Президент не для любові


Іще місяць тому видавалося, що чекати 25 травня – надміру довго. Зсередини гриз сумнів: чи вдасться довести кампанію до кінця? Якийсь час Україну вели до роздоріжжя, коли вона мала вибирати, чи вводити військовий стан і зривати виборчу кампанію, чи залишатися на хиткій платформі й терпіти дошкульні випадки з боку ворогів, очікуючи вирішального дня. Але вибори відбулися.

 Недільного дня на більшості виборчих дільниць панувала направду святкова атмосфера – хто голосував, той зрозуміє. Але щойно виборці увійшли у смак «свята демократії», свято завершилося першим туром.

В історії України був єдиний президент, який спромігся зійти на посаду відразу після першого туру. То був Леонід Кравчук. Уже через це Петро Порошенко мав би стримано сприймати свою перемогу. Бо Леонід Макарович, як відомо, своєї каденції так і не добув…

Відсутність звуку – це теж звук

Перемозі Петра Порошенка посприяв… Донбас. По-перше, події останнього тижня спонукали частину виборців до того, щоб обрати президента в першому-таки турі, не чекаючи 15 червня. По-друге, проросійські бойовики, намагаючись зірвати вибори у самопроголошених горе-республіках, посприяли тому, що голос Донбасу було знівельовано, отож волевиявлення решти областей набуло вирішального значення. Якщо змоделювати ситуацію, що замість кількох округів на Донбасі голосували б усі, то Порошенко балансував би якраз на межі у 50%. І хто зна, чи вибори завершилися б так блискавично… Але це є демократія. Хто хоче вибирати – той вибирає. Кому не залежить на голосуванні  – той лишається вдома, але потім уже не має права нарікати на те, що його голос «не чують».

Попри ейфорію недільного дня, явка на президентських виборах була відносно малою. Порівняно з першим туром 2010 року, фреквенція впала в більшості областей, насамперед у поясі Сходу-Півдня. Активність зросла в кількох регіонах, здебільшого на Заході. Черги на дільницях, що їм раділи виборці (коли ще радітимеш у черзі?), були пов’язані з тим, що Центрвиборчком скоротив чисельність членів ДВК. Це робилося для того, щоби унеможливити зрив виборів недобросовісними кандидатами, котрі в останні дні взялися саботувати роботу комісій. До того ж, декотрі регіони крім президента вибирали мера, народного депутата чи місцеві ради – а це додаткове навантаження.

За даними ЦВК, офіційна явка – 60,29%. Але не враховано виборців Криму. Не враховано громадян Луганської та Донецької областей, внесених до списків виборців на тих «проблемних» дільницях, які так і не відкрилися. Таким чином, до списку виборців у Донецькій області де-факто було внесено 688 тис. виборців (у 2010 році – 3 млн. 468 тис.), а в Луганській – 217 тис. (попереднього разу – 1 млн. 837 тис.). Відтак ЦВК оголосила, що на Донеччині проголосувало трохи більше 15% виборців, а на Луганщині – 38%. Насправді ж «реальна» явка виборців на Донбасі не перевищує 5%.

 

Петро перший

Петро Порошенко встановив унікальний рекорд, котрого не знав навіть Кравчук у 1991-му. Переможець виборів вийшов на перше місце у всіх без винятку регіонах України. Він міг би бути першим у всіх до одного територіальних округах – але ТВО №178 (це Чугуїв) номінував у лідери свого земляка, Михайла Добкіна. Зокрема Порошенка підтримали і ті 5% виборців, які прийшли-таки голосувати на дільниці Донбасу. Вочевидь, це є та когорта електорату, котра й раніше формувала дрібну опозицію Партії регіонів та її висуванцям. Отож електоральна мапа України вперше за роки Незалежності забарвлена в один колір.

Успіх Порошенка уможливили виборці, котрі «проголосували ногами»: не маючи свого фаворита, попросту не пішли на вибори і, відповідно, не виставили конкурентний голос. Найбільший відтік явки (крім Донбасу, де 82% просто «змусили» голосувати ногами, заблокувавши роботу виборчих дільниць) спостерігався у Харківській, Одеській, Запорізькій, Миколаївській та Дніпропетровській областях. Цікаво, що є чітка залежність між явкою на виборах-2014 із результатом Віктора Януковича у першому турі виборів-2010 (див. схему). Виходить, що 42% виборців (коефіцієнт лінійної регресії за методом найменших квадратів) ВФЯ в недонбасівських областях попросту не прийшли на вибори.

Урок від колишніх

Перемогти у першому турі – означає отримати вражаючий кредит довіри. Від такого результату голова піде обертом, а сам політик може зазнати напад неабиякого самолюбства. (Згадалося, як на одній нараді депутат Івано-Франківської обласної ради затикав рота художнику на нараді: «Та при всій повазі, чуєш, за мене проголосувала купа людей, чоловіче Божий»?).

