Анатолій Іванюченко: «Радянський Калуш нагадував зігнуту пружину»

news-image: Анатолій Іванюченко: «Радянський Калуш нагадував зігнуту пружину»
Анатолія Іванюченка за правом можна вважати калушанином, адже саме тут він жив і закінчив ще тоді середню школу №2. Закінчивши Миколаївський кораблебудівний інститут, будував авіаносці на Чорноморському суднобудівному заводі. Проте, вже тривалий час Анатолій Іванюченко — чи не найвідоміший у Миколаєві правозахисник, на рахунку якого — не одна виграна резонансна справа, у тому числі — у Європейському суді.

Він володіє чотирма мовами, стажувався у США, Польщі та Канаді, з 2008 року — докторант Харківського національного університету імені В. Каразіна, відомий у Миколаєві правозахисник. Був продюсером рок-гурту «ВЕДО», дав путівку у журналістику Вахтангу Кіпіані.

Отож, у «Вікнах» — чергове знайомство із соціальної мережі — Анатолій Іванюченко.

— Пане Анатолію, наше знайомство відбулося через інтернет, але не покидає відчуття, що Ви — калушанин і досі живете у Калуші. Адже жваво коментуєте події нашого міста, відслідковуєте актуальні теми. Зокрема, остання з цікавих думок, озвучених Вами, — встановлення пам’ятних дошок відомим калушанам, які ще, слава Богу, живі-здорові. Зокрема, Ваше здивування викликає ситуація, що на будівлі музичної школи, де вчились брати Левицькі з «Братів блюзу» досі немає пам’ятної дошки…

— Половина моєї родини належить до бойків Львівщини, інша – до козаків південної Слобожанщини. Якщо керуватись галахічними нормами щодо походження особи, повідомляю: одна моя бабуся Маланка Михайлюк була донькою Харитона та онукою Марка Михайлюків, куркулів, що збройно боролись проти більшовицьких зайд – колективізаторів Луганщини і були розстріляні. Інша бабуня, Гелена Чарнецька, походила з родини греко-католицького священика, померла задовго до моєї появи на світ. Її молодший брат Михайло загинув в лавах УПА.

Народившись у м. Золоте, Луганської області, більшу частину життя я прожив в Миколаєві. В Калуші я мешкав протягом 9 років. В 1967 році наша шахтарська родина переїхала до цього міста з Донбасу. Я покинув м. Калуш в 1976 році. Мої батьки та молодший брат Ігор мігрували з Калуша до Миколаєва в 1997-му після 30 років калуського життя. Мій тато помер та похований в Миколаєві 10 років тому з мрією повернутись до Калуша. Себто, вислів «соборність України» для нас наповнений реальним змістом — життям.

Поки батьки та брат мешкали в Калуші на вул. Івана Рубчака, я 3-4 рази на рік відвідував місто, де минули мої шкільні роки. Всі ми родом з дитинства. Звісно, я цікавлюсь калуським життям. І не лише я. В Миколаєві є «фани Калуша». І серед тих, хто там мешкав, і посеред відвідувачів Калуша в складі різних делегацій. Останні й повідомили миколаївців, що лише в Калуші існує унікальна для України традиція вшановування кращих випускників шкіл. Влітку на калуських сіті-лайтах земляки можуть побачити усміхнені обличчя цьогорічних медалістів, переможців олімпіад, а не пики скоробагатьків, котрі не можуть дочитати єдині потрібні їм книги – кримінальний, кримінально-процесуальний кодекси.

Якщо ми бажаємо сформувати позитивне середовище для себе, наших дітей та онуків, варто відзначати видатних земляків не лише опісля їхньої смерті. Встановлення пам’ятних відзнак, присвячених видатним краянам, котрі ще, дякувати Богу, живі, може стати доброю калуською традиціє № 2, притаманній ексклюзивно Калушу (першою вже є соціальна реклама найкращих випускників шкіл). До речі, на сіті-лайтах потрібно показувати і видатних калуських спортсменів.

