Віра Багірова: Дитячий письменник – на 90 відсотків дитина

Віра Багірова, без перебільшень, є однією з найвідоміших дитячих прикарпатських письменниць. На її творах зростають нові і нові покоління дітлахів. Маленькі «чомучки» з радістю декламують її віршики та втілюють персонажів її п'єс на найрізноманітніших шкільних святах.

Саме її творчість, а це 36 книжок, робить їхнє дитинство яскравішим. 15 липня дитячій письменниці сповнилося 70. Гарна нагода, щоб привітати її з ювілейною датою та розпитати про все на світі, пише газета Галичина.

— Ваша творчість, без перебільшень, робить яскравішим дитинство сотень тисяч дітей. А яким було Ваше дитинство? 

— Думаю, моє дитинство було кращим, аніж у моїх однолітків. Я зросла в селі. Моя мама Чеслава була інтелігенткою, вчилася в Кракові, потім у Чернівцях закінчила університет, працювала головним бухгалтером, інспектором... І саме мама, оскільки вона з Кракова, вчила мене польської мови. Тож я вчилася одразу трьох мов: трішки німецької, багато польської і української. Мала чимало книжок. Мама купила мені музичний інструмент баян, тож я вчилася на ньому грати. Коли в селі були танці, то мені під клуб несли баян, я сиділа на вулиці і грала, а всі танцювали і веселилися. Мені дуже це подобалося.

Пригадую, що мені справляли день народження, хоча іншим таке свято не проводили. Мала різні сукні, часто виступала, адже багато знала і віршики розказувала, завжди була на передньому плані.

Мій тато Михайло дуже любив співати. Мама мало говорила, а він любив говорити, співати, знав багато пісень, ми з ним часто співали. Вважаю, що у мене було щасливе дитинство. Багато з того, що дали мені батьки, увійшло в моє життя і збереглося аж до сьогодні.

— Знаю, що маєте два імені — Віра і Мирослава. Яке для Вас ближче та улюбленіше?

— Так не можна сказати. Мене охрестили Мирославою, а записали Вірою. Знаю, що у мене є два ангели. Кожній дитинці ще в утробі Бог дає ангела, впродовж життя, якщо їй доведеться багато працювати чи потрібен захист, то Всевишній до хоронителя дає їй ще й друзів. Відчуваю присутність ангелів, більше того, я з ними розмовляю. Вони мене попередили про те, що діти мене «покинуть», підуть дуже «високо», так і сталося. Також завжди мене попереджають про смерті в родині. 

Вважаю, що кожна людина від Бога має свою чарунку, як бджола. Живи, працюй, веселися, радуйся, хвали Бога. Ми повинні це Боже завдання виконати і не має значення, чи ти шофер, чи академік, чи президент, ти в своїй чарунці виконуєш свої обов’язки.     

— Коли написали свій перший твір? Скільки Вам тоді було років і що це було?

— Це було у восьмому класі. Від п’ятого класу завжди була старостою, потім наш фізрук Мирослав Антонович взяв мене в шкільну команду з волейболу і баскетболу. Тож на всіх великих перервах була зайнята на спортмайданчику, після уроків теж мене «витягали», якщо треба було провести в класі руханку. А коли дали завдання написати допис до стінгазети, а часу було обмаль, бо треба було до кінця дня здати, вирішила написати віршем, щоб було швидше. і ось цей вірш: 

Десь на полонині,

Там, у горах синіх,

Взяв гуцул трембіту

Та й заграв.

Виросли світанки 

В променисті ранки, 

Споєні промінням

Сонячних заграв.

Вчули ту трембіту

По цілому світу,

Друзі обнялися,

Наче з братом брат,

Їх серця міцною 

Дружбою зігріті

Й піснею, що лине

із моїх Карпат.

Вірш опублікували в газеті. Після цього директор школи викликав мене до себе і каже: «Нам треба їхати в районну газету «Прапор Перемоги». Вірш у восьмому класі – не жарти». і вони мене повезли в «Прапор Перемоги». Пригадую, як дивилася на всіх великими очима, мені здавалося, що вони десь так високо, на якійсь горі, а я тут, маленька, незначна. В редакції попросили, щоб приїхала моя вчителька української мови і літератури Оксана Михайлівна, а потім – щоб ще кілька віршиків привезла.

Був такий журнал «іскри юності», там друкувалися Степан Пушик, Галина Турелик та інші. і мої вірші друкували. Ще вчилася в школі, але вже тоді дорогу мені було прокладено, і я мусила по ній йти.              

— Чому вирішили писати саме для дітей?

