Юрій Андрухович: Благословенія
Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.
Шановні пані та панове, дорогі друзі,
я щиро зворушений цією вельми престижною нагородою, прийняти яку для мене велика честь. Десь тут, у цій леґендарній карстовій печері, ще лунають голоси попередніх лауреатів – Збіґнєва Герберта, Мілана Кундери, Петера Естергазі, Томаса Венцлови. Тут її вручали моїм чудовим друзям Анджеєві Стасюку, Ользі Токарчук, Ільмі Ракузі, Яхимові Тополю. Приєднатися до їхнього товариства – невимовна для мене радість.
І звичайно, передусім я хочу подякувати цьому журі, яке визнало мій доробок і відповідним, і гідним. Але – ще одне «передусім» – моя глибока вдячність належить так само моїм перекладачам і видавцям із різних країн Європи, а надто ж тих її територій, які віднедавна знову почали називати (в дещо казковий спосіб) Тримор’ям.
Є два видавництва, без багаторічної співпраці з якими я тут перед вами в цій приємній ролі, мабуть, ніколи б не з’явився, – польське WydawnictwoCzarne і німецьке Suhrkamp Verlag. Це завдяки їхнім зусиллям я свого часу повірив у те, що мої писання можуть бути близькими й потрібними не тільки читачам моєї країни.
Моя особлива вдячність належить і вам, словенське видавництво Cankarjeva založba. Завдяки вам і чудовим перекладачам Пріможеві Любею та Яні Фольмаєр-Любей я маю тепер Dvanajst krogov, а з ними й нагоду комунікувати зі словенським читачем його мовою, вашою мовою, дорогі господарі цього фестивалю.
Я дякую так само угорським József Attila Kör, Ráció i Gondolat, хорватській Fraktura, сербській Klio, болгарському «Парадоксу», румунським Polirom та ALLFA, словацьким BAUM, Kalligram та Absynt, чеським Knihovna Listů, Fraта Vĕtrné mlyny, і – я дуже сподіваюся, що нікого не забув, не пропустив – звичайно ж, видавництву «Македонска реч».
Це величезний привілей, коли твої тексти починають жити стількома мовами, кожна з яких наділена своєю особливою музикою, ідіоматикою, семантикою й семіотикою, внутрішніми сенсами й тембрами. Більшості з цих мов я не знаю, деякі можу розуміти, уважно вчитуючись у слова, які колись були моїми. Дякую за це трохи дивне, але так само зворушливе відчуття. За цю можливість міґрації для моїх слів, за надання їм щоразу іншого притулку та громадянства.
Дещо раніше я вжив вислів «моя країна», і в цьому є певний ризик – наприклад, останніми роками у словосполученнях такого штибу можуть вчуватися виразно пропаґандистські інтонації. Зрештою, чому лиш останніми роками? Ще з 1990-х мені запам’ятався заклик одного європейського автора не дивитися на письменників як на представників якоїсь країни, народу, частини світу. «Письменник є винятково представником самого себе», – патетично й водночас свідомо пародійно стверджував він. Я вподобав собі цей милий пародійний радикалізм і частково взяв його в застосування.
Відтак мені довелося час від часу проходити через певне роздвоєння, яке, втім, із теперішньої перспективи видається і неминучим, і доречним. У своїй (перепрошую) країні я радше відстоював позицію «представника самого себе». А за кордоном я не мав куди подітися від «представника своєї країни». Тож удома мені доволі часто докоряли аполітичною відстороненістю. В той же час за кордоном мене нерідко оцінювали як «автора передусім політичного» (й тим мимоволі також ображали – принаймні я на цю свою «політичність» у глибині душі трохи ображався).
Гаразд, нині я маю щодо цієї роздвоєності компромісний варіант. Якщо ідентичність і досі важлива (а поняття «представник» дуже навіть корелює з поняттям «ідентичність»), то я волію бути представником мови. Вона в багатьох сенсах важливіша за країну чи, стриманіше кажучи, не менш за неї важлива, надто ж коли йдеться про порозуміння між людьми за допомогою чогось написаного. Тож при знайомстві з письменниками я волів би модифікувати традиційну формулу й запитувати «What language are you from?».
Специфіка мови, представника якої ви бачите перед собою, полягає передусім у тому, що протягом усього її життя цю мову часто забороняли, а там і тоді, де заборону начебто знімали, всіляко травмували її в інший спосіб – передусім принижуючи її носіїв і позбавляючи соціальної перспективи. Одним із ефектів такої, сказати б, карми є зокрема й той, що маючи от уже протягом 28 років статус єдиної офіційної у своїй країні, ця мова все ще не може зажити повноцінним життям, іншими словами – перейти від цінностей виживання до цінностей самовираження. Вона й далі томиться десь у переході між першими та другими. Як письменник, я можу небагато, але в цій ситуації – болісного й такого затягнутого в часі переходу – я дещо начебто можу. Тому моя робота, за великим рахунком, у тому, що я намагаюся формулювати цією моєю мовою речі та сенси, яких нею ще ніхто раніше не формулював. Це постійний експеримент із її можливостями – як креативними, так і суто комунікативними. Це також її, мови, експорт. Або коли завгодно – експансія.
У моєму дитинстві був епізод, коли приятель мого батька (обидва були на той час військовими) засудив його за те, що той віддав сина до школи з українською мовою. «Игорек, зачем ты калечишь ребенка? Отдай его в русскую школу!» – так сформулював свою претензію батьків приятель. Я не знаю, що відповів на це батько. Можливо, й нічого. Бо що переконливіша була б його відповідь, то небезпечніша політично. У будь-якому разі, з української школи батько мене забирати й не подумав. Одним з наслідків цього епізоду є той, що я ось тут перед вами, формулюючи свою вдячність за вашу нагороду, не можу не звернутися до теми принижень та заборон.
Кілька місяців тому високі європейські очільники заборонили українцям мріяти про вступ до ЄС. Одні з них цього в доволі жорсткій формі вимагали, інші – ті, що прихильніші, – про це просили. Вам не слід говорити про це вголос, переконували вони українських лідерів. Приберіть усі ті слова про свої прагнення з усіх офіційних документів, наполягали вони. Ніби в наших прагненнях мати європейську перспективу є щось ганебне чи потворне, про що в жодному разі не слід говорити вголос. Ніби то не українці віддавали свої життя під європейським прапором з усіма його зірочками. Бо вони ж віддавали – і в цьому сенсі вони, мабуть, такі єдині на всьому континенті. То невже їхній країні не належиться виняткове право на перспективу (право на перспективу!) мати на цьому прапорі і свою зірочку?
Шановні пані й панове, дорогі друзі. Ви бачите – я не зміг утриматися і став таки представником країни. Як завжди в таких випадках – головно для того, аби просити вашої солідарності. Приймаючи цю надзвичайно важливу європейську відзнаку, я дуже обережно, майже пошепки повторю те, чого нинішні керівники ЄС вимагають і просять не висловлювати: у мене є мрія. У нас є прагнення.
