Кохання, непідвладне війні
На Революції гідності зародилося чимало романтичних взаємин, свої серця та життя поєднало багато хлопців та дівчат з усієї України, деякі з них там і побралися. Романтичні стосунки героїв моєї розповіді — Алли Федорченко та Юрія Черкашина («Чорноти») — також зав’язалися на Майдані, а нині вони обоє захищають цілісність України на передовій, служать у добровольчому батальйоні особливого призначення «Січ». Кореспондент «Галичини» поспілкувався з Аллою телефоном, щоб з’ясувати, чи існує кохання на
Майдан. Відлік розпочато
Алла Федорченко народилася в Семенівцях на Полтавщині, її коханий Юрій Черкашин («Чорнота») — в Бориславі на Львівщині. Пара познайомилася навесні 2013 року в Холодному Ярі в молодіжному таборі ВГО «Сокіл», керівником якого є Юрій. А уже через рік вони зустрілися на Революції гідності, звідти і розпочався відлік їхньої спільної історії. «Майдан нас зблизив», — констатує дівчина.
А нині їхні стосунки загартовує війна, і, за словами дівчини, додає більше довіри одне до одного. Бійцями батальйону особливого призначення «Січ» пара стала майже одночасно — з червня 2014 року. «Я така людина по натурі, що не можу сидіти склавши руки, завжди активна, займалася громадською діяльністю, — розповідає Алла Федорченко. — Коли в Україні склалася така ситуація, не змогла сидіти вдома і спостерігати за подіями на сході України з екрана телевізора. Тим паче знаючи, що багато моїх друзів, побратимів, у тому числі і Юра, пішли на війну. і я стала бійцем. Спочатку допомагала набирати людей в батальйон, працювала в мобілізаційному штабі, а Юра вже був на тренувальній базі. Нині я рядовий батальйону і прес-секретар, а Юрій — в. о. командира 1-го взводу батальйону. Спочатку Юрій був проти, щоб я йшла на війну, бо ми разом пережили Майдан і він хотів мене вберегти від усього поганого. Але я все-таки вмовила його, бо якщо буду поруч, то більше зможу йому допомогти, аніж десь там сидітиму без зв’язку і чекатиму невідомо чого. Я б так не змогла».
На лінії фронту
Алла зізнається, що служити в одному батальйоні зі своєю коханою людиною не завжди легко і просто. Особливо в ті моменти, коли її коханий іде на саму передову, за 600-800 метрів від сепаратистів. У такі моменти їй хочеться бути поруч з ним. Коли ми спілкувалися з Аллою телефоном, її коханий якраз поїхав на бойове завдання. «Він, звичайно, не хоче, щоб я їхала з ним, бо дуже хвилюється за мене. Але ми все це вирішуємо мирно, адже розуміємо, що без злагоди і взаєморозуміння не буде порядку ні в родині, ні в Україні», — наголошує дівчина.
Коли Юрій йде на передову, Алла, звісно, залишається трішки далі від лінії фронту і з нетерпінням та тривогою чекає його повернення. «Я кажу йому: «Чекаю тебе, повертайся швидше, бо сумую за тобою». А він мені — завжди: «Не сумуй, я скоро прийду і все буде добре», — констатує боєць Алла. — Звичайно, я хвилююся, кожного дня намагаюся дізнатися хоч якусь інформацію, зв’язку там в принципі немає, але коли буває, що інші хлопці виходять на зв’язок, намагаюся якось додзвонитися до нього, передати іншими якісь речі. Там важче, аніж тут, трохи далі від лінії фронту».
Про романтику, яка зникає
— Війна — це суцільна романтика, але до того моменту, поки ти не потрапляєш на передову, — каже Алла. — Звичайно, всі ті поїздки, обмундирування, зброя, яку ти береш у руки, починаєш вчитися нею користуватися, вивчаєш тактику, поведінку в бою — це все цікаві та захопливі речі. Але коли ти приїжджаєш на передову, то це відчуття зникає, тому що бачиш очі інших людей, часто це очі тих, які перебувають там давно. На жаль, у них уже немає ніякої романтики і жаги до чогось романтичного та світлого, бо ці очі виснажені, вони хочуть миру, відпочинку. Але через певні обставини цього поки що немає. Романтика на фронті швидко минає, на зміну їй приходять звичайні будні...
А якщо говорити про найромантичніше побачення Алли та Юрія ще в мирний час, то це мандрівки в гори. Адже гори — це пристрасть обох. Нині закохані мріють про відпочинок у Карпатах. «Ми вже другий місяць перебуваємо на передовій і дуже хочемо поїхати в гори», — з сумом констатує моя співрозмовниця.
Жінки на війні
Алла Федорченко не єдина жінка у батальйоні «Січ», їх там троє. і так склалося, що усі вони служать разом зі своїми чоловіками. За словами Алли, бійці звикли до представниць прекрасної половини людства на передовій. «Ми знайшли взаєморозуміння. Сприймаємо їх як побратимів, вони нас — як посестер. Завжди допомагаємо одне одному», — наголошує дівчина.
Звичайно, що жінкам на фронті доволі складно, але всі складнощі, на думку моєї співрозмовниці, залежать і від вдачі самої жінки. «Є дівчата, котрі без макіяжу не винесуть сміття, без підборів не підуть в магазин по хліб, а для мене це взагалі дрібниці, я на це не звертаю уваги. У мене є мета та більші плани в житті, аніж просто гарно виглядати, тому для мене не складно перебувати на фронті. іноді ми спимо на підлозі на каріматах, у спальниках. Я не бачу в цьому незручностей, тому що дуже люблю мандрувати, а в таборах «Соколу» ночували в наметах, тож до цього була підготовлена. Я готова до будь-яких умов перебування: холодно, тепло, є ліжко, нема ліжкаѕ Хто вміє пристосовуватися до польових умов, тому не складно на передовій. Крім того, в дитинстві більше спілкувалася з хлопцями, навіть грала з ними у «войнушку».
Сили на передовій, за словами Алли, їй додає все, навіть гарна погода. «Я дуже люблю природу і коли споглядаю її, мені стає добре. Проте найважливіше те, що поруч зі мною мій коханий Юрій, котрий мене підтримує і не залишить у біді. Він вірить у мене, а я — у нього», — каже боєць.
Без Дня святого Валентина
Звичайно, що на території війни закохані Алла та Юрій не відзначатимуть Дня святого Валентина, проте не забувають дарувати одне одному любов щодня, щохвилини, щосекунди. «Коли я навчалася в школі, то День святого Валентина був для мене святом, якимось таким новеньким та цікавеньким, — констатує Алла. — Але коли дорослішаєш, набуваєш досвіду, розумієш, що потрібно любити свого коханого щодня, а не лише раз на рік 14 лютого. Ми не будемо відзначати це свято, тим паче за таких умов, в яких ми тепер перебуваємо. Чесно кажучи, тут не до свят, ми навіть не відчули, як минули новорічні, різдвяні святаѕ».
Алла Федорченко зізнається, що вірить в кохання і навіть часто сперечається зі своїми побратимами на цю тему. «Один побратим каже мені: «Я не вірю в кохання, його не існує. От позустрічався з дівчиною, не сподобалася — розійшовся». А я йому кажу: «Кохання є, воно просто приходить до кожного в різних формах. Спочатку це симпатія, через певний період воно посилюється, з’являється пристрасть, а коли в хлопця з дівчиною починають розвиватися стосунки, вони одружуються, з роками у них виникає довіра, підтримка, і це кохання переростає в любов. і от ця любов супроводжує пару впродовж усього їхнього життя».
Про спільне майбутнє пара не загадує наперед, адже коли ти перебуваєш на війні, то складно щось планувати. До спільного майбутнього дівчина ставиться по-філософськи: як буде, так буде. «З нашими реаліями дуже важко загадувати щось на дуже великий період часу, бо іноді плануєш на тиждень, а за декілька днів так все змінюється, що ти змушений змінювати плани чи по-іншому реагувати на ту ситуацію, яка склалася», — констатує дівчина.
Стосується кожного
Алла Федорченко наголошує, що їй дуже хочеться, щоб українці підтримували одне одного, любили та розуміли. «Дуже часто я спостерігаю таку ситуацію, що життя на війні і на великій Україні дуже відрізняється, — зауважує вона. — Багато хто думає, що ця війна його не стосується, багато хто веде спокійне життя, взагалі намагається не дивитися новини, не дивитися, що робиться на передовій, не підтримувати хлопців. Це неправильно, тому що ми одна велика родина, ми всі — українці. І ми повинні підтримувати одне одного. Якщо ця біда не зачепила ваші родини сьогодні, це не означає, що вона не прийде до вас завтра. Мені хочеться, щоб люди трішки схаменулися, підтримали українців, які нині відстоюють свою державу, а також об’єдналися і зорганізувалися, бо лише разом ми зможемо навести лад в Україні та досягти миру. А коли буде мир, тоді щасливими будуть усі. Діти та жінки не будуть плакати, втрачаючи своїх батьків, синів, чоловіків. А чоловіки будуть займатися розвитком країни, а не вигнанням агресора з нашої території».
