Євген Гапич: “Введіть краще у школах уроки етнографії, і це буде більш корисно, ніж псевдо-гуцульські фестивалі!”

news-image: Євген Гапич: “Введіть краще у школах уроки етнографії, і це буде більш корисно, ніж псевдо-гуцульські фестивалі!”
Сьогодні, 27 червня, Євгену Гапичу виповнилося 37 років. 13 із них він, корінний сумчанин, присвятив Прикарпаттю, а саме — Гуцульському краю. І — не просто присвятив, а залишив фотослід в історії обрядів, традицій, людей. Тож, знайомтесь, гість "Вікон" — майстер документальної світлини з Коломиї Євген Гапич.

— Євгене, днями ти зчинив справжній переполох, піддавши різкій критиці конкурс світлин від журналу “National Geographic Ukraine” у соціальній мережі Facebook. Чимало користувачів тебе підтримало, а керівництво журналу оприлюднило нові правила онлайн-конкурсу “Твоє фото”. Маєш бути гордий…

— Гордим? Та ні. Не можу зрозуміти, чому мовчали інші і відкрито не висловлювали свою позицію. Найбільше не люблю, коли ведуть нечесну гру, маніпулюючи якимись правилами, умовами. Правда, дещо здивований, що саме моя стаття викликала такий резонанс. Чи піде це на користь, чи щось зміниться? Поживемо — побачимо.


— Чи все ще важливою для тебе є публікація твоєї світлини у журналі? Адже, попри те, що вона перемогла в онлайн-конкурсі і мала бути надрукована у червневому “National Geographic Ukraine”, — надрукували іншу…

— Для мене особисто це — не важливо. Важливо це зробити редакції. Як прокументув один користувач, “пастухові із Космача майбутні реформи конкурсу та публікація чітких правил не дадуть відчуття важливості того, що він робить. Та й NGU подібні публікації у блогах ошуканих фотокорів честі не робить”.

 

— Попри критику самих умов конкурсу та оприлюднення листування із редактором, відповідальним за конкурс, ти підняв тему втрати гуцулами своїх традицій, промислів, релігійної культури, втечі молоді зі своїх рідних гір. Твоя світлина “Пастух”, яка так і не потрапила на сторінки видання, розповідала про долю 10-річного хлопчика, який з травня по жовтень не відвідує школу, бо випасає худобу на полонині, заробляючи цим і допомагаючи своїй родині…

— У гуцулів, насправді, — важке життя. Досить багато соціальних проблем. Вони вели відокремлене життя впродовж багатьох віків, тож, звикли діяти самостійно. Гуцули покладалися лише на себе. Навіть той факт, що майстерність передавали лише  рідним, тепер відгукується втратою деяких ремесел. Щодо традицій та обрядів, то буквально за кілька останніх років вони видозмінилися. Безробіття, пошук роботи за кордоном — ось першопричини змін. Повертаючись із заробітків, особливо з-за кордону, вони привнесли у свій побут чужинське, відчули себе розкріпаченими.

Ось чому я підняв це питання перед журналом NGU. Це світове видання має репутацію, і саме через шпальти цього видання я і хотів хоч якось привернути увагу до проблем Гуцульщини.


— З листування із тобою довідалася, що пішла з життя одна з останніх майстринь, яка виготовляла традиційні і незвичні весільні гуцульські вінки з пір’я…

— На жаль, так. Прикро і те, що свою майстерність вона не передала іншим. Параска Кушляк, насправді, виготовляла унікальні весільні вінки. Таких немає ні на теренах Покуття, ні на теренах Гуцульщини. Ми тішимося, що розвивається писанкарство, але забули за інші народні промисли. А у Космачі вже немає майстрині з лозоплетіння — майже у 102 роки бабця Явдоха відійшла на той світ. Коли ми брали у неї інтерв’ю, вона була при пам’яті. Звичайно, дещо плутала, але повідала свій важкий шлях. І знову ж, майстерність нікому не передала. Ще при її житті довго обговорювали, що треба, щоб лозоплетіння не втратилося. Але, як завжди, все залишилося на рівні розмов.