Щодо «Братів блюзу» — я тішусь, що вчився в тій самій музичній школі, де вчились і брати Левицькі, і Юрко Іздрик. А ще раніше там вчились Михайло Сливоцький, Роман Бревко (один із засновників легендарного гурту «Ватра»). Вважаєте, що пам’ятні дошки … зарано, відкрийте кімнату-музей в школі, щоб розповідати теперішнім учням про відомих випускників. Добре, що, принаймні, про Олега Левицького згадують на сайті коледжу культури і мистецтв.

— Яким виглядає Калуш на відстані? Які інформаційні «провали» чи «ями» можете відзначити? Ми розмовляли про ребрендинг Калуша. «Прочитав про сьогорічний туристичний маршрут — прогулянку Калушем — і ледь не заплакав», — зазначали Ви. Це ностальгія чи вболівання за місто, яке було для Вас рідним? Промоцію яких брендів міста, на Вашу думку, варто здійснювати?

— Розвиток українських міст відбувається в умовах наджорсткої конкуренції. Наповнення міського бюджету для виконання соціальних програм, створення нових робочих місць тощо можливе за рахунок «вливань» (субсидій, дотацій, компенсацій) з державного, обласного бюджетів та коштів інвесторів. З виконавчою владою Ігор Насалик працює вдало. Все, що можна в Києві «вибити» для міста, він вибиває, випрошує, вигризає.

З інвестиціями — складніше. Нині найбільшими та стабільними інвесторами є заробітчани. Саме завдяки переведеним до рідного міста коштам розвивається приватне будівництво та суміжні галузі. Половина цих гастрабайтерів не повернеться в Україну. Натомість інша частина вертатиме до Калуша, місця, де вони колись були молодими, здоровими, щасливими. Так само вкладати в розвиток міста можуть відомі персони, чиї дружини, чоловіки, бізнес-партнери пов’язані (в минулому чи теперішньому часі) з калуською громадою. Саме для притягнення фінансових та нематеріальних інвестицій потрібна дієва програма ребрендингу Калуша. Бо нині цей населений пункт асоціюється з екологічною катастрофою, хімією, високим рівнем смертності etc. Як на мене, треба визначитись, що є Калушем в загальноукраїнському, європейському контекстах.

Калуш це: батьківщина борців за незалежність України (Степан Бандера, Олекса Гірник та інші); видатних митців («Брати блюзу», Юрко Іздрик, Іван Рубчак, інші); видатних спортсменів (срібні призери олімпіад легкоатлет Євген Аржанов та борець Василь Федоришин, чемпіонки світу з шахів Галина Шляхтич та спортивного орієнтування Ніна Вінницька, футболіст Олег Гарас, гравець молодіжної збірної України). До слова, з Калушем пов’язані ще два колишні футболісти львівських «Карпат» Ярослав Думанський та Ігор Худобяк. Їхні дружини – калушанки.

Додатково можна просувати ще один калуський бренд — пиво, вироблене на одному з найстаріших українських пивзаводів часів середньовіччя. Можливою є промоція Калуша в якості міста мультикультурної толерації, на кшталт Львова. Враховуючи, що до 1939 року населення Калуша складалось з майже рівних за чисельністю української, єврейської, польської громад. Євреї (Мільштайни, Шпінделі, Вайсмани) пов’язані з калуською броварнею. Поляки Фельчинські уславились ливарнею дзвонів. Продовжуючи екскурсію містом, хочу дізнатись, де старовинний (відкритий 1648 року) «жидівський цвинтар» за проспектом Лесі Українки та приміщення шести калуських синагог? А ви знаєте, що Польща, Ізраїль в наступному році будуть відзначати 110 річницю від дня народження Йонаша Штерна — єврейського художника, засновника польського авангардизму. Йося Штерн народився в Калуші. Де відповідні пам’ятні таблички та знаки?

