Японський кобзар Чарлі Сакума: «Я хотів би видати Шевченка у форматі манґа»

news-image: Японський кобзар Чарлі Сакума: «Я хотів би видати Шевченка у форматі манґа»
Хочете сказати, що Сакума – не українське прізвище? А Петлюра? А Мазепа? Так отож… Утім, Чарлі Сакума пішов ще далі: його іменна бандура підписана «Чарлі Сакумачук»…

Чарлі Сакума – людина неординарна, хоч з якого боку глянь. Нетиповий японець – навіть на перший погляд видно, бо його зріст радше козацький, ніж японський, а проте Чарлі готовий у разі потреби віддати життя за рідну Японію. Нетиповий українець – не лише без краплини української крові, а й громадянин іншої держави, проте мало хто з етнічних українців так любить українську культуру і так переймається її просуванням у світі. Чарлі Сакуму не переплутаєш ні з ким іншим – це настільки яскрава постать! Не дивно, що під час кобзарського слему на Літературній Країні Мрій його виступ спричинив фурор.

Українізувавшись у Канаді, Чарлі Сакума опинився у Львові. Ми вже можемо його вважати своїм співвітчизником – з Україною його тепер пов’язує не лише бандура, а й родина. Звичайно, ми не могли проґавити нагоди поговорити і про кобзарів, і про літературу, і про «Країну Мрій»…



– Ви тріумфально виступили на Літературній Країні Мрій – поділіться враженнями від цього фесту!

– Там було дуже цікаво і весело! І багато людей – я люблю, коли багато людей, бо я сам із великого міста Токіо. Хотів би на наступну «Країну Мрій» приїхати з сім’єю, бо це дуже весело! Приємно, що там була представлена японська культура – у мене навіть була можливість потанцювати бон-одорі. На жаль, був тільки один день, тому встиг лише одним оком усе побачити. Сподіваюся, наступного разу буде довше! Навіть не було часу купити книжку,хоча дружина просила…

Я хочу навчитися грати на харківській електробандурі і виступити на великій сцені «Країни Мрій» (махає головою, зображаючи рокера).

– Едуард Драч якось сказав: «Коли люди тобі вірять, ти – кобзар, а коли не вірять – ти бандурист». А особисто Ви вбачаєте різницю між цими двома поняттями?

– З Едуардом Драчем я познайомився ще під час свого першого приїзду в Україну, і досі ми в гарнихстосунках. Всіх деталей різниці між кобзарем та бандуристом я особисто ще не знаю… Після багатьох років слухання різної музики у мене з’явилася думка, що, можливо, не варто так сильно поділяти її на жанри. Адже музика приходить від Бога. Думаю, що і рок, і класична музика дається згори, й кожен вільний вибирати, яку саме музику хоче чути.


– Чи цікавитесь діяльністю сучасних кобзарських цехів?

– Я був у Києві в кобзарському цеху – дуже гарне вийшло спілкування, мене запросили приєднатися, але поки що через брак часу я не можу прийняти цього запрошення. Наразі я працюю над харківською бандурою – на Полтавщині є такий майстер Юрій Фединський, ми працюємо над її сучасним варіантом… Кобзарські цехи такого, можливо, і не привітають, бо це не традиційно. Але мені подобається поєднання традиційного та сучасного. Я за те, щоб ми всі гарно спілкувалися і співпрацювали!

– На Вашій бандурі – портрет Тараса Шевченка. Ви справді знайомі з його творчістю чи це лише універсальний символ всього українського?

– Коли у 2005 році я робив замовлення на бандуру, то у професора Герасименка була бандура з портретом молодого Шевченка. На той час я детально про Шевченка не знав – для мене тоді він був справді символом всього українського і батьком української Незалежності, тому я замовив його портрет на бандуру. Тоді я ще жив у Канаді. Шевченка прочитати можливості у мене не було – японський переклад був дуже-дуже дорогий! Аж у Львові мені його дав почитати пан Мирон Федоришин, відомий перекладач та завідувач японської кафедри…

Якби був час і фінанси, я би хотів видати Шевченка у форматі манґа. Знаєте, що таке манґа? Коли ми розмовляли з дружиною про цю ідею, вона її спочатку не сприйняла, бо вважала, що манґа – це такі собі комікси. Але в Японії манґа існує поруч із високою літературою як повноцінний жанр…

– Знаєте ще якихось українських письменників, крім Шевченка?