 

— Нещодавно в Івано-Франківську “National Geographic Ukraine” презентував виставку 50 найвидатніших світлин журналу. Які у тебе враження? Вдивлявся у технічні нюанси світлин, дивився як глядач чи оцінював як критик? Чи могла б котрась із твоїх світлин посісти на цій виставці гідне місце?

— Гарна виставка. Там кожна світлина варта уваги. Мене приваблює документалістика. Чесно — дивився як критик. Чомусь не можу по-іншому дивитися на фотографію. Але це — “живі” фотографії. Кожна з них розкриває життя людини, її внутрішній світ, оточення. Деякі з них змінили життя “героїв” цих світлин. Приміром, “Афганська дівчинка”. Чи “вписалася” б моя фотографія — це запитання до моїх шанувальників чи критиків. Не все так просто, як здається. NGU — це також велика політика.


— Як ти — уродженець Сумщини — потрапив на Гуцульщину, а тепер ще і переймаєшся майбутнім гуцулів як неповторним українським етносом?

— О, цим почуттям Господь надарував людину від створення Світу (Сміється. — Авт.). Кохання. Відрядження — побачив — познайомився. Живу у Коломиї вже 13 років. Я пам’ятаю перше Різдво, колядників, маланкарів. Пам’ятаю перший Великдень у Коломиї. Я йшов до церкви, вперше у вишиванці, у руках — великодній кошик. То були незабутні відчуття. Але мені все говорили: “Ось у горах, ось там справжнє Різдво”. До 2010 року я вже об’їздив всю Коломийщину, Яремчанщину. Але це не те, що я побачив у Космачі — у лютому 2010-го! Ми тоді відвідали майстринь-писанкарів. Це справжні старожили традицій. Сама атмосфера в хаті... Споглядаючи, як ті жіночки, у традиційній  ноші, за старовинними технологіями розписували писанки... То незабутні враження! Відтоді я був частим гостем на тих землях. Мене все цікавило, що відбувалося у культурному плані на Гуцульщині та Покутті: майстри, фестивалі, семінари, виставки. І, ти знаєш, у якийсь момент я зіштовхнувся з тим, що мені важко знайти місцину, де б міг задокументувати той чи інший обряд, свято у житті — у натуральному вимірі. Усе це можна побачити виключно на фестивалях. Багато чого зникло, видозмінилося у житті гуцулів. На моїй рідній Сумщині традиції давно зникли. Тому спокійно споглядати, як традиції вимирають навіть на Прикарпатті, не можу.

 

— У останньому своєму блозі на сайті “Вікон” — ”Гуцули? Ні, не чули…” — ти вкотре піднімаєш тему підміни понять: проведення незліченної кількості гуцульських фестивалів ніяк не впливають на знання про самих гуцулів, дослідження їхньої культури та побуту. Це лише гарна обгортка і заробляння грошей…

— “Хліба та видовищ”! Одним — поїсти, випити, іншим — продати товар, сувеніри. Введіть краще у школах уроки етнографії, історії краю, і це буде більш корисно, ніж псевдо-гуцульські фестивалі! Вихід гуцулів на полонину — традиція, яка майже зникла на Гуцульщині. Натомість, є фестивалі, де навіть не відбражається суті цієї традиції. Де, не зрозуміло чому, віддають перевагу запалюванню ватри владними мужами району чи області, які не мають ані найменшого відношення до цього дійства. Тим часом — забувають за простих вівчарів. Фестиваль маланки перетворився у сатирично-політичне шоу. І так — на кожному фестивалі.


— 2010 року ти розпочав роботу над фотодокументальним проектом “Майстри Космача”, згодом — “Майстри Покуття”. Твої “Майстри Космача” побували у Музеї гетьманства у Києві та в Івано-Франківську. Що є метою таких проектів? Адже вихід у світ фотоальбомів та презентація виставок — лише матеріальний результат.