Дотично видатних українців мушу зазначити: в Калуші та районі їх народилось, мешкало стільки, що вистачило б на кілька областей України. Потрібно терміново профінансувати перевидання (з ілюстраціями, додатком за 1996-2012 роки) книжки Михайла Коломійця «Історія Калуша і Калущини в датах, цифрах та цікавих фактах».

— Яким Ви запам’ятали радянський Калуш? Які події досі зберігає пам’ять? Ви, зокрема, згадували заборону показу фільму «Білий птах із чорною ознакою…»

— Радянський Калуш нагадував зігнуту пружину. В навколишніх лісах до кінця 1952 року тривали бої між повстанцями та регулярними військами. Від 1968 до 1974 року ми мешкали у дворі на перетині вулиць Хіміків та Б. Хмельницького. Практично всі родини, з котрими товаришували мої батьки (Юрківи, Скавінські, Олійники, Брусаки, Мицаки, Левицькі, Возняки, Рудницькі, Ковдри, Гонські, Купчаки), знали про боротьбу за незалежність України не з книжок. А родина Ярослава Скавінського – він, його дружина та теща повернулись в Галичину після сибірських таборів та донбасівських хімічних підприємств. Абсолютно всі (!) діти двору відвідували або музичну школу, або спортивну. З моїх товаришів по калуському двору немає жодного наркомана, алкоголіка чи нероби. Калуш тих часів вартує окремої книжки. На мою суб’єктивну опінію виокремлю три події, за хронологією.

Окупація Чехословаччини 21.08.1968. Калуш, як частина Прикарпатського військового округу, протягом серпня – вересня 1968 року був виключно жіночим містом. В повітрі пахло війною. Всіх мужчин військового віку вивезли в табори. Одні брали участь у військових діях (і нині користаються пільгами учасників війни). Інших тримали в казармах беззбройними. Про всяк випадок. Тодішнє керівництво УРСР вважало небезпечною ситуацію саме в Західній Україні, позаяк регулярні бої з УПА, зокрема і в Калуському районі, закінчились нещодавно — в 1952 році. Та й після початку хрущовської відлиги в Галичину з концтаборів повернулось ветеранів ОУН, УПА.

А наступного року усю Західну Україну чекало Величне Свято. У Божу Неділю 17. 08. 1969 львівські «Карпати», непрофесійна команда виграла Кубок СРСР з футболу, перемігши в самій Москві один з провідних російських клубів – СКА з Ростова-на-Дону. Про подробиці того матчу століття є достатньо інформації в різних джерелах. Що відбувалось в Калуші, важко деталізувати. Практично кожен дорослий стверджував, що особисто був присутнім серед 30 тисяч вболівальників з України, котрі співали «Всюди буйно квітне черемшина…кулемет заховано у стрісі…ввечері в садочку, в тихому куточку жде БАНДЕРА, жде». Таких всенародних гулянь, братань посеред вулиці з вигуками «Як ми москалів…» місто протягом шести сторіч до цього не бачило. У всіх містах Прикарпатського військового округу з’явились військові патрулі, як в серпні 1968. До речі, коли київське «Динамо» в 1975 році виграло Кубок Кубків, таких святкувань, принаймні в Калуші, не було.

Взагалі, калуське футбольне вболівання завжди було політичним. Коли серед 16-ти команд вищої радянської ліги 6-ть презентували Україну, калушани вболівали за всі українські клуби, кавказькі, середньо азійські під час їхніх матчів з російськими. Український футбол сприймали виключно як легальне продовження боротьби за незалежність України. А львівські «Карпати» були культовим клубом Західної України й, звісно, калушан. Позаяк серед всіх 6-ти вищолігових команд з України (після 1970 року) лише футболісти «Карпат» на полі розмовляли українською.

