Прикарпатський історик Петро Арсенич і нині створює музеї
Якось мені довелося їхати разом із Петром Арсеничем до Яворова — на фестиваль гуцульських ліжників. Пан Петро всю дорогу співав коломийки і складалося враження, що він їх чи то складає, чи просто знає без ліку. А в Яворові почав цікаво розповідати про родину Окуневських, — зокрема і про автора бестселера «Листи з чужини» Теофіла Окуневського — засновника медичної служби військово-морського флоту Австро-Угорської імперії, сестра якого Ольга дружила з Лесею Українкою, брала уроки гри на фортепіано
Цими днями Петро Арсенич зустрічає свій 80-літній ювілей і, як у молоді роки, невтомно працює над створенням музеїв — задля збереження нашого культурного коду.
Спогади з юнацьких літ
Петро Арсенич знає про видатних людей нашого краю ще чимало цікавого, чого не вчать на уроках історії. З багатьма із них він зустрічався особисто, навіть мав свого часу кредо — фіксувати їхні долі. «Особливо мене цікавили січове стрілецтво, ЗУНР, УПА та життєві долі людей, які повернулися із заслання...» — каже Петро Арсенич. Знакових зустрічей у житті ювіляра було чимало. іван Гончар, Сергій Плачинда, іван Крип’якевич та його син Роман, Надія Суровцева, Ольга Дучимінська, дружина генерала УПА Наталія Шухевич, родини Заклинських, Озаркевичів, Бурачинських, Олена Апанович, Ніна Матвієнко, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, патріарх УПЦ КП Володимир (Василь Романюк), Ярослав Дашкевич...
«Платоніда Хоткевич, третя дружина Хоткевича, відсиділа десять років на засланні, бо в час німецької окупації вона зуміла із Харкова перевезти весь архів Хоткевича до Львова. Я захопився спілкуванням з нею, коли вона вже в зрілому віці ходила горами і записувала фольклор. Це мене надихнуло, і я видав дві книжки — «Гуцульщина в творчості Хоткевича» і «Гуцульський театр Гната Хоткевича» та створив музей гуцульського театру в Красноїллі», — згадує пан Петро.
Нині він уже записав власні спогади з юнацьких літ. Батько іван був майстром на всі руки — бляхарем, лісорубом, плів кобілки, кошики, робив горшки, граблі, постоли. «Я — син селянина. Батько мій був приймаком у свого стрия, став добрим садівником, розвів гарний сад і пасіку, розумів значення освіти і сприяв тому, аби ми вчилися. Сам був життєрадісним і нас учив не переживати. Якщо біда, казав, — не треба журитися, бо скоро стане краще. Треба журитися тоді, коли дуже добре, бо добро вічно тривати не можеѕ Завжди застерігав мене, щоб я не бавився в політику. В цьому я не послухав тата і завжди мав неприємностіѕ Добре пам’ятаю, як у нашій хаті не раз зупинялися «упівці» під час переходу з Акрешор до Березова в бік Млак. Поки вони відпочивали і перечікували, мене посилали надвір, щоб я спостерігав за вулицею. На випадок тривоги я мав три рази дзенькнути у мадярську гільзу», — читаємо в спогадах.
Нині він — знаний краєзнавець, а 1953 року став першим юнаком із Гуцульщини, котрий вступив на навчання до Київського університету ім. Тараса Шевченка. «З дерев’яною валізкою, у райтках і чоботах, я поїхав на третій полиці поїздом до Києва. Поїхав подивитися на «золотоверхий», як читав у книжках, на Золоті ворота і був дуже розчарований, побачивши, що ніяких Золотих воріт немає, лише руїни. Софія Київська також не справила на мене враження. Купол храму ще не був позолочений, оскільки йшли реставраційні роботи. Настрій поліпшився лише тоді, коли оглянув Києво-Печерську лавру».
«Музейник» —
праця і потреба
1958 року Петро Арсенич закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка із записом у дипломі «історик-музеєзнавець». До речі, до того часу в області істориків-музеєзнавців за освітою більше не булоѕ Молодий фахівець почав займатися практичним краєзнавством. Вдячний долі, що тодішня директорка краєзнавчого музею Олександра Синиця всіляко йому сприяла. Арсенич працював у музеї, підтримував зв’язки із вченими Львова, Києва, Москви та спілкувався з галицькою інтелігенцією старшої генерації. «Мене захоплювало те, що моя посада старшого наукового працівника краєзнавчого музею збіглася з моїм захопленням — історією та культурою краю. Я намагався наслідувати Дмитра Яворницького і засновника Коломийського музею Володимира Кобринського, який сказав, що музей є «дзеркалом історії і культури краю».
Перші статті молодого краєзнавця були присвячені Крилосу, Галичу та рідному селу — Нижньому Березову. 1960 року спільно з директором краєзнавчого музею Олександрою Синицею він створив першу музейну експозицію в Крилосі. Того ж року розпочав створювати музей у Нижньому Березові Косівського району, який відкрили лише 1979-го. Нині шкодує, що музей в його рідному селі занепадає. Зізнається, що сестра Люся, мама івана Малковича, час від часу відкриває музей. Петро Арсенич брав участь у формуванні експозиції в міській ратуші, у створенні музеїв у Солотвині, Маняві — Богородчанського району, Стецеві Снятинського району, Головах, Красноїллі — Верховинського району та в перебудові експозицій музеїв Івана Франка — в Криворівні, Василя Стефаника — в Русові, допомагав зі створенням музею Марка Черемшини у Снятині і філії цього музею в Делятині, де він відбував адвокатську практику, і в Кобаках. «До музею в Делятині я передав рідкісні видання творів Черемшини 30-х років, але їх хтось викрав», — каже П. Арсенич.
Напівлегальне краєзнавство
Про совєтські часи Петро Арсенич розповідає так: «...Політичні переслідування, цензура, строгий контроль за моїми діями змусили мене займатися краєзнавчою діяльністю напівлегально. Перед дирекцією я звітував, що займаюся дослідженням діяльності членів КПЗУ, навіть публікував статті про колишніх УСС, які стали членами КПЗУ і попри це 1937 року були знищені більшовицьким режимом. Мої статті про репресованих галичан були своєрідним протестом проти сталінського режиму. Але писав переважно про письменників, художників та інших відомих людей краю й збирав відомості про замовчуваних діячів, яких трактували як українських буржуазних націоналістів. У 60-ті роки я почав виступати проти русифікації. Буваючи в Львові, Києві, отримував «самвидавську» літературу і поширював її. Бувало так, що везеш ті книжки чи фотокопії, переживаєш, що хтось може заглянути у твій портфель і забрати їх. 1966-го мене звільнили з посади викладача педінституту та виключили з партії «за націоналізм». Я дуже вдячний Господу Богу і долі, що не потрапив у тюрму, нікого не видав, ніхто через мене не потерпів».
Помешкання ювіляра нагадує стару добротну бібліотеку. В одній із кімнат — книжки від підлоги і до стелі. Пан Петро розповідає, що всі книжки, листівки, програми і газетні публікації в його колекції дуже цінні, та є раритети — як-от листівка, на якій зображено план будівництва трамвайних ліній у нашому місті. В колекції Арсенича близько десяти тисяч книжок, п’ять тисяч листівок, старі газети і журнали.
Нині заслужений працівник культури України, історик-музеєзнавець, колекціонер, культурно-громадський діяч Петро Арсенич усі свої сили віддає справі створення в Івано-Франківську музею Шевченкової шани. Власне, це його ідея, котру нарешті підтримала місцева влада. Поки що експозицію готують у приміщенні "Просвіти".
