Останній караїм Галича


Є у Галичі вулиця Караїмська, яка пам’ятає княже місто ще з ХІІІ століття. Вулиця є, а караїми, які її заселяли споконвіків, уже відійшли в історію. Тільки пам’ять про них стереже і передає дітям останній караїм Галича, 75-річний Шимон Морткович.

 З балкона його квартири на третьому поверсі відкривається панорама вулиці Караїмської, і він тепер, як єдиний повновладний господар, з висоти розповідає і відтворює її автентичне обличчя: «Ось тут була наша кенаса, он там – караїмський клуб, а ген біля дерева – мій отчий дім…», пише Галицький кореспондент

Шимону Мортковичу нелегко дається розповідь. Він поринає у прекрасний і багатий світ караїмів, якого вже нема. Згадує батьків, які померли досить рано – до 60 років. Мама Марія, з дому Ешвович, жила спочатку на Залукві. Батько Мойсей (Моньо) працював машиністом на паровозі, робив у колгоспі. Мама була кравчинею, але під кінець життя втратила зір. Шимона із старшим братом «куди могли, туди давали»: Йосифа виховувала тітка в Залукві, мамина сестра, а Шимона – тітка по татові Ліна Іцкович.

У Галичі, згадує чоловік, між дітьми були всі рівні – і українці, і караїми, і поляки однаково ходили обдирати сади і робили збитки, разом гралися, але вже як хто з малих ображався, то міг обзиватися: «Ти, Шимку, караїме», хоч ім’я Шимон тоді вже переписали на звичніше Семен. Після шкільного штудіювання та закінчення автодорожнього технікуму Шимон Морткович усе життя пропрацював простим водієм, змушений був вступити у компартію, однак ніколи не цурався свого караїмського коріння.

Караїмська община Галича, 70-ті роки. Шимон Морткович - крайній справа

Караїмська община Галича, 70-ті роки. Шимон Морткович – крайній справа

Усе його – то наше

Родина Шимона Мортковича є втіленням міжкультурної толерантності, адже дружина Тамара – християнка, однак у всьому підтримує і допомагає чоловікові, особливо берегти пам’ять про караїмів.

Тож і традицій та свят у сім’ї вдвічі більше. «У караїмів усі такі празники, як юдейські. І Песех, і Рош-хашана (Новий рік), і Хиджі афталарнин (П’ятдесятниця)… Але всі празники в родині ми святкуємо разом. Які свята є, такі й святкуємо – і українські, і караїмські», – посміхаючись розповідає Шимон. А пані Тамара додає: «Наш святвечір, наша Пасха – то все його. А все його – то наше».

Щонеділі пан Шимон підвозить дружину до церкви, також шанує християнські ікони, яких чимало у помешканні. А пані Тамара не тільки на караїмські свята, а й на щодень готує смаколики, переписи яких їй передали старші караїмки. Коли ще в Галичі було більше караїмів, то вони збиралися у Мортковичів і пекли мацу. А зараз у сімейному караїмському меню – барабуляник, перекладений яловичиною, качка з рисом і традиційні пиріжки кибини.

Цих страв пані Тамару навчила готувати тітка Шимона Яна Львівна, саме та, яка спершу була страшенно проти шлюбу християнки і караїма. «Як я виходила заміж, дуже протестували його тітки, але потім признали мене і полюбили. Вже потім на нього кричали, як щось було не так, а мене жаліли», – згадує з посмішкою пані Тамара і додає, що все минуло й перетерлося, окрім пам’яті.

Здебільшого конфлікти траплялися через міжрелігійні і міжкультурні розбіжності. Субота для караїмів, як і для юдеїв, є священним днем, не вільно працювати й відвідувати цвинтар… А саме на суботу – чи не єдиний вихідний – припадало найбільше роботи пані Тамарі з чоловіком, та ще й доводилося обробляти город… З цим тітки страшно воювали…

Караїмки були дуже добрими ґаздинями, вміли пекти, варити, давати лад і в хаті, і з дітьми, й відрізнялися особливою мудрістю. Пані Тамара згадує, що тітки Шимона, коли поралися, завжди були у широких, чистих й обов’язково білих фартухах, не кольорових. Кухня у них була на першому плані.

Бездоганний інший світ

Із 1924 р. залишилися записи Зараха Зараховича про вулицю Караїмську в Галичі, яка «вражала бездоганною чистотою та білизною своїх будинків. На перший погляд вона значно відрізнялася від інших вулиць міста, особливо від сусідських, справляючи враження, що це цілком інший світ». Караїми здебільшого займалися торгівлею, тож і їхню вулицю тоді називали Золотою. Ще в 1939 р. у Галичі мешкало 122 караїми, об’єднані в 30 родин, з них 14 проживало на вулиці Караїмській. Тепер уже залишився один Шимон Морткович, адже нещодавно відійшли у вічність галицькі караїмки Ада Зарахович та Людмила Шугурова (Ешвович), яким було за 90.