Третьою подією, яка примусила калушан згадати, що вони — земляки Степана Бандери, була прем’єра фільму «Білий птах з чорною ознакою» в січні 1972 року. Поряд з костьолом (тоді в ньому діяв спортзал) та ратушею існував маленький кінотеатр з двома залами. Показ цього фільму в західній Україні, за задумом кремлівських ідеологів, повинен був показати марність боротьби за українську незалежність. В Калуші фільм показали лише один раз. Після цього сеансу фільм був заборонений. Реакція глядачів була прямо протилежною. Герой Богдана Ступки у калушан був виключно позитивним. Його цитували, переповідаючи фільм, додаючи такі слова, котрих немає в кінострічці. Я тоді вперше почув вислів «Добрий москаль – мертвий москаль». В барі «Під ясенами», ресторані «Веселка», шашличній та пельменній на М. Грушевського (М. Калініна) завжди були присутні ті, хто, з їхніх слів, особисто співав в Москві «жде Бандера, жде» і бачив в кінотеатрі «Білого птаха…».


— Від дня заснування (11 січня 1990 року) Ви очолювали Миколаївську філію (обласну організацію) УГС/УРП, були першим головою Секретаріату Миколаївського крайового Руху. Як хлопець із Бандерівського краю прижився у Миколаєві? Чим нині дихає політичний Миколаїв?

— Коли я вступив до Миколаївського кораблебудівного інституту в 1976 році, у нас з’явилась власна група бандеріваців. Я та Сергій Попов прибули з Калуша, Володимир Олійник зі Львова, Степан Лазар з Бродів, Анатолій Гречина з Луцька, Михайло Воробець з Тернополя, Олександр Чижевський з Дрогобича. Ми тримались певним земляцтвом. На момент створення Миколаївської філії УГС в місті залишався М. Воробець. Окрім нього, у фундації нашої організації взяли участь колишні калушани Ігор Гаврилишин, славної пам’яті Микола Клос, Василь Пальчак, Михайло Ганущак та миколаївці — вихідці з усіх регіонів України.

Політичний Миколаїв важко хворий на ПРдонію із синдромом Симонєніна. Хоча з 6-ти мажоритарних округів, розташованих в області, в двох опозиція перемогла. В одному з цих округів, 132-му, Аркадій Корнацький спробує повторити власний успіх.


— Ми з Вами — колеги, адже Ви видавали самвидавом газети «На сторожі» та «Чорноморія», давали путівку у журналістське життя Вахтангу Кіпіані…

— Для мене журналістика є, радше, хобі, аніж спосіб заробляння коштів. Проте був певний період життя, коли журналістські гонорари були єдиним джерелом існування. У 1992 році тодішній демократ, вічно аморальний, безпринципно тушкований Анатолій Кі-нах змусив мене звільнитись з Миколаївської ОДА — за те, що я організував в Миколаєві святкування 50-ліття УПА в обласному Палаці творчості учнів. Святкування з концертом (виконувались виключно повстанські пісні), подарунками для колишніх вояків було єдиним на півдні України. (До слова: концерт вів Вахтанг Кіпіані). За такий «націоналізм» я отримав від Кінаха звільнення з «вовчим білетом». Тобто, ніхто в області не брав мене на роботу, щоб не конфліктувати з гавнором (англійською).

Врятував мене легендарний Сашко Кривенко — нехай упокоїться його душа з миром. Упродовж двох років я працював кореспондентом «Пост — Поступу» у Миколаївській, Херсонській областях. За мої тодішні публікації в культовій газеті мені і зараз несоромно.

— Пане Анатолію, Ви маєте чималий досвід правозахисної діяльності, зокрема, й у позовах проти держави України у Європейському суді. З якими найабсурднішими судовими рішеннями Вам довелося мати справу як правозахиснику? Як найпростіші, але дієві поради можете дати людині, яка знає про порушення власних прав і думає звернутися до суду?

