. – Бо як інакше? На звернення, які надсилає департамент соціальної політики і області, і міста на ім’я Олександра Шевченка та в.о. директора аеропорту Петра Осипенка, не було і немає жодної реакції». 

Посилається чиновниця на розпорядження голови ОДА №307 «Про моніторинг виконання Концесійного договору»,  видане у 2011 році.

«Згідно з цим документом, керівництво аеропорту зобов’язане періодично надавати певну інформацію про стан підприємства відповідним департаментам, соціальної політики в тому числі, – веде мову Ярослава Ульванська. – Але мало того, що це не виконується. Коли ми самі звернулися до дирекції за цими даними, надати їх теж не захотіли».

За інформацією, яку департаменту вдалося отримати з управління статистики та з інших джерел, порушення трудового законодавства на авіапідприємстві мало не в кожному пункті договору. 

«Згідно з угодою концесії, орендар зобов’язувався зберігати трудовий колектив на рівні не нижче існуючого штатного розпису на момент підписання договору та зберігати рівень заробітної плати не нижче середньогалузевої, – продовжує начальниця обласного управління праці. – За нашою інформацією, обидва ці пукти порушуються. Також ми не знаємо, як виконуються інші умови, чи виплачуються  компенсації за звільнення людей, як іде нарахування відпусток». 

Але, за словами посадовиці, недотримання угоди концесії в ніші трудового законодавства – лише «верхівка айсбергу» порушень. 

«Крім цих, є й інші показники, які ОДА повинна моніторити, і які сьогодні грубо не виконуються, – скаржиться Ярослава Ульванська. – Наприклад, згідно з концесійним договором, на даний час «Скорзонерою» мало б бути вкладено в аеропорт 25 млн. гривень інвестицій. Але фактично вкладено лише 13,5 млн.». 
Вище перелічені порушення умов договору укупі з повним ігноруванням державних структур з боку керівництва летовища дають підстави вважати, що івано-франківський аеропорт умисне доводять до банкрутства, вважає Ярослава Ульванська. 

А тим часом, «головні герої» депутатського запиту мовчать. З моменту отримання на сесії публічного «ляпаса» (минув уже майже місяць) керівництво аеропорту навіть і не намагалося спростувати озвучену інформацію. 

Мовчання, як навчає народна мудрість, – золото. Але не в цьому випадку. Бо запитань до  орендаря назбиралося багацько. Якщо вдатися до банального методу співставлення стану справ на летовищі «до» і «після» «Скорзонери», то побачимо, що аеропорт, що до того поволі зводився на ноги, почав знову «дрейфувати».  

Розбір польотів 
Івано-франківський аеропорт – «останній герой» серед об’єктів «великої приватизації» в області, тож, природно, інтерес до нього з боку крупних бізнес-гравців спостерігається давно. «Закріпитися» на летовищі у 2005 році поталанило групі «Приват», підконтрольній олігарху Ігорю Коломойському. Саме тоді між обласною радою та  фірмою «Нафтохімік Прикарпаття», координованою вищезгаданою бізнес-групою, було укладено довгостроковий договір концесії франківського аеропорту. 

Справи на летовищі тоді йшли незле. Перебуваючи під керівництвом «Нафтохіміка», аеропорт міг похвалитися щоденним регулярним авіарейсом на Київ. Двічі на тиждень відбували рейси в Італію і чотири рази – в Туреччину. Планувалося відкриття нових авіарейсів, а у 2007 році аеропорт вийшов на прибутковість. Працівники двічі на рік отримували підвищення заробітної плати, що теж варто вписати в досягнення нафтохіміків.  
У 2010 році аеропорт змінив інвестора. У конкурсі на укладання договору з облрадою, в якому змагалися дві структури – «Нафтохімік Прикрапаття» та ТОВ «Скорзонера», перемогу здобула остання.  Втім, хоч фірма-інвестор і змінилась, головний «газда» залишився той самий – група «Приват», що контролює і «Скорзонеру». Івано-Франківська обласна рада віддала фірмі міський аеропорт у 30-річну концесію за 73 тис. грн. на місяць.