— Вчилася в технікумі, потім за направленням працювала в Баку, там вступила до університету, та його не закінчила. Приїхали з чоловіком і синочком Віталіком до Івано-Франківська. Син народився недоношеним, часто хворів, але в дитсадок ходив. Якось прийшов із садка, – а попередні дні він хворів – підійшов до мене, хникає і каже: «Завтра свято, хочу віршика. Всі мають, а я ні». і я терміново написала йому віршик, він його вивчив і другого дня вже розповідав на святі. То були такі чотири рядочки:

На пеньочку зайчик сів,

Зайчик плащика пошив.

Не страшні йому дощі,

Бо тепер він у плащі.

Потім цей віршик всі діти вивчили. і я так собі подумала: якщо дітям подобається, то чому б мені не писати для них? Сконтактувалася з вихователем, вона мені замовляла різні теми, розповідала про дитячі побажання. Хтось хотів віршик про маму, хтось про собачку...  І так я практикувалася.   

— Що означає для Вас вислів «дитячий письменник»?

— Дитячий письменник – на 90 відсотків дитина. Він мусить ввійти в дитячі думки і писати так, як дитина думає. Дитячий письменник у жодному разі не може нав’язувати свою думку, не має керувати дитиною, а повинен йти попереду неї, але разом з її думками. Понад 35 років виступаю в дитсадках, школах і завжди знаходжу з дітьми спільну мову. Якою б дитина не була: чи заплаканою, чи боязкою, чи ще якоюсь, легко можу з нею порозумітися і зрозуміти те, що вона хоче. Це вже мені дається з практикою. А бувають такі випадки, що діти мені дарують свої віршики. Ніколи дітей не правлю. Наші маститі письменники чомусь дуже люблять правити інших людей. Наприклад, мої пісні. Буває, композиторам музика не виходить і вони починають щось забирати чи додавати. А це вже не те. Я вважаю так: якщо до людини прийшла думка, то вона варта життя.

— А яка Ваша творча майстерня? Як народжуються вірші, п’єси, казки..?

— Дуже люблю писати на замовлення. Я так звикла, що хтось мене просить про щось написати. Тоді я дуже окрилена, тому що такі твори потрібні і одразу йдуть в життя. А сидіти, щось придумувати – це все штучно. У мене книжка була про ангелів «Анелі». Пригадую, як сиділа, дивилася на собачок і подумала про те, що Бог раніше створив звірів, а потім вже людину. і я дуже захотіла написати про ангеликів звірят. Сіла за комп’ютер і почала писати. У мене було таке бажання писати, наче хтось сидів у моїй голові і диктував, треба було лишень швиденько все те записати. іноді о п’ятій ранку прокидаюся, швидко все записую, щоб не втратити. А щодо рими, то вона сама до мене «йде».    

Книжка «Я козацького роду» народилася після того, як я побачила, що в дитсадках бракує творів про козачат. Про козаків щось знали з історії, але ці матеріали – для старших дітей, а для посвячення в козачата не було нічого: ні присяги, ні віршів, ні п’єс... Тож я вирішила їм допомогти і написала таку книжку.

— Як Вам вдається йти в ногу з часом та зацікавлювати своєю творчістю все нові і нові покоління дітей? 

— Діти нікуди не діваються від того, що нині відбувається в громаді, в Україні, в світі, на передовій лінії фронту. Вони біля нас, тому коли переживають батьки, то переживають і їхні діти. Якщо когось поранили чи хтось загинув на війні, дитина має це розуміти, це потрібно якось подати. У мене є чимало віршиків про загиблих батьків. Дітки, в яких тати загинули на війні, виступають з ними, виражають через поетичні рядки свою любов до батька. Про це треба говорити. Дитина коли проговорює, то звільняється від своїх емоцій, розвантажується...  

— Упродовж 35 років зустрічаєтеся зі своїми маленькими читачами, бачите, як змінюються діти. Поділіться своїми спостереженнями про те, якими є сучасні дітлахи?

— Надзвичайно розумними! Якось виступала в Івано-Франківській школі-ліцеї №23 перед учнями першого-третього класів, вони ставили мені різні запитання. Одна першокласниця запитала про білий вірш. Всі завмерли, не знали, що це таке. Я взяла крейду і на дошці пояснила, що таке білий вірш. Потім серйозно запитали про те, до якої партії я належу. Відповіла їм так: «Діти, а в якій партії ви?». Всі мовчать. Продовжую далі: «Піднесіть руку, хто в якій партії?». Ніхто цього не зробив. І я їм кажу: «От поки ви не будете в партії, доти і я не буду».  

— Розкажіть про власних дітей, вони пішли по маминій письменницькій стежці чи ні?