З балкона квартири чоловік показує місце, де колись був караїмський клуб. Він пригадує, що тут «танцювали кадрілі», організовували різноманітні вистави, в яких, до речі, грала і мати Шимона Марія. За совітів тут розмістили столярну майстерню.

Видніється з вікна і місце, де колись стояв отчий дім – впритул до кенаси, якої вже теж немає… Іронія долі, але Шимона Мортковича із родиною примусово-добровільно в 80-х роках «попросили» залишити батьківську хату, адже тут мали зводити єдину на той час у Галичі багатоповерхівку, в якій зараз останній караїм і мешкає. На Караїмській (а за совітів вона називалася Щорса) знесли стару караїмську хату, бо повважали, що тут доречніша радянська багатоповерхова коробка…

Шимон Морткович показує з балкона місце, де височіла кенаса, куди ще за його пам’яті ходили молитися з сотня караїмів зі всієї околиці. Кенасу колись будували дерев’яну, а після пожежі 1913 р. на її місці звели муровану караїмську святиню. За юдейською традицією, чоловіки і жінки в ній молилися окремо, зокрема жінки – на верхніх хорах.

Після 40-х років у кенасі правив шамаш Мойсей Шулімович, який і робив моле (обрізання) Шимону. Цей обряд вважається великим родинним святом, батьки збирають родину і скликають гостей. І в родині Мортковичів довго ще згадували, який багатий могорич виставив батько Моньо галичанам за свого сина…

Зі смертю равина Мойсея в кенасі уже не правилося й не було кому здійснювати караїмські обряди. Зі святині зробили товарний склад, а згодом тут облаштували РЕС (Районні електричні сітки). У 1985 р. кенасу на Караїмській зруйнували. «Вона при дорозі стояла… То кому вона там заважала?..» – з гіркотою каже пан Шимон. Коли з крана вандали таранили святиню, у прилеглій вітцівській хаті Мортковичів була одна з доньок Шимона з маленькою дитиною, вона пригадує, як тряслися стіни й стеля, які ось-ось могли їх придавити, довелося втікати з хати – ніхто ж їх не попереджав про небезпеку.

За ніч до знесення кенаси весь інвентар, начиння й атрибутику галицькі караїми зуміли переховати в головної караїмки, двоюрідної тітки Шимона Яни Львівни – про акцію їх попередив тодішній голова райвиконкому Іван Галущак. Шимон Морткович священні речі переховував у гаражі, хоч і був партійним і розумів, що ризикує спокоєм і добробутом родини. Частину караїмських скарбів, зокрема дерев’яний різьблений вівтар-гехан, дістали зі сховків й у 1999 р. відправили з Галича у караїмську Малу кенасу в Євпаторії. А згодом, коли в 2004 р. відкрили в княжому середмісті Музей історії караїмів, пан Шимон віддав туди низку безцінних експонатів, зокрема священні семисвічники.

Наразі в Україні проживає майже 1300 караїмів, зокрема 800 — на своїй історичній батьківщині, в Криму. У Галичі залишився тільки Шимон Морткович. Але караїмів, чиє коріння в княжому місті, по світах багато. Ще за Польщі, та й у часи Радянського Союзу, організовувалися міжреспубліканські з’їзди караїмів, метою яких було знайомство караїмської молоді для подальшого створення сімей. Такі заходи проводилися у Москві, Трокаї (Литва), Сімферополі… Незважаючи на те, що Радянський Союз активно провадив антирелігійну політику і всіляко перешкоджав розвитку караїмської общини. На одному з караїмських з’їздів у Трокаї брат пана Шимона Йосиф познайомився із караїмкою з Москви і тепер уже понад 50 років проживає в столиці Російської Федерації.

Зараз донька Шимона Мортковича Наталя, наполовину караїмка, мріє на тому місці, де стояла караїмська святиня в Галичі, встановити пам’ятний знак, обгородити невеличку територію і поставити там зменшену копію кенаси. Жінка заснувала громадську організацію й активно налагоджує контакти з караїмами – вихідцями з Галича, разом із сестрою Нелею Сусак популяризує історії та співпрацює із Національним заповідником «Давній Галич».

У караїмів є прислів’я: «Кисмет болса» – «Якщо долі буде вгодно». І все залежить від пошани пам’яті. Адже допоки є Музей історії караїмів Галича, зерет (цвинтар) на Залукві, допоки діти і внуки Шимона Мортковича шанують дідівське коріння, допоки вихідці-караїми пам’ятають Галич, а самі галичани вникають у свою мультикультурну історію – доти існує окремий караїмський світ Галича. Нехай як острів пам’яті. Але існує.