— Про абсурдні рішення судів, брутальні порушення прав громадян я намагаюсь писати у власному блозі на миколаївському сайті «Преступности.нет». Найпростішою порадою є скерування до професійного юриста.

На загал ситуація щодо захисту прав людини після всіх реформ В. Януковича від 2010 року стрімко погіршується. Наприклад, «подвійна касація» (поява між Верховним Судом України з обмеженими повноваженнями та апеляційними судами Вищих спеціалізованих судів) унеможливила більшості громадянам України успішне звернення До Європейського Суду з прав людини. Після проходження першої та апеляційної інстанцій громадянин звертається до Вищого спецсуду. Цей суд відповідає, що підстав для відкриття касаційного провадження немає. Без жодної мотивації відмови. Далі громадянин звертається до Європейського Суду і також отримує відмову. Його звернення визнають неприйнятним в сенсі ст. 35 Конвенції. Вважається, що людина не скористалась усіма національними засобами захисту – не пройшла касаційну інстанцію. Формальну відмову Вищого спецсуду юридичні секретарі Європейського Суду (громадяни України із зарплатнею 8 тисяч євро на місяць) не вважають за юридичну відповідь. Крапка. Таким чином керівництво України штучно зменшує в сотні разів кількість справ, які держава однозначно програла б.

Молоді юристи із знанням англійської та французької мов дають величезні хабарі, щоб потрапити в юрсекретарі та захищати в Страсбурзі донецький режим.


— 2009 року Указом Президента Віктора Ющенка Ви були нагороджений орденом «Хрест Івана Мазепи». Де його зберігаєте і чи є він для Вас заслуженою винагородою? Загалом, яке у Вас ставлення до державних нагород? Чи взяли б нагороду з рук діючого Президента?

— Ця нагорода є цінною в усіх сенсах. Всього було виготовлено 62 хрести. На землі залишилось лише 59-ть живих носіїв цієї відзнаки. В Миколаївській області я є єдиною людиною, нагородженою «Хрестом Івана Мазепи». Серед теперішніх калушан, здається, також відсутні кавалери зазначеної рідкісної (з точки зору колекціонерів) державної нагороди. Цей орден я зберігаю вдома. Я його не вимолював, жодних заяв, прохань, клопотань не підписував і нікого не прохав щось на мою користь підписати. Тому тодішній голова Миколаївської ОДА Олексій Гаркуша неймовірно образився, випадково дізнавшись, що його підлеглого, навіть без відома губернатора, нагородили орденом. Почались переслідування «за орден» з моїм наступним звільненням з держслужби.

Не мені судити, заслужив я власним життям такий орден чи ні. Мої рідні, друзі, знайомі вважають, що заслужив. Власне, так вважав і Президент України Віктор Ющенко. Я його критикував і критикую. Але серед інших (М. Грушевський, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Янукович) В. Ющенко — найбільш проукраїнський президент. Щодо В. Януковича і нагороди з його рук — питання з галузі фантастики. За режиму донецької банди я не можу навіть потрапити на держслужбу чи в орган місцевого самоврядування. Освіта, знання, стаж нікому непотрібні. Для даунбосоти та їхніх прислужників в регіонах я є чужаком з іншої планети.


— Судячи навіть із заочного знайомства, Ви — дуже енергійна і жвава людина. Які маєте захоплення? Де черпаєте енергію для праці та творчості?

— Захоплення: музика (українська, латиноамериканська, арабська, класична, різна, але якісна), кухня (українська, середземноморська, латиноамериканська), історія (українська, європейська), футбол та бокс (звісно, українські), політична журналістика, практичний право захист. Енергію знаходжу в родині — дружина, діти, онук.

— Щиро дякую за змістовну розмову, пане Анатолію!


Розмовляла Оксана ГУЗИНЕЦЬ-МУДРИК, редактор


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 14.10.2013 08:39