— У них залишився потяг до письменництва. Син Віталій в армії писав вірші, ми дуже часто листувалися, майже щодня, і він надсилав свою поезію. Досі її зберігаю. Дуже гарні вірші, у нього є до цього хист. З армії він прийшов наприкінці липня, тобто коли вже завершувалася вступна кампанія, і каже: «Не знаю, ким буду, несу свої документи в перший-ліпший виш». Так вийшло, що вступив до медичного університету. Тепер він прекрасний хірург, працює за кордоном, доктор медичних наук, до нього їдуть пацієнти з різних країн.

Дочка Ельміра – доктор психології. Закінчила університет в Бонні (Німеччина), написала дисертацію, захистилася і тепер працює за спеціальністю. Розумні діти.   

— Дедалі частіше сучасні батьки нарікають на те, що їхні діти не цікавляться літературою, а змусити їх щось прочитати — надскладне завдання. На Вашу думку, як прищепити дітлахам любов до книжки?

— Завжди треба починати із себе. Батьки, дорогенькі, починайте з себе. Те, що ви робите, – це ваше дзеркало у дитині. Сваритеся – дитина буде агресивна, любитеся – дитина буде любляча, ходите до церкви – дитина ходитиме до церкви, читаєте журнали – дитинка буде любити книжки і журнали. Наприклад, щоб змусити свого сина вчитися, в першому класі сідала разом з ним і вчила уроки. Так ми займалися впродовж року. А після першого класу він почав вчитися сам, за інерцією, бо звик це робити. Те, що ви робите, будуть робити ваші діти. Ви не примусите їх силоміць ні за що. 

— На Вашу думку, які книжки обов'язково мають бути в домашній бібліотеці маленького читача?

— Обов’язково – українські журнали. Дуже люблю журнал «Дзвіночок», тому що там багато патріотизму. Маємо ж виховувати патріотів, тому що Бог нам дав Україну, ми всі на цій землі зростаємо, як її збережемо, так і будемо жити. Важливо, щоб була література, яка відображає захоплення дитини. В журналах має бути багато малюнків, щоб текст був зрозумілий. Карикатурні малюнки викидайте одразу.  Має бути багато природного — і про саму природу, про квіточку, про метеликаѕ Діти більше розуміють життя через життя тварин, рослин, комах, тому що вони з ними спілкуються і є з ними на одному рівні. і казочок має бути багато — як українських, так і інших народів світу. Як казав Тарас Шевченко: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь». Коли дитинка разом з вами – це ваше щастя. Дитинка виросте, полетить від вас, і ваше щастя закінчиться. Поки ви з дитиною, доти ви ідеально щасливі.    

— А які твори любила читати в дитинстві маленька Віра Багірова? 

— Любила читати коротенькі вірші. Особливо вірші Марії Пригари, Грицька Бойка. Його віршики ще у садочку вчили: 

У цапка борідка сива,

Шолудива, некрасива.

і на ній, мов павучки,

Реп'яшки та колючки.

— Так, — кажу я, — не годиться,

Треба, цапе, поголиться! 

А цапок мені таке:

— Ме-ке-ке! 

Ніби каже: — Розумію,

Та голитися не вмію...

Ідеальний вірш, діти його всі знали напам’ять. і вже лише коли виросла, дізналася, що це віршик Грицька Бойка. Я вчилася на його творах. Ось такі прості речі любила.   

Колись дуже захоплювалася Олесем Гончарем, іриною Вільдеѕ Вважаю, те, що українська література надбала до нашого часу, має бути у кожного вдома, щоб можна було будь-коли туди заглянути і щось почерпнути. А ще ніколи не потрібно себе возвеличувати, адже Бог – це любов, а диявол – це самолюбство, перекручення любові.   

— Над чим працюєте тепер? Яких книжкових новинок чекати від Вас найближчим часом?

—  Працюю над дуже серйозним твором – «Захист святих Небес», в якому розповідаю про створення світу, архангелів, щоб проста людина могла зрозуміти, що таке Пресвята Трійця. Там буде пояснення святих Небес, архангелів, хто вони, що вони, які вони, чому до них звертаємося. А також – розповіді з мого життя. Матеріали до цієї книжки збирала по крупинці, багато дослідницького матеріалу діти надсилали з Німеччини.  

Це буде книжка для сімейного читання: і для дітей, і для дорослих. Тепер мені важливо вчити не лише дітей, а й дорослих, бо бачу, що окремо дітлахів не навчиш, адже вони швиденько забувають науку, якщо батьки їх не підтримують. 

— І наостанок: Ваші побажання читачам?

— 70 років – це вже такий поважний вік. Тож хочу всім своїм читачам – і маленьким, і великим – побажати того, що бажає їхнє серце. Оце побажання є в псалмах: «Хай збудуться бажання твого серця». І я бажаю всім від щирої душі: хай збудеться все те, що ви задумали. Хай Бог вам у цьому допомагає. Цими словами вас благословляю. А ще прошу в Господа, щоб на моє 80-ліття ви знову в мене брали інтерв’ю.