Довкола Конгресу рисувальників: що думають про це охоронець, мати, чергова і художники

Володимир, охоронець:

Я вже 13 років в охороні і всяке бачив. Хоча такого бомонду, як тут – ще ні (усміхається). Не малюю, мені то не цікаво. Це не моє. Але є речі хороші: он полячка малювала червоним, так малювала, як душу виливала. Є тут малюнки, які проймають, а є – так просто… Я сам собачатник. В мене вдома два ротвейлери, як діти. Я вам скажу так: як кожну собаку треба відчути, так і кожну картину.

Галина, волонтерка:

Я приходжу сюди у вільний від роботи час і проводжу тут від двох до восьми годин.  Бовтати ці фарби – це чудове медитативне заняття. Тут треба постійно спостерігати за тим, що відбувається. Мені здається, користь від цього така, що навіть звичайні люди дізнаються що є така штука, як сучасне мистецтво і, можливо, навіть відчувають себе частиною цього. Для себе я визначила, що мистецтво – це експресія. Не обов’язково вміти щось реалістично намалювати, але мати якусь ідею і могти її передати за допомогою фарб. Мистецтво тут у повітрі. 

Галина, працівниця готелю «Дністер»:

Були такі гарні малюнки, а вони взяли й замалювали. Якісь хрести тепер. При вході був гарний, а там далі – такі рибки були на ніжному фоні. Я би вже по тому не малювала.

Наталя, журналістка:

Атмосфера супер-творча. Мені здається, це такий простір, де кожен може відчувати себе дуже вільним. Тут можна по-доброму повар’ювати, я це так відчуваю. Коли людина вийде звідси на вулицю – вона зовсім інакше думає, яскравіше, більш творчо.

Войтек, художник:

В Україні зараз відбуваються події, які є проти культури. Я приїхав, бо це культурна подія. Я обираю бути частиною творення, а не руйнування.

Надія, вчителька:

У мене зараз дуже хороший настрій, я намалювала сонечко з  такою великою посмішкою. Ось так я виражаю свої емоції.

Марічка, еко-активістка:

Є буденність, ми в неї втягуємося. А тут приходиш і бачиш – світ такий різнокольоровий і в тебе запускається творчий процес. Чому люди ходять до церкви, хоч можна вдома помолитися? Так само й це – храм мистецтва.

Йоанна, художниця:

Моя роль – дорадча і допоміжна, часом я спрямовую те, що відбувається на стінах. Коли бачу, що вже забагато хаосу, написів, тоді підходжу і видобуваю якусь форму з того, що є. Ось там замалювала велику частину стіни зеленим і зробила дві фігури, чоловічу й жіночу. Тут багато спонтанних людей, часом вони добре малюють. І не бояться. Мені не трапилася жодна людина, яка б казала: ні, я не вмію. Кожен працює окремо, але є відчуття спільної роботи. Тут дуже творча енергія, і мені здається що місто також дуже творче. Щороку можна таку подію проводити. Одного разу це може бути конгрес письменників, а іншого – щось дитяче.

Наталя, відвідувачка:

У такому великому просторі кожен може викласти своє думки. Це добре для тих, хто не може висловити їх словами. Тут дається простір – і необмежений. Є патріотичні висловлювання, є не дуже, є відображення нашої влади. Наприклад, там є написи про Путіна і малюнки з пістолетами.

Наталя, художниця:

Ми тут намагаємося увійти в контакт з іншими людьми, щось сказати. Поволі вдається, бо на початку не всім було ясно, що відбувається. Ми ж не сказали прямо, яка мета Конгресу. Але ми заохочували людей до того, щоб не нищити одразу творів, а вступити у стосунки, побачити, яке може бути спільне бачення. Тут щодня – несподіванка і розвиток. Художник може забути про щоденні клопоти і тільки малювати, так що я тут щаслива. Можу малювати й малювати.

Галина, відвідувачка:

Ми прийшли подивитися, що син малював. Але малюнки були вже змінені, лишилося хіба там, де не дістали. Мій син давно мріяв малювати по стінах. Йому цього треба, і я дуже рада, що він має таку можливість. Ми живемо в невеликій квартирі, виділити йому стіну для малювання не можемо. Хотілося б, щоб дещо з намальованого лишилося.  Що слабше – замалювати, що сильніше – лишити.

Іван, охоронець:

Я не малюю, я не до того. Бачу тут різних людей. Видно, у кого який настрій по тому, хто як малює. Є спокійні, умиротворені, а є агресивні. Є тут таланти. Але приходять ті, хто завжди гадять. Сам не вмію – і щоб другим не було. В житті повинна бути якась радість. І тут багато людей відкриваються.

Катя, відвідувачка:

Тут виявляється колективне несвідоме. Одна людина в малюнку висловлює свою точку зору, показує частинку своєї душі. Інша людина приходить, нашаровує свою частинку. Мені подобається цей напис «Вихід в реальність». Треба запросити психологів, щоб вони склали портрет франківського соціуму.

Мартина, художниця:

Тут усе більш можливе. Зазвичай ти маєш витратити багато енергії, щоб зустріти когось. А тут – все поза кордонами. Ти захоплюєш простір з різними людьми і не контролюєш речі, які створюєш, на відміну від малювання сам на сам. Ти робиш їх перед людьми і для людей. Це акт спілкування, наче обговорення.  

Нашою загальною роллю є творити цей простір, анімувати його. Для мене працювати з Павелом і також в такій творчій атмосфері – це розвивати себе. Це наче відпустка, але відпустка в роботі, коли ми можемо проводити час разом і щось робити з місцевими людьми, адже ідея конгресу – спільна праця.

Філіп, художник:

Деколи я малюю щось своє, але переважно я шукаю щось і намагаюся зробити це видимим. Я ходжу, роздивляюся, фотографую… Це все викликає багато думок в моїй голові.

Галина, відвідувачка:

Це свого роду світ, в якому ми живемо. Людина виявляє себе в малюнку – це ніби життя, яке вона прожила. Потім цей малюнок замальовують – і ніби людини вже нема. На її місце приходить інша. Я не художниця, але беру в руки пензлик – і всьо. Так, підлогу розмалювати, драбинку. Коли людина творить, вона живе.

Оксана, працює в приміщенні готелю «Дністер»:

Я зайшла по дорозі і навіть не знаю, в чому полягала ця виставка. Треба подивитися в інтернеті, що це за напрямок мистецтва. Я нічого не малювала, не пробувала псувати стіну. Треба в цьому знати якийсь толк. Якщо я таке не можу намалювати, я цього не замалюю. Для чого це? Щоб не малювали по парканах, по будинках, дати їм волю. Але для цього треба більше приміщення.

Йоанна, художниця:

Для мене це зовсім новий досвід, тому що зазвичай я працюю самостійно. Це фантастичний, також і соціологічний досвід: ти спостерігаєш, з кимось взаємодієш. Часто можна помітити, як люди приходять і трактують це місце як простір для створення свого власного зображення, презентації власної праці. А ідея трохи інша: використовувати те, що є, і взаємодіяти з ним. Але я бачу, що частіше кожен творить свою власну історію замість продовжувати ту, що вже існує. Мені й  самій складно – не творити своє. Не впевнена, що цей процес можна назвати мистецтвом, швидше – це якась дія, розвага. Взагалі такі речі показують, що можна об’єднати сили і щось разом робити. 

UFRA