Ольга Деркачова: Я зрозуміла, що наш літературний процес нагадує балет

На її презентаціях івано-франківські письменники невимушено кепкують один з одного, захоплено критикують її книжки, стиль письма і навіть кажуть про одну з її книжок: «такого більше не пиши», але і так само легко приймають її у своє «феноменальне» товариство. А вона натомість віддячує їм на рівних, бо днями авторка семи книжок на презентації останньої — збірки із 39 оповідань заінтригувала, що взялася писати велике оповідання, котре навіть дотягує до повісті, про те, «як убивця-маньяк вбиває пис

Колись Ольга Деркачова була проректором в одному із ВНЗ міста. Сьогодні про той час, «коли тобі не дозволяли ходити у джинсах та в кольорових колготах», згадує з усмішкою і у квітчастій сукні та зі срібним метеликом на шиї презентує своїм читачам нову книжку «Трикотажні метелики». Пропонуємо  читачам «Галичини» інтерв’ю з письменницею.

— Олю, знаю, що презентований у квітні роман «Коли прокинешся» — найкращий твір про кохання за версією «Коронації слова» — вам спершу видали як дарунок накладом 15 примірників. А згодом вже був справжній тираж. А які ще незабутні дарунки ви отримували? і дарунки від долі, скажімо, і просто подарунки...
— Так, подарований мені ж мій роман — то був один із найнесподіваніших подарунків. А незабутнім і найкращим дарунком долі є мій син. То таке свято, яке завжди з тобою. 
 

— А що з вашим романом для підлітків? Це ж насправді  чи не найвідповідальніше — писати для такої аудиторії.

— З романом усе добре. З його героями — також. Подавала його на цьогорічну «Коронацію». Ніякого призу за нього не взяла, але не соромлюся про таке говорити. Я щиро тішуся перемогами, та про поразки не соромлюся говорити. Зрештою, і перемога, і поразка — то відносні поняття. Він вийде у видавництві «Дискурсус», коли буде така фінансова можливість. 

— Олю, поставлю вам запитання, котре вже прозвучало з уст Євгена Барана. Пам’ятаєте комплімент, адресований вам  Степаном Процюком: «вона  — письменниця, тому можна говорити все»? Отож, яких стереотипів позбулися за десять років, відколи ви активно в літературі? Що ви втратили?
— Втратила ілюзії. ілюзії щодо літературного процесу. Раніше в мене було уявлення, що письменники — це такий клан, де кожен має бути один за одного, було таке у мене переконання. Бо ж наші франківські письменники саме такими і є, вміють підтримати і водночас кожен має своє обличчя з всеукраїнським, навіть європейським іменем. Тому мені здавалося, що всі українські письменники теж такі. Але потім зрозуміла, що наш літературний процес нагадує балет. Що є шалена конкуренція і можуть навіть перегризти горло. Що література — це боротьба за простір, свій простір. 

 — Як на вашу думку, чи щось змінилося після Революції  гідності в Україні? Питаю вас, бо працюєте зі студентською аудиторією — нашим майбутнім, як би це банально не звучало.
— Це направду складне і болюче запитання. Щось, може, і змінилося, але не змінилися ми в абсолютній більшості. Томуѕ Ми і далі готові йти на компроміси із совістю, коли справа стосується наших інтересів. Не всі, звісно, алеѕ А студенти — вони завжди неймовірні. Зі своєю енергією, вірою у справедливість та всепереможну силу добра. і не треба на них нарікати, мовляв, молодь у нас така-сяка. Бо не молодь критикуємо, а себе, бо хто ж її виховує сяку-таку, як не ми? 

— У вашій новій книжці два метелики сидять на шахівниці (ви наполягаєте, що це не плитка у ванній чи на кухні), а під обкладинкою — 39 оповідань. Одне з них — про війну. Воно називається «Тиша». Але ж обличчя війни зовсім не літературне, як зауважив літературний критик Євген Баран, не так багато письменників у нашій літературі опрацьовували тему війни. Ваша коротенька історія про втрати і про любов, про страх втратити найважливіше — вигадана?
— Я пишу передовсім про людей. Не пишу про війну, бо не пишу про «гради» і відірвані руки, а лише про людей. А історія ця, скажу так, одна із тих, котрі могли б статися у час війни. Для мене важливо відчути, аби написати.

— Ви здаєте кров для учасників АТО, є громадською активісткою, дуже любите своїх студентів і водночас ви є жінкою — яскравою, стильною, інтелектуалкою. То в чому ж секрет жіночого щастя?
— Сьогодні я її здаю просто як донор. Бо з Франківська кров не транспортують в зону АТО. Я не одна така. Таких людей є чимало у Франківську, які час від часу приходять на станцію переливання крові і просто так віддають свою кров. і розумієш: щоб врятувати чиєсь життя, не треба здійснювати гучних подвигів чи ставати політиком. Можна і так. Тепер щодо громадської активності. Щиро завдячую Віталієві Перевізнику тим, що він допоміг реалізуватися саме в громадській роботі. Його проекти — направду унікальні. А студенти — вони ж мої діти. То як їх можна не любити? і мій секрет дуже простий: я люблю свій університет, люблю писати книжки, люблю гасати зі студентами містом, організовуючи який-небудь черговий квест, люблю зустрічатися із читачами. Направду, я це все роблю з любов’ю, а любов — вона ж додає людям краси, мені, мабуть, також. 

— Що сьогодні є на вашій книжковій полиці?
— Ой... багато-багато-багато усього. Я живу серед книжок. З дитинства люблю, коли  прокидаюся, переглядати корінці книжок. Але книги «суворо» поділені по кімнатах: в дитячій — дитяча, підліткова та енциклопедична література, в кабінеті — здебільшого наукова, в кімнаті з янголами — художня. із недавно прочитаних: Ольга Токарчук і Марек Краєвський польською, оповідання Еліс Мунро англійською, Сунь-дзи з його «Мистецтвом війни», поезія Чеслава Мілоша, Віслави Шимборської, Марії Ткачівської та Богдана Томенчука, проза Анни Гавальди та Христини Козловської. Потрохи читаю «Маленького принца» французькою. Це те, що так одразу пригадалося. Я люблю читати. Є й улюблені видавництва — «Урбіно» та «Дискурсус». 

— Дехто вважає вашу прозу нерівною. Зокрема, роман «Крамниця щастя» деякі ваші колеги не оцінили.
— Так, писала його в складний для мене життєвий період і він став наче авторською психотерапією. І як не дивно, його справді читають, звичайно, я розумію, що мистецьки десь він не зовсім, але дуже часто люди саме з нього починають ознайомлення з моєю творчістю і читають потім нові мої книжки, складніші речі.  Я навіть чула: «От я не любила читати книжок, а після «Крамниці щастя» почала читати». І це добре. 

— Ви багато мандруєте. Які міста на сьогодні улюблені?
— Взагалі люблю Варшаву і Краків, окрім Івано-Франківська. Люблю ще литовське місто Шауляй, тому, напевно, що це був мій перший виїзд за кордон. Воно дуже компактне і нагадує Івано-Франківськ. З українських? Мені було комфортно — найкомфортніше — в Луцьку.

— А про який дарунок мріє Оля Деркачова? 
— Навіть не знаю. То хай Бог розбирається, на які дарунки я заслуговую. А для України найкращим дарунком був би мир. 

— Олю, а яке запитання вам поки що не ставили у численних інтерв’ю?
— На більшість запитань цього інтерв’ю я відповідаю вперше. Добре, що журналісти не запитують про хатню роботу, а то читачі жахнулися б від моєї безпорадності в деяких побутових питаннях. 

— Нині час — наче спресований. Щодня чи рідше — у кого як — приходить якесь переосмислення. Яку систему цінностей вибудували ви для себе?
— Не судити нікого зі своєї дзвіниці. А ще пам’ятати, що любов і людяність ще ніхто у цьому світі не зміг нічим замінити. Намагаюся не ображатися і не сердитися на людей, бо це руйнує зсередини. Та й взагалі, стараюся сприймати життєві негаразди спокійно, не скаржачись, мовляв, за що мені це, а думаючи, як їх здолати.

 Із книжки «Трикотажні метелики»
...Вони знову сьогодні снилися. Сідали на долоні та коси, на сторінки недочитаного роману, на незакритий ноутбук. У когось у квартирі набридливі мухи, а у мене метелики: зазирають в недоцукрований чай, тупцяються по крихтах колишнього печива, шурхотять між лавровим листям, кружляють недопитим містом.
Коли я його доп’ю, то спакую метеликів до валізи і вирушу на пошуки іншого міста, яке можна буде так само пити.