До чого зводилася суть подібних рокірувань, однозначно сказати важко. Втім, можна припустити, що справа навіть у зовнішній обгортці. Бо для чого нафтохімікам аеропорт? А от, щоб найбільша туристична компанія стала власником летовища, здається, сам Бог велів. В уяві одразу постають чудові картини, як іноземних чи українських туристів прямо з аеропорту везуть на лижну трасу… 

Як би там не було, у 2010 році «Нафтохімік Прикарпаття» надійно передав «аеропортівську» естафету колегам зі «Скорзонери». Планів у нового інвестора було не злічити: багатомільйонні інвестиції на реконструкцію та модернізацію летовища, збільшення пасажирських авіаперевезень в 1,6 раза – до 150 тисяч пасажирів за рік, а як результат – стрімкий розвиток  туристичної галузі і т.д.

Однак, збутися грандіозним намірам так і не судилося. Сколупнувши змальовану широкими цитатами оболонку обіцяних перспектив, наштовхнемось на картину абсолютно протилежну. Незадовго після приходу на летовище «Скорзонери» на авіапідприємстві різко скоротилася кількість пасажирських та вантажних рейсів. Врешті залишився лише один – до Києва, а приставка «міжнародний» стала слугувати аеропорту лише бездіяльним додатком до назви. Природно, після скасування майже усіх рейсів, летовище перестало бути прибутковим, почалися затримки зарплат працівникам. А далі для робітників поступово почали створювати нестерпні умови роботи з незручним графіком та мінімальною кількістю робочих годин на місяць. Всім невдоволеним відповідали недвозначною фразою: не подобається – пиши заяву на звільнення, що багато працівників врешті-решт і зробило. Втім, керівництво лише вітало такі кроки. 


Зміна стратегії
Не треба мати логічне мислення на рівні Шерлока Холмса, аби вгадати у таких різких змінах не на краще передумови класичної схеми приватизації підприємства  – шляхом доведення його до банкрутства. 

Що ж змусило «Приват» змінити свої плани на летовище, яке ще кілька років тому, перебуваючи під його скіпетром, поступово і досить успішно розвивалося?  
Різні схеми приватизації летовища розглядалися та лобіювалися бізнес-групою (щоправда, безуспішно), починаючи з 2005 року. Укладений тоді довгостроковий договір оренди аеропорту між обласною радою та «Нафтохіміком», окрім поблажливих умов, містив особливий пункт – першочергове право орендаря на викуп в разі приватизації без проведення інвестиційного конкурсу чи аукціону. Є підстави вважати, що приватизація летовища планувалася «Приватом» тоді саме у такий спосіб. 

Підтвердженням того, що приватизація шляхом викупу таки планувалася, стали листи керівництва «Нафтохіміка» до  губернатора Романа Ткача – з пропозицією ініціювати рішення про продаж комплексу на сесії облради.

Натомість чи не першим кроком Романа Ткача став перегляд умов угоди з орендарем та підписання до неї суворого додатка із рядом «шлагбаумів» та зобов’язань: вкласти в розвиток аеропорту до 2008 року 21,6 млн. гривень, збільшити кількість міжнародних рейсів тощо. «Нафтохімік» виконав обіцянки лише частково, продовжуючи наполягати на першочерговому праві викупу. 

Однак аукціон так і не було проведено. «Нафтохімік Прикарпаття», як головний претендент на летовище, ухилився від перспективи змагань на відкритих торгах і залишився орендарем. 

У період перебування на посаді губернатора Миколи Палійчука «приватівці» знову поривалися приватизувати аеропорт шляхом акціонування. Однак, очевидно, зважаючи на головний недолік такого сценарію приватизації – велику загрозу того, що майно опиниться в приватних руках, а до бюджету області не потрапить ані копійки, – віддати аеропорт «Привату» «з кінцями» Микола Палійчук не наважився. «Нафтохімік» знову залишився в іпостасі орендаря. А під кінець перебування на посаді голови ОДА Палійчука, у 2010 році, аеропорт був переданий «Скорзонері». 

Очевидно, зрозумівши, що приватизація аеропорту «гуманним шляхом» та на вигідних для себе умовах – поняття навряд чи сумісні, «Приват» обрав звичніший для себе план дій – зробити підприємство банкрутом, а вже згодом приватизувати. Буквально перед тим, як концесіаром івано-франківського аеропорту стала «Скорзонера», у 2009 році, за схожою схемою «Приват» отримав у власність дніпропетровський аеропорт.

З огляду на це, не можна не завважити іще одну цікаву обставину – першим очільником івано-франківського летовища після приходу «Скорзонери» став «гість» із того ж таки Дніпропетровська Аналотій Кукута. Саме «під крилом» цього достойника напередодні збанкрутував тамтешній аеропорт, який згодом «приватівці» прибрали до рук. Ділитися цінним досвідом на Прикарпаття Кукута прибув недаремно – саме у часи його кермування  (понад півроку) наші «повітряні ворота» почали поволі зачинятися, а сам аеропорт з прибуткового об’єкта перетворюватися на збитковий. Згодом завершував розпочате інший ставленик – Віталій Ковальчук. Чітко тримає «приватівську» лінію і чинний в.о. директора – Петро Осипенко. 

