Синдром сепаратизму: набута вада чи вроджена хвороба?


При сепаратистах кепсько всім, особливо шахтарям.

Тепер чужий серед своїх

У шахтарському селищі, що під Донецьком, звичайна родина збиралася в дорогу, пише Галицький кореспондент

«До отчого дому. На Станіславщину», – з задоволення зауважив би раніше батько сімейства, гірняк Михайло. Але зараз він тяжко зітхнув і сказав зовсім інше: «Вимушені виїхати – сепаратисти «замордували». У нас на цілу бригаду з двадцяти шахтарів їх лише семеро, але витримати ту маячню, яку вони несуть, – неможливо».

«Чому ці гади – укропи – прийшли на нашу землю? За що вони нас вбивають? Ми попремо їх аж до Києва і далі. Сили для цього вистачить – ми вже маємо свою незалежну державу. А Україна нехай тепер попробує вижити без наших податків, без нашого вугілля», – таку риторику прихильників відокремлення Донбасу Михайло слухав впродовж цілого року. Вуха в’янули, душа горіла, серце зупинялося, але що він міг вдіяти?

Довший час терпляче, по-простому, по-хлопськи пояснював, що в будь-якій державі армія є для того, аби захищати цілісність країни, виганяти ворога, якщо він все-таки зазіхнув на її території. І що впродовж двадцяти трьох років незалежності України ніхто не йшов на Донбас зі зброєю в руках. Аж доки «старший брат» з обличчями різних там бородаїв, болотових, гіркіних, безлерів … не спокусився зробити схід України частиною «русского мира». А ще Михайло втолковував, аж впрівав, що промисловий Донбас – не лише для його мешканців, він для всіх українців дуже важливий і всім нам належить. Тож хто цього не сприймає і діє назло, та ще й у складі незаконних збройних формувань, повинен мати справу з диктатурою закону.

Несподівано для себе Михайло набував ораторського хисту. Його наче й слухали, але гнули своє. З часом чоловік відчув: в свідомості колег, схиблених на ідеї відокремлення, він вже каратель і майже фашист. Отже – чужий серед вчорашніх своїх, хоча більше двадцяти років був поважною людиною у рідному колективі. Товариші навіть гордилися, що він західняк, який все робить до ладу, знає народні традиції та чуйно ставиться до ближніх. І раптом – все не так.

Там швидко «переконують»

Тим часом ще й на шахті справи пішли кепсько: «молода республіка» запровадила тихий режим. Тепер добувають вугілля мало, платять гірнякам – копійки. Дійшло до того, що гірняки вибирають – голодувати або воювати? В кого великі сім’ї, йдуть в ополчення. Колись вуглярам обіцяли, що весь видобуток буде закуповувати Росія – для Криму. Але далі слів справа не пішла. Бо навіщо росіянам брати за гроші донецьке вугілля, якщо свого скільки хочеш? А виторгу з тих обсягів, що за півціни, напівлегально, все-таки продаються, не вистачає ні на зарплатню шахтарям, ні на підтримку в дієздатному стані їх підприємств. Можливо, Владімір Путін таким чином прибирає конкурентів своїх гірняків.

Про це Михайло також натякав, але не більше. Бо ще з півроку тому відчув: якщо кулак вчорашнього колеги не розіб’є йому фізіономію, то прийдуть тихі «емдебешники» – з так званого міністерства держбезпеки ДНР – і швиденько «переконають», що ти разом зі всім народом Донбасу – проти України та давно спав і бачив себе в незалежній Донецькій народній республіці.

Насправді до квітня минулого року люди про таке навіть не чули. І навіть вже коли агресивна російська пропаганда нав’язала цю думку, наприклад, у медичній установі, де була найавторитетнішою медсестрою Галина – дружина Михайла, все одно можна було запросто сказати прибічникам планів сусідньої країни: «Чемодан – вокзал – Росія». Та потім часи дуже змінилися. Нещодавно вже Галині порадили: «Кому не нравится то, что мы считаем нужным, пусть уматывают на свою западенщину. И там устраивают блокады да блокпосты».

Це свідчить про те, що сепаратизм на сході – набута вада. І провокують її не лише російські телеканали, але й інколи занадто жорсткі, не зовсім зрозумілі людям дії української влади. Кроки, які вона здійснює проти відвертих сепаратистів, що продовжують криваву бійню, здебільшого б’ють по звичайних людях. Так здіймається серед них нова хвиля неприязні до України.

