І знову про язик і мову

Днями в мережі знову спалахнули суперечки про мову та язик. Якраз до дня української мови і писемності. Обурені коментарі були написані російською мовою і всі вони посилалися на якийсь виступ Ірини Фаріон.

Я поґуґлив і нічого не знайшов, хоча не заперечую, що ця пані могла щось ляпнути – з неї станеться, але я, зрештою не про неї, а про тих, хто писав обурені коментарі.

Були серед них і відомі люди, і навіть деякі з тих, хто воює на Донбасі. Основний лейтмотив їхніх коментрів зводтвся до наступного – на сході держави проти агресора воюють, як україномовні українці, так і російськомовні. Тому не важливо, якою мовою спілкується людина, головне, щоб вона любила Україну. І з цим важко не погодитись. Але саме це й викликає певне здивування. Я зараз поясню в чому воно.

Що мене якраз і дивувало останнім часом – так це ці російськомовні воїни, які готові вмерти за Україну, але не за яких обставин (не всі, звичайно) не готові перейти на українську мову. Навіть, якщо їм говорять, що в радіоефірі краще спілкуватися українською, бо ворог її не розуміє.

При цьому не готові настільки, що у випадку чого вони й зброю можуть направити проти тих, хто, на їхню думку, примушує їх говорити українською. Я й таке читав.

Виникає питання – звідки цей блок у свідомості? Нав’язувана віками Москвою думка, що все українське меншовартісне? Але ж вони самі це, начебто, спростовують, воюючи й помираючи за Україну? Чи таки психологічна установка все ж працює? Там, на підсвідомості?

Чи можна це якось змінити? Певно, що можна, хоча багато хто каже – а навіщо.

Візьмемо, для прикладу, Івано-Франківськ. Вузьке коло моїх знайомих. В недалекому минулому, російськомовних знайомих. Зараз лише кілька з них затято продовжують розмовляти російською і так само затято ненавидіти Україну. Ну, власне, я їх вже й виключив з кола знайомих.

Інші ж поступово, за кілька років на мою українську почали відповідати українською і тепер я навіть не можу уявити, що колись було інакше. До речі, коли почалася україно-російська війна, в них проявився неочікуваний мною (адже я знаю, що більшість з них етнічні росіяни, чи, принаймні – євреї) патріотизм. І зауважте – їх ніхто насильно не примушував переходити на українську мову. Все відбулося, якщо можна так сказати, еволюційним шляхом, коли розмовляти російською стало певним моветоном і психологічний блок дав збій.

Те саме відбудеться і в центральній Україні, й навіть в східній та південній. Нікого не треба примушувати й, тим більше, принижувати. Всьому свій час. Еволюція, не зважаючм ні на що, річ невблаганна. І завжди протилежна деградації.

Але й самим російськомовним треба наважитись і зробити крок назустріч.

Володимир Мулик, Анонс-контракт