– Ще не читав, але знаю: Іван Франко, Леся Українка… До речі, бачив «Лісову пісню» у постановці львівського театру імені Леся Курбаса.

– З чого почалося Ваше знайомство з літературою?

– У школі, коли вчитель загадував читати сторінку чи дві, мені було важко, я плакав. Дуже не любив читати у дитинстві! Десь у 14-15 років побачив, що читати може бути цікаво. Але по-справжньому відкрив для себе літературу десь ближче до тридцяти. Переїжджаючи до Канади, я віз свої японські книги. Потім до України також їх усі взяв… У Японії багато бібліотек, книгарень та крамниць, у яких торгують уживаними книжками – там можна знайти справжні шедеври! Тільки везти і пересилати це все через кордон важко…

– Яке місце наразі посідає література у Вашому житті? І чи маєте улюблених авторів?

– Останній рік – з моменту появи дитини – це переважно література з виховання дітей… Ось одна з книжок: автор – японка американського походження Крістін Ґрослоу, «Діти без підгузків». Оскільки зараз я не маю можливості купувати японські книжки, то читаю Інтернет-блоги…

Книга, яка мені подобається, – «Святі хлопці» Хікару Накамури. Це дуже глибока і цікава манґа! У ній ідеться про Будду та Ісуса – начебто вони мешкають в Японії. Коли я читав цю книгу, то багато хорошого зрозумів і про Будду, і про Ісуса… Чув, що ця книга навіть належить до фонду Британського музею у Лондоні. Також усесвітньо відомий письменник манґа Осаму Тедзіка – будь-яку його книгу можна сміливо читати. Ще я дуже люблю книги Кендзі Цуція – це філософські есеї, але написані у такому простому і веселому стилі. Думаю, мало є філософських книг, які можна читати не з серйозним кам’яним обличчям, а легко і сміючись! А от що я ще не читав, але дуже хотів би, то це бестселер Йоко Кавасіма «Бамбукові ліси так далеко».

– Ви українською читаєте?
– Трішки… Ще складно читати українською.

– Які книжки читаєте дитині?
– Звичайно, читаємо і українські, і японські книжки.

– Мабуть, українські – мама, а японські – тато?
– Ні, ми разом читаємо! Зараз нашій дитині найбільше подобаються «Улюблені вірші» видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» – без них уже практично не засинає… Крім українських книжок, читаємо «Японські народні казки» – дуже гарне видання, торік у Японії придбав. Чекає своєї черги книга про японські свята та традиції. Також хочу показати дитині відео з різними японськими народними казками. Я виріс на казках, і вважаю, що для дитини це правильно.

– Сучасний українець не може претендувати на звання інтелектуала, якщо не читав Харукі Муракамі і свого часу Акутагаву Рюноске. Чи додали б Ви до цього списку ще якісь прізвища?
– Насамперед хочу сказати, що не зараховую себе до інтелектуалів, радше навпаки! І мушу зізнатися, що не читав ні Харукі Муракамі, ні Акутагаву Рюноске. І не збираюся! Просто тому, що я не поспішаю робити те, що робить більшість. У мене не виникає бажання читати те, що читає пів-Японії. Насправді це для японця дуже незвично, бо японська культура заохочує робити те, що роблять усі. А якщо ти робиш щось не так, то почуваєшся некомфортно. Я б також, може, відчував себе невпевнено серед японців, але маю за плечима гарний японський спадок– отриману від матері традиційну культуру: народні танці, сямісен тощо…

Власне, завдяки цій ідентичності з рідною японською культурою, думаю, мені легше бути відкритим до інших культур та незвичним у тому, що роблю. А отже, я граю на бандурі і живу в Україні – гадаю, результат непоганий!

Спілкувалася Атанайя Та, джерело: "Вікна"


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 13.08.2013 17:12