«Гальмо» приватизації
Імовірно, усі ці роки, і сьогодні також, здійсненню «наполеонівських планів» приватизації летовища найбільше заважає лише один фактор – бригада тактичної авіації, розташована на базі івано-франківського аеропорту, підпорядкована Міністерству оборони. Саме військовикам (тобто, державі) належить левова частка земель летовища (в розпорядженні «Скорзонери» лише 20 із 600 гектарів) та злітна смуга. Цілком можливо, саме тому отримати аеропорт у приватну власність не так вигідно, як того хотілося б «Привату», що звик отримувати від оборудок лише багатомільйонні «вершки». 

Подейкують, перенесення військових деінде (наприклад, на аеродром в Коломию) директор «Скорзонери» домагається ось уже три роки. Проте вирішити питання, очевидно, не так легко. 

Але Олександр Шевченко має славу людини, що свого добивається, як-то кажуть, не кийком, то палицею. Тож, не виключено, що одного прекрасного дня напористий бізнесмен таки доможеться бажаного. А можливо, сьогоднішнє публічне ініціювання перегляду виконання умов договору концесії «Скорзонерою» (розуміється, з подальшою перспективою його розірвання) якраз і є «першим дзвіночком» того, що Шевченко просунувся у вирішенні питання до критичної точки? Такий собі початок підкилимової гри на випередження: хто у кого першим виб’є грунт з-під ніг?  Поки доведеться вдовольнитися здогадками. 

Попри це, аеропортівське питання підняте на сесії обласної ради у вигляді депутатського запиту. Тож, очевидно, на наступному засіданні маємо почути на нього відповідь. Якщо в результаті моніторингу концесійного договору обласна рада отримає офіційне підтвердження того, що умови порушено хоча б в одному пункті, будь-який депутат матиме право ініціювати розірвання договору зі «Скорзонерою». 

Замість висновку
Порушувати питання розірвання угоди зі «Скорзонерою», аби повернути летовище на баланс обласної ради, з боку ініціаторів цієї дискусії було б учинком, м’яко кажучи, недалекоглядним. Для чого ж обласному бюджету додатковий баласт? Тож цілком можливо «на горизонті» ініціаторів усунення «Скорзонери» від керма «повітряних воріт» уже є інший потенційний інвестор. Цілком можливо, закордонний. Адже завдяки розміщенню Івано-Франківська практично в центрі Європи іноземці віддавна розглядають наш аеропорт, як зручну базу для своїх літаків. Утримувати їх у нас набагато дешевше, ніж, приміром, у Польщі.

Інтерес до нашого летовища ще у 2007 році виявили дві відомі іноземні компанії – «Балт-Ейр» та «Австрійські Авіалінії». Останні, як подейкують обізнані, були налаштовані цілком серйозно – в кулуарах обговорювались навіть конкретні умови оренди та суми. Але тоді з якихось причин до офіційних переговорів діло так і не дійшло. То може нині компанія «дозріла» і знов зацікавилась івано-франківським летовищем? Тло для цього, у всякому випадку, складається позитивне. 

Однак тут не можна не зважати й на іншу обставину: очікувати, що нинішні інвестори просто так відступляться від аеропорту, не варто. «Скорзонера», без сумніву, за летовище воюватиме «до останнього патрона». До того ж на боці Олександра Шевченка  важливий фактор – час. Розірвання договору концесії – справа не одного дня. Зробити це можна або за згодою сторін, або в особливому порядку. Другий варіант передбачає три можливі інстанції Господарського суду, тож юридична тяганина може розтягнутися на роки. А поки триватиме судова метушня, концесіар устигне загнати аеропорт у такі борги, що потенційні інвестори сахатимуться від нього, як від зачумленого. 

Сценаріїв подальшого розвитку подій на летовищі насправді безліч, так само як і факторів невизначеності, кожен з яких може вплинути на процес. І спроба врахувати їх усіх більше схожа на ворожіння на кавовій гущі. Проте, можливо, ясність в ситуацію буде внесено уже на наступній сесії облради. 

Андрій ХМАРА, ЗК


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 10.10.2013 12:05