— Мої “Майстри” побували також і в Національному музеї літератури України у Києві, у Музеї українських обрядів, що у Національному історико-етнографічному заповіднику “Переяслав”, що у Переяслав-Хмельницькому, і вже потім — в Івано-Франківську. Мета проекту — показати звичайних, нетитулованих майстрів славного села Космача. Саме ці люди ще дотримуються прадавніх традиційних технологій розпису писанки, виготовлення сардака, кресанів, вишивки. Дивлячись на цих людей, відчуваю, що ще не все втрачено, ще є ті, хто може передати таємниці промислу наступним поколінням. Саме у цих людях живе віра, справжня духовна віра. Саме у них збереглися традиції й обряди свого народу. Якщо не вдасться хоч щось змінити, привернути увагу, то цей період залишиться хоча б задукоментованим.

 

— Минулого року в Івано-Франківську відбулася і твоя ювілейна виставка, присвячена 600-річчю Космача. Чи знайшла вона відгук у відвідувачів?

— Після того, як організовуєш дев’ять виставок і твоя “книга відгуків та пропозицій” списана подяками, а самі виставки відбувалися у національних музеях, здається, що ювілейна виставка має пройти “на ура”.Свій відгук у своїх відвідувачів, звичайно, що вона набула. Виставку продовжили ще на два тижні понад запланований термін. Але саме відкриття мене досить вразило. На відкритті фотовиставки (а вона офіційно відкривала програму святкування 600-річчя Космача) не було ні сільського голови Космача, ні майстрів, яких мали привезти, ні журналістів, бо ті стояли під ОДА і фіксували свинячі голови (флеш-моб проти нардепів, які голосували за прийняття Закону “Про засади державної мовної політики”. — Авт.). Але гуцули жили і будуть жити, вони ж — поряд.


— А чи вмієш сам розписувати космацьку писанку і чи розрізниш вишиванку за територією її походження у Гуцульщині?

— Писанку? Ні, навіть не намагався спробувати. Іноді на день було по п’ять майстрів для зйомок — це досить втомлює. Ти бережеш кожну хвилину, а кожен газда хоче тебе пригостити, поговорити (Сміється. — Авт.). З вишиванкою — важко, але багато чого знаю, багато орнаментів впізнаю. Якщо у Коломийському районі більше 50 сіл, то, відповідно, — і понад 50 різних орнаментів. А скільки на Гуцульщині? Але зараз багато змішаного, нового. Вишиванок, з характерним для певного села візерунком, досить мало. Найкраще зберігся космацький орнамент.

 

— Є надія, що незабаром твою виставку можна буде побачити у Калуші. Що саме привезеш? Як відбираєш роботи? Чи не видалося тобі дивним запропоноване місце проведення — один із пабів міста?

— Те, що це будуть гуцульські постаті, — це однозначно. А ось що конкретно, то хай це вже буде невеликою таємницею. Щодо місця проведення, то — навпаки: давно думав над тим, щоб влаштовувати виставки у кафе чи ресторані.


— Чи можна нині вижити з твого ремесла фотографа? Чи є попит на фотосесії від фотохудожника? Чи не гребуєш зйомками весіль, днів народжень, хрестин?

— Вижити можна, хоча — чому вижити? Це — як і в інших професіях: якщо ти — фахівець, то завжди знайдеться робота. У провінційних містечках важко, але все залежить, як ти себе позіціонуеш. Регіональні газети рідко мають у своєму штаті фотокореспондента, хоча, як на мене, не варто цим нехтувати. Щодо весіль, днів народження та інших свят, то я цим не займаюся. Коли мене просять мої знайомі, то фотографую, але гроші за це не беру. Наразі, вони задоволені моїми світлинами. Більше працюю у репортажній та документальній зйомці, а це мало хто розуміє з тих, хто хоче, аби йому відзняли чи весілля, чи день народження — без лебедів нікуди (Сміється. — Авт.). За кордоном вже давно поширена практика двох фотографів на святах: документаліста та фотохудожника. Усе, що можна побачити на моєму сайті www.hapych.info — це документальна та репортажна зйомка. Дещо — пейзажі. І тут треба розуміти, що документалістика доволі важка у роботі, адже ти не маєш права втручатися у подію.

— Дякую, Євгене, за змістовну розмову. Успіхів і натхнення!


Розмовляла Оксана ГУЗИНЕЦЬ-МУДРИК, "ВІКНА"


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 27.06.2013 19:03