Петру Порошенку, приймаючи присягу, варто пам’ятати, що рейтинг – категорія ефемерна. Народна симпатія може вичерпатися дуже стрімко. Хотілося б нагадати, що всі фаворити виборчих гонок, котрі вважалися такими рік тому, – ціла перша п'ятірка! – на цих виборах пролетіли. Або навіть не долетіли до виборів. Де зараз Янукович? Чи залишилися президентські амбіції у Кличка, котрий пішов з великої політики на тимчасову передишку в київську мерію? Звісно, можна привітати Яценюка, який колись ішов у рейтингах третім, бо він нині має добру посаду. А Тягнибок? Смішно згадати, але півроку тому розглядався сценарій його «виведення» у другий тур із Януковичем. У неділю Олег Ярославович набрав трохи більше 1% голосів, засвідчивши фатальну зневіру виборців у «Свободі». П’ятим колись ішов Петро Симоненко – нині він аж дев’ятий із 1,5%.

Безумовно, зазнала фіаско і Юлія Тимошенко. Лідерка «Батьківщини» з усіх сил намагалася створити конкуренцію Порошенкові, виголошуючи нечувані для себе гасла (на кшталт інтеграції в НАТО) й міняючи зачіску. На виході отримала 13%.

Зганьбилися й кандидати із колиски Партії регіонів. Сергій Тігіпко втратив третю позицію, скотившись до 5%. Сама ПР піймала облизня з офіційним висуванцем Михайлом Добкіним, який набрав трохи більше 3%. Результат Добкіна підтверджує тезу, що «регіонали» на цих виборах шукали не перемоги, а намагалися через власного кандидата артикулювати вигідні програмові тези. Екс-намісник Харківщини був утіленням проекту глибокої федералізації України. Гра «регіоналів» у дезінтеграцію завершилася плачевно: вибори в базовому регіоні зірвано, а розпашілі сепаратисти вийшли з-під контролю.

З іншого боку, ми бачимо на прикладі решти областей Сходу й Півдня, що електорат «регіоналів» волів відмовчатися не тільки в піку Києву, а й віддалився від добкіних-тігіпків. Таким чином, «голосування ногами» – це також протест проти політики всесильної в минулому партії.

 

Здивував Олег Ляшко. Його «бронзовий» результат – це суміш із виборців, які зневірилися в застарілих демократичних силах, тих, хто хоче рішучих дій і… видовища. З-поміж усіх кандидатів Олег Ляшко провів найбільш яскраву кампанію. Він не зловживав недорікуватими бордами, засвітився в окопах на Сході й метав блискавицями у Верховній Раді. Ляшко отримав добрі перспективи напередодні можливих дострокових виборів до Верховної Ради. Щоправда, крім прізвища лідера в його Радикальної партії більше нічого нема…

Анатолій Гриценко як представник шанованої нині професії військового набрав 5,5%.

Іще одна несподіванка – високе місце Вадима Рабиновича: він фінішував сьомим, набравши понад 2%. Українські блогери жартують, що в Дмитра Кісєльова мусила б початися істерика, бо кандидат із характерним прізвищем набрав більше голосів, аніж «фашиствующіє» Тягнибок і Ярош, разом узяті.

Порада від виборця

Прицмокуючи над результатами виборів, Петро Олексійович має пам'ятати просту річ, котра може врятувати йому кар'єру, репутацію й зберегти від долі відлюдника (у легкій формі це переживає Віктор Ющенко, у загостреній – Віктор Янукович). Цей перший тур – не результат великої любові народу до кандидата, не акт електорального поклоніння конкретному політикові. Народ обирав президента не для того, щоб його любити. Тому Порошенку не варто сподіватися, що на інавгурації люди кричатимуть прізвище, розбиваючи його на склади, як колись вигукували «Ю-щен-ко». Бо час ілюзій минув.

Прихід Порошенка до влади слабує на кілька ризиків. Для прикладу, він приходить до влади, як Кучма, без своєї команди. Колись Леонід Данилович вишукував кадрів через газети (зокрема, як писав Юрій Луканов у книзі «Третій президент», Віктор Пинзеник отримав посаду в уряді після доброї статті в пресі). Потворні прояви кадрової проблеми вже проявилися на прикладі роботи виборчих штабів Петра Порошенка. В його команду ввійшли діячі, котрі випали із політики кілька років тому (для прикладу, Роман Зварич), соратники Черновецького, перебіжчики тощо.

Порошенко має два варіанта дій. Він може шукати союзників «на узбіччях», із якими потім неминуче доведеться розраховуватися посадами чи – тьху-тьху – тендерами й «заводиками». А може зіпертися на людей, які винайняли його працювати президентом. На перший погляд, простіше зібрати команду з того, що є, водночас домовлятися з наявними політичними силами й елітами. Це дарує певний спокій нагорі – але навряд чи вгамує суспільний запит. Адже громадськість і досі нуртує. Протягом трьох місяців активісти стримували себе від потужних протестних акцій, щоб не підривати стійкість тимчасової влади й не нашкодити підготовці до президентських виборів. Після інавгурації вони поводитимуться… гм… «по-новому». Тому вибираючи собі союзника – навіть якщо цей вибір робитиметься за покликом інстинкту самозбереження – майбутній президент мав би зважити на те, чий голос у державі став пріоритетним. Це лише на перший погляд здається, що 54% – голос, який тебе любить.

ЗБРУЧ