Їдуть з Московії на Донбас і рублі…

Тим часом путінський режим робить свою справу: в кожному гуманітарному конвої їдуть фури з… російськими рублями 1997 року випуску. Кажуть, що в Московії це майже утиль, а для Донбасу – те, що треба. Цими грошима видають зарплату бюджетникам, лікарняні – хворим, а також пенсії – пенсіонерам, регресникам тощо. Ось такі вони – сепаратні блага. Щоправда, розкошувати не випадає. Бо, наприклад, ціни на продукти в 4-5 разів вищі, ніж у містах України.

Невипадковий збудник

…Сіли Гнатюки з дітьми, 22-річним сином та 17-річною донькою, і нарешті вирішили – виїхати, попрощатися з містом, яке завжди було їм миле. Вже добу батько палив цигарку за цигаркою. Мати спорожнила всі пляшечки з заспокійливим, але сльози в неї не висихали. Єдину квартиру з меблями та іншими пожитками родина змушена залишити на волю Божу. Бо домашнє добро, кажуть, можна вивезти хіба що через Росію. Але для цього треба оформити стоси паперів. Та невідомо, як на них подивляться в пунктах пропуску – блокада ж. Тож виїхали Гнатюки з чотирма невеликими сумками. Більше в таксі не влізло. Звісно, автобуси через пропускники заборонені.

У плацкарті (на купе вже й годі було викроїти коло двох тисяч гривень) родина дуже співчувала собі та… сепаратистам, які власними руками розвалюють в тому числі й своє життя. Такі совісні люди, як Гнатюки, не приховують, що донеччани не менш освічені, ніж мешканці в інших областях України, на роботі – дуже працьовиті і відповідальні. Та багато хто через свій радянський світогляд хоче назад – в СРСР, бо нічого кращого в житті ще не побачив. Сотні тисяч навіть високооплачуваних робітників практично не бувають за кордоном і не мають уявлення, що таке істинно сучасне життя. В душах багатьох вкоренилася рабська психологія, тому такі люди легко підкоряються велінням «вождів», а без команди інколи не знають, що робити.

Гнатюки дивуються, чому, знаючи про це все, Україна не враховувала дуже агресивний збудник сепаратизму – походження людей. Тобто те, що в жилах більшості донбасівців тече «русская кровь». По той бік кордону – їх рідня (далека чи близька), туди їх постійно тягне – так само, як українців до Львова, Вінниці, Тернополя… Словом, до свого коріння. Тож не дивина, що коли кремлівські глашатаї лише натякнули мешканцям донецького регіону про можливість повернення в «родные пенаты», велика частина одразу почала збиратися, швиденько пішла на референдум. Тим паче, що мала перед очима приклад Криму, якому все зійшло з рук.

Задля чого такі зусилля?

Чесно кажучи, навіть зараз, коли Путін відверто не хоче годувати, а тим більше відбудовувати Донбас, коли війна триває, а люди вже не мають роботи, затяті сепаратисти не відступають від своїх переконань, зацементованих московськими спецами. В Білокам’яній за цю страшну роботу дорого платять, бо є результат – сепаратизм як хронічна хвороба. Вона не дає бачити очевидне, аналізувати події, відбиває пам’ять про все добре, що було пов’язане у цих людей з Україною.

Є особлива каста сепаратистів – це верхівка і чиновники тієї влади. Вони давно добре заробляють і їдять. Вони сито годують простих людей обіцянками, що ось-ось все буде чудово. І, можливо, самі в це вірять, бо до смерті бояться власного майбутнього. Тому будуть сушити народу голову до останнього.

І навіть коли їх приберуть і коли сусіди-диверсанти покинуть схід України, вроджений та до того ж запущений сепаратизм треба буде лікувати довго, наполегливо, вперто. Звичайно, ця пошесть мине, але за умови, що Україна знайде терпіння та відповідні ліки.

Задля чого такі зусилля? Щоб годувати вовка, який, як завжди, дивитиметься в ліс? Подібні питання сьогодні не стихають. І відповідати на них нелегко. Але днями це стисло і з розумінням проблеми зробив голова Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Георгій Гук: «У мене не викликають співчуття ті, хто бігав з триколорами, хто організовував «референдум». Але! Я бачу їхніх дітей. І за цих маленьких людей, за майбутнє України ми зобов’язані боротися!»

…Гнатюкам така думка дуже сподобалася. Кажуть, що повернуться додому, щойно в цілому Донбасі буде Україна. Бо там отчий дім їх дітей. Бо тій місцевості треба буде дуже допомагати повсякденною працею, щоб не лише відновлювати територіальну цілісність, але й плекати духовну єдність країни.