Доброволець Зіновій Кіндрачук: До військкоматів у 2014-у були черги.

Доброволець Зіновій Кіндрачук воював не тільки зі зброєю в руках, а й поетичним словом.

Сьогодні, 14 березня, країна відзначає День українського добровольця. Як згадка про те, що сім років тому цього березневого дня перша хвиля учасників Революції Гідності рушила на схід країни. Щоб протистояти армії противника й зупинити ворожу навалу до підсилення армії та проведення першої хвилі мобілізації, пише Голос України.

Мешканець села Стрільча Городенківської територіальної громади Зіновій Кіндрачук був учасником студентської Революції на граніті в жовтні 1990 року, активіст Помаранчевої Революції. Всім серцем прагнув перемоги Євромайдану, повалення злочинної влади та антилюдського устрою держави. Але поїхати не міг, бо вдома – хвора мама й троє дітей (дружина на той час перебувала на заробітках в Італії).

«Мама дуже важко переживала втрати на Майдані, гірко оплакувала загибель односельця, Героя Небесної Сотні Сергія Дідича, – розповідає Зіновій Кіндрачук. – А тут – ще й російська навала. Перші добровольці з Майдану ще в березні подалися на фронт. Стежила за всіма подіями. Не витримала – померла від інсульту».

Син віддав належні почесті покійній, відправили в храмі сорок днів, а сам, на той час шкільний практичний психолог, зголосився обороняти нашу землю від найманців. Було вчителю Стрільченської школи на той час 52 роки.

«Черга до військкомату була тоді величезна, стільки зголошувалося добровольців, – наголошує Зіновій Васильович. – Я пройшов військову підготовку в Ужгороді, опинився в найгарячішій точці зони АТО, в Дебальцевому. Скористався фаховою підготовкою і проводив виховну роботу серед своїх побратимів. Допомагали долати незгоди молитви, думка про родину. А ще солдати складали поезії. Навіть ті, які доти ніколи не віршували, довгими вечорами бралися за перо. Під обстрілами виходило всіляке. Здебільшого сумне й тривожне. Але іноді так хотілося забутися, помріяти про мирне життя, про спокій і надію, про віру та любов».

Свої вірші Зіновій Кіндрачук писав тоді й російською, мовою більшості солдат свого підрозділу. Щоб таким чином поєднати східняків і західників. Роздрукував поезії та, як листівки, закидав до ворожого стану. Щоб достукатися до сердець тих, кого ще вчора називав співвітчизниками. Щоб завтра також жити мирно, в єдиній країні. Ось одне з таких поетичних послань.

Сижу в окопе

Сижу в окопе под огнем из градов
В степи донецкой, в холод и жару. 
Сижу и думаю: зачем мне это надо...
За что, быть может, завтра я умру?.. 
Зачем я здесь, оставил все родное, 
Своих неповзрослевших дочерей, 
Свою семью... Ведь мне не надо крови, 
Мне мирный план ценнее и милей. 
Еще вчера я был простой учитель, 
По зову Родины солдатом стал сейчас. 
Ведь наш кремлевский «друг» и наш мучитель
 В безумии войной пошел на нас.
 Чтоб гнет Кремля, а не свобода наша... 
С ним все понятно, трудно мне понять:
Как житель украинского Донбасса 
Родную землю смог врагу отдать...
Ведь, предав Родину, ты предал Мать и Бога! 
Какой мотив тобой руководил? 
Какая у тебя теперь дорога 
Под лепет прокремлевских гамадрил? 
Не понял ты стремления Майдана, 
Простых людей — по-европейски жить,
Решил ты иго местных ваших кланов 
И феодалов ваших сохранить. 
Под ложь московскопутинской машины
Родную землю начал ты делить…
А ведь мы все есть дети Украины, 
И мать свою обязаны любить.
Уж если ты не любишь Украину, 
Так будь же честен, Бога не гневи: 
Езжай с добром ты на свою чужбину 
Из нашей, Богом данной нам земли.
Быть может, там твои покой и счастье,
А мы по правде, с честью будем жить. 
Страну построим, прекратим ненастье, 
И будем жизнь и Родину любить.
Чтобы гордился Украиной житель, 
Что частью он свободной жизни стал,
Чтобы больной кремлевский наш мучитель 
Со злости свои зубы поломал. 
Сижу в окопе, здесь земля родная
Мне силы придает ее хранить. 
У нас у всех здесь миссия святая!
И по другому не смогли бы жить.

І несподівано отримав відповідь на свого вірша – від побратима-бійця, росіянина Олександра Іванова. Від написаного здригнулися навіть бувалі солдати...

Русским солдатам, погибшим в Украине

Вам больше, чем за десять лет 
«афганской», проклятой войны 
Пришлось сегодня взять «билет».
Какой вы матери сыны?! 
Зарыты, брошены в отвалы,
Вдали от дома и родных, 
Везут друзья вас самосвалом,
Без трун, без слез, и выходных! 
Ты что забыл в земле чужой,
Открыв, как в Африке, «сафари»? 
Ты бросил мать, детей с женой, 
Как будто вновь позвал вас Сталин!
Простой учитель, педагог,
Зиновий, (русскоязыковый), 
Заслон поставить тебе смог:
«У нас закон такой суровый! 
От поля, школы и станка, 
Идут бойцы на подвиг ратный, 
И мать последнего сынка
Вести готова безвозвратно!»

Зіновій Кіндрачук служив під Дебальцево до грудня 2014-го, звідки його, важкопораненого, спочатку відправили до харківського госпіталю, опісля – до Чернівців. Боєць переніс операцію на ногу. Тож далі служив у Городенківському військкоматі. Демобілізувався в серпні 2015-го.

Нині Зіновій Васильович повернувся до своєї мирної професії. Школярам часто розповідає про військові будні, героїзм бійців. Тих добровольців, котрі першими пішли захищати східні рубежі держави. Багато його побратимів так і не повернулися з Дебальцевого. Честь і слава захисникам, вічна пам’ять загиблим!

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!