Дмитро Бушуєв: Сецесія як шанс

news-image: Дмитро Бушуєв: Сецесія як шанс
З редактором «Галицького кореспондента» ми сходимося у багатьох поглядах, але суттєво розходимося в одному – він є «соборником» і виступає категорично проти розділу України. На жаль, таку ж точку зору сповідують і більшість західноукраїнців.

Також на жаль, ідея розділу частіше знаходить відгук в серцях «східняків», ніж в душах «западенців», хоча останні могли б отримати з розділу значно більше користі. 

Людська свідомість живе міфами. Іноді вони набувають такої сили, що переважають здоровий глузд. З точки зору міфів – розділ України є злом, яке до того ж фінансується Кремлем. З боку здорового глузду – це могло б стати ефективною крапкою у двадцятирічних спробах двох частин України зламати іншу об коліно.

Ілюзія єдності країни зберігається лише тоді, коли черпати уявлення про дійсність із телевізійних новин. Якщо ж вирішити та вирушити з Заходу на Схід, і пожити там якийсь час, то можна зробити чимало неприємних відкриттів. І практика «культурного туризму», коли «наші» їхали до них, а «їхні» - до нас, бо «Україна – єдина»,  навряд чи досягла своєї мети. Якось я читав характерний відгук у живому журналі мешканки Донбасу після її подорожі Західною Україною: «Красіво, только жівут там бандеровци з промитими мозгамі». На цьому, звичайно, не можна будувати соціологію, але зізнаємось собі, що чимало людей «по той бік Дніпра» (як не Збруча) думають про нас приблизно так само.

Епоха Ющенка була спробою зламати об коліно Схід, і зараз ми переживаємо період реакції. Як би не відбувалися ротації в середині правлячого класу, це не призведе до вирішення проблеми. Через те, що на даному етапі така ротація саме і вимагає поляризації суспільства. Не треба обманюватися тим, що на Донбасі вже також невдоволені Януковичем. По-перше, невдоволені лише відносно, інакше звідки ці 40% відсотків у ПР на виборах? По-друге, невдоволення Януковичем аж ніяк не означає сприйняття Бандери. Дві частини країни, чиї сини останні 300 років завжди перебували у протилежних арміях, залишаються ментально чужими одне одному і сьогодні.

Необхідно усвідомити, що в Україні в її нинішніх кордонах ніколи не переможе світоглядна концепція Заходу – для цього у Західної України просто немає сил. В той же час, «рускій мір» перемогти може цілком. Тому що для Європи Україна – бонус, заради якого вона не готова ризикувати. А для Росії Україна – справа принципу. І коли в маршрутці зі Львова до Старого Самбора грає російський шансон – це не брак смаку окремо взятого водія. Це проникнення російського світогляду. Вистояти тут самотужки навряд чи вийде – для цього на нашому горизонті ВЖЕ мала б з’явитися людина з задатками Бісмарка.

Переконаний вслід за Самюелем Хантінгтоном: по Україні проходить цивілізаційний розлом. Захід і Схід не просто «трішки різні». Це – різні частини, окраїни (все ж таки, дуже вдала назва для країни) двох великих цивілізацій – Європейської, яка закінчується десь між Збручом та Дніпром, та Російської, яка приблизно десь там і починається. Наші шляхи розійшлися надто давно, щоб там не казали ідеалісти з УПА. Коли говорять про єдину українську націю і приводять приклад, скажімо, Василя Стуса, то забувають, що ця «паршива вівця» Донбасу не заслужила там навіть вулиці свого імені, на відміну від Стаханова або Кірова.

Нація відбувається не тільки тоді, коли має спільний погляд на минуле. Але ще й тоді, коли всі ці люди мають спільну візію майбутнього. В сучасній Україні відсутнє і те, й інше. І коли ми називаємо себе українцями, то зміст у це поняття, на Заході і на Сході, вкладають різний. Можу припустити, що нинішні частини України ментально одна від одної віддаленіші, ніж Південь і Північ Америки напередодні Громадянської війни. Змістом якої була зовсім не заборона рабства, як ми звикли думати, а бажання «діксі» відокремитися від іншої Америки. З якими вони теж не дуже знаходили спільну мову.

Також не варто апелювати до старих карт, на яких Україна простягається «від Сяну до Дону». Це абсурдно, по-перше, тому що Україна ніколи не мала власного досвіду державності на цій території.  А по-друге, через те, що претензії на всю цю територію виглядають так само дивно, якби зараз Австрія почала зазіхати на Голландію в контексті відновлення історичної правди та кордонів Священної Римської імперії.

Мені часто кажуть, що така позиція позбавляє українців місця у Клубі Великих націй. Ні, не позбавляє –  українці ніколи у цьому клубі не були і навряд чи колись туди потраплять. Ми не готові перти свого ілюзорного хреста через нескінченні страждання, як це роблять росіяни. Не готові вмирати десь у забутих Богом пустелях заради своєї фінансової гегемонії у світі – як це роблять американці. Наш «садок вишневий коло хати» повністю чужий таким цілям. Тому питання «що може бути філософським підґрунтям української величі?» повисає у повітрі.

В той же час, є чимало країн, які не мають великих прагнень і живуть так, як би хотілося і нам – Словаччина, Чорногорія, Словенія… Так, це «третій ешелон» Європи, але краще бути третіми в ешелоні Європи, ніж займати таку ж позицію десь в імперії Третього світу. 

 

Україна у діючих кордонах – плід роботи не українців, а радянських стратегів. Мета цього конструкту в сучасних геополітичних умовах навряд чи має сенс. Розмір країни не є її самоціллю.  І якщо ми хочемо жити в «європейській українській Україні», то краще, що можна зробити вже зараз – обміркувати процедуру цивілізованого відокремлення.

Дмитро Бушуєв, Соціальний філософ

"Галицький кореспондент"


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 18.